Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Лицарі науки

30 липня, 2002 - 00:00

Історія, про яку я хочу розповісти, має доісторію, але сама історія тривала один рік і три місяці. Першого ж дня цього періоду одна мила пані провалилася на захисті дисертації, а в останній день експертна Рада ВАК затвердила присудження їй вченого ступеня кандидата наук. (У моїй розповіді вона буде йти далі як Пані-пошукач). Історія ця гідна розголошення не просто тому, що розповідає про конфлікт у N ській, як любили висловлюватися романісти, науковій установі. Чи мало таких випадків? Буває подумаєш, що вчені — люди спеціально створені для плетіння інтриг і участі в конфліктах. А бачиться мені в цій історії щось більше, саме — несумісність двох, якщо хочете, устроїв буття.

Отже, на одну тиху кафедру з’явилася молода пані з бажанням стати пошукачем вченого ступеня. А до цього вона працювала в іншій установі, де розводили дрібних звіряток для медичних цілей. Ось і задумала вона цих самих звіряток науково дослідити. Не без земного бажання стати кандидатом наук. Пікантність ситуації полягала в тому, що з проханням про наукове керівництво наша пані звернулася не до Зава — вченого, відомого широким колам громадськості, а до іншої людини, також пані, але відомої в колах менш широких. Можливо, тоді і проскочила іскра. Можливо, Зав був здивований і трохи навіть ображений таким вибором. Але заперечувати не став, тільки при затвердженні теми дав, як він вважав, кілька цінних порад. Згодом виявилося, що порадами пані манкірували.

Можна передбачити, що все почалося раніше. Пані, що стала керівником, була не те щоб норовливою, але якось не в міру, на думку багатьох, самостійною. Рано відійшла від наукових захоплень Зава, зайнялася своєю темою. У публічній дискусії могла дозволити собі висловити незгоду із Завом. Іноді після таких дискусій Зав закликав її, щоб поговорити віч-на-віч. «Ви невдячні, — задумливо говорив Зав. — Я взяв вас в аспірантуру, залишив на кафедрі. А ви?... Наступити на тінь вчителя!» Не позбавлений поетичного дару, він особливо цінував цю метафору. Саме метафору, адже часто буває: раз начальник, значить, вчитель і, звичайно ж, — співавтор.

Минув час. Пані-пошукач представила кафедрі дисертацію. Обговорення проходило нервово. Критичні зауваження Зава були серйозні, але дещо одноманітні. Він все твердив, що в роботі немає того, що в ній неодмінно мало бути. Інші делікатно роз’яснювали, що саме це, тобто те, що треба, там і є. «А я ось не бачу!» — гарячкував Зав. Зате він добре бачив, чому здібна до наук Пані-пошукач зробила таку, ніби слабку, роботу: вона довірилася не йому, а Пані-керівнику. І прямо про це сказав. Справа, таким чином, дійшла до особистостей. А це завжди загрожує. Так і трапилося. Після кількох заяв Зава, що він не бачить у дисертації того, що в ній неодмінно має бути. Пані-керівник сказала, також роздратовано: «Та вам не дано побачити!» Це вона, звичайно, дарма, не треба б так. Проте, чого не буває в науковій суперечці.

Після такого ось обміну думками відразу приступили до голосування. Зав запитав: «Хто проти?» — і перший підняв руку. Так і застиг він з піднятою рукою, здивовано оглядаючи ввірений йому науковий колектив. Інших піднятих рук він не дочекався. А це означало, що кафедра рекомендує дисертацію до захисту.

Далі, як відомо, пошукачу належить зібрати купу різних паперів і подати справу до спеціалізованої вченої ради. Головний документ у справі — висновок з дисертації, оформлений як виписка з протоколу засідання кафедри та підписаний завідувачем. Наш Зав підписувати цей документ відмовився. Він все стверджував, що не бачить у дисертації того, що в ній має бути. Так уже трапилося, що Зав був одночасно і головою вченої ради. Він розумів, що, маючи на руках підписаний ним висновок, Пані-пошукач незабаром з’явиться до нього вже як до голови з наміром претендувати в раді на вчений ступінь. А цього йому не хотілося. «Робота слабка, я хвилююся за нашу раду, у ВАК у нас можуть бути неприємності», — говорив він Пані-керівнику. І пропонував зібрати повторне засідання кафедри, обговорити дисертацію уважніше і проголосувати наново. Обидві пані цю ідею категорично не підтримали та продовжували наполягати на своєму. Вони говорили, що Зав свою думку про дисертацію вже висловив, і при обговоренні, і шляхом голосування. А тепер йому належить підписати рішення кафедри, а не власний відгук. «Подумаєш, кафедра, що вона там вирішила», — відповідав Зав, виразно махнувши рукою. «У нас що, монархія на кафедрі встановилася?» — ущипливо запитала Пані-керівник. Зав, незважаючи ні на що, впирався. Довелося звернутися до відділу вченого секретаря установи. Там висловилися з приводу того, що Зав, мабуть, забув про свої обов’язки, можна і нагадати. Зрештою, папір було підписано. Зрозуміло, що Пані- пошукач через деякий час дійсно з’явилася до Зава, тепер вже як голови ради, із заявою про прийом дисертації до захисту. Довелося прийняти.

І ось наступив день захисту. В урочисто-схвильованій атмосфері явно відчувалися пари тривоги. Днів за п’ять до цього Зав повернувся з ВАК. Він улагоджував справу з двома дисертаціями, які мали намір там відхилити. Обидві було захищено в його раді, та ще й за його наукового керівництва. На кафедрі було зібрано вузьку нараду: Зав, секретар ради та наші дами. Зав повідомив, що ВАК посилює вимоги. «Робота ваша слабка, я раджу зняти її із захисту», — сказав він. Пані поради не слухали.

Захист почався з інформації Зава, тобто голови ради, про його поїздку до ВАК. Зміст приблизно такий. Так, він роз’яснив там, в експертній раді, і після роз’яснень, тим двом ступені привласнили. Щоправда, прийде лист із ВАК із попередженням. Вони вважають, що потрібно підвищити вимогливість, критику. Ми повинні прийняти це до уваги та виконання, інакше буде погано; вони попередили, що можуть закрити раду. А нам це ні до чого, ми не можемо цього допустити. Така ось ввідна перед захистом.

Далі — як годиться: доповідь пошукача, запитання і відповіді, зарахування відгуків, виступи опонентів. Все нормально, всі «за», незначні, рутинні зауваження. Тільки промова Зава, точніше, голови, різко виділялася. Передусім, він поділився своїм неспокоєм, навіть тривогою за долю роботи, що обговорюється, і за долю ради. Поспівчував дисертантці: вона була гарною студенткою. Робота могла б бути кращою, якби вона врахувала його, Зава, поради. Із завданнями вона справилася, але завдання ці якось дивно поставлені. А тут вже — відповідальність керівника. І в результаті те, що зроблено, для дисертації виявилося недостатнім. Звичайно, і він розділяє відповідальність. Пожалів людину, підписав свого часу висновок: нехай, мовляв, йде, може, проскочить. А ось тепер, коли листом загрожує ВАК, боїться голова, що не проскочить. (До речі, рада, про яку голова так турбувався, після всіх цих справ наказала довго жити.)

Думаю, що голова дещо розгарячився своїм виступом. Тільки цим можна пояснити те, що в кінці своєї промови він вдався до лексики, нечуваної в стінах храму науки. Він сказав буквально таке: «Ви вибачте, але нам просто відверто вішають на вуха лапшу. І ми повинні все це проковтнути» (зі стенограми засідання). Тут я б посперечався про стиль. Якщо вже вішають, щоб проковтнути, то навряд чи на вуха. Але це так, через уважність до мови.

А потім — голосування. Перебуваючи у двох спецрадах, я іноді думаю: адже є щось, що оживляє ці нудні заходи. Це щось — таємниця голосування. Навіть за успіху, що явно відчувається кожний присутній чекає оголошення результатів зі смутним почуттям безсилля перед Випадком. Так що радість ніби вибухає. У нашому разі вибуху радості не було, було здивування і відчай. Семеро членів ради проголосували «за», п’ятеро — «проти». При тому, що в обговоренні крім Зава ніхто проти не висловлювався. Хто були ці четверо, що спокійно сиділи та чекали роздачі бюлетенів, це, як і годиться, назавжди залишиться таємницею.

Від Зава вгору сходами влади я нарахував у цій установі, принаймні, три особи, — всі чоловічої статі та при вчених ступенях, — від яких варто було б чекати якоїсь реакції на те, що трапилося. Ні, не обов’язково дій. Ну, хоча б співчутливого зітхання, знизувань плечами, розведення руками, здивованих запитань чи, нарешті, обнадійливих порад. Нічого цього не було. Запанувало гробове мовчання. Неначе сталося щось рутинне, неначе тут що не місяць, то провалюється черговий, зрощений у цих стінах пошукач. Щоправда, в колах близьких порадники знайшлися. Рекомендували піти з повинною. Поплакатися, покаятися, якось Зав змінить гнів на милість, і щось ще влаштує заради порятунку.

Не пішли, засіли писати апеляції. Спочатку — до ради, але ситуація склалася патова: голова зліг у лікарню, його заступник, так уже вийшло, — Пані-керівник, і тому виконувати обов’язки голови не має права. Отже, неможливо зібрати засідання ради, прийняти апеляцію і призначити комісію з її розгляду. А строк повноважень ради ось-ось закінчиться. Коротше, апеляція пішла прямо у ВАК. Там запитають потім: «Чому не підписана прикладена до апеляції стенограма засідання?» А тому, що Зав не захотів підписуватися під своїми ж словами, зафіксованими магнітофоном. «У такому вигляді не підпишу», — сказав він. І став правити. В принципі, нічого особливого тут немає. Хіба не відома нам сакраментальна формула «не для протоколу». Це — коли говориться між НАМИ, між своїми. А для НИХ ми потім дамо те, що потрібно. Тільки це проходить, коли всі свої. Тут цього не було, пані надрукували текст, повністю автентичний промовам, сказаним на раді, і вимагали, щоб саме цей текст Зав підписав. А він не підписував.

Пані вірили в торжество справедливості, але були наївні. Вони вважали, що раз справа пішла до ВАК, то відразу і всім віддасться по заслугах. Але там також люди. Де люди, там і зв’язки. І дуже засмутилися дами, дізнавшись, що експертна рада ВАК апеляцію відхилила. Доброзичливці радили на цьому вгамуватися, почекати рік, як годиться, і, допрацювавши дисертацію, подати її в іншу раду. Вийшло інакше. Пані-керівник їде у ВАК і просить звести її з експертом, за висновком якого рада ухвалила своє рішення. «Я не буду його упрошувати та докоряти, я з ним про науку поговорю», — попросила вона. «Ні, — сказали їй, — це не встановлено». «Тоді ми підемо іншим шляхом», — відтворила Пані-керівник знамениту фразу і стала ходити по кабінетах ВАК, підіймаючись все вище і вище. Скрізь зустрічали її доброзичливо, намагалися вникнути в суть, а вникнувши, розводили руками: ситуація не вписувалася в жодне з незліченних положень та інструкцій. Залишалося чекати, щоб через рік захищатися повторно.

Пані заспокоїлися, взялися за роботу. І так захопилися, що дещо навіть засмутилися, коли з ВАК подзвонили і почали вимагати справу в колишньому вигляді для передачі до ради столичного академічного інституту. А тут ще і радість. Місяцiв за три до захисту оформили вони результати своїх досліджень у дві великі статті та відправили в журнал зі світовою популярністю, що став тепер для наших вчених зарубіжним. Його, до речі, повністю переводять у США і виплачують авторам валютні гонорари. Опублікувати в цьому журналі статтю завжди було престижно. І ось приходить із журналу повідомлення: обидві їхні статті прийнято без єдиного зауваження.

А як там все склалося, у ВАК, наші пані не знають, і, очевидно, судити про це — не їхня справа. Просто через встановлений час з’явилися вони перед, так би мовити, збірною командою. До ради столичного академічного інституту в це засідання було введено два маститих фахівці з інших інститутів. Коли Пані-пошукач зробила там доповідь, у залі запанувала тиша. І один із членів ради шепнув Пані-керівнику: «Це не їй, мила, чорних куль накидали, це Вам накидали». За що накидали, залишилося не ясно. А рада проголосувала так: 19:0.

Тепер я хочу звернутися до тих вчених колег, які обзивають ВАК нехорошими словами, вважають її установою часів абсолютизму і вимагають негайного скасування. Вони міркують про свободу науки та автономію університетів. Так ось, не про нас поки, дорогі колеги, ця свобода і ця автономія. Ранувато. Бо в головах багатьох начальників ще панує отакий, знаєте, убогий феодалізм, тобто впевненість у тому, що університети та кафедри — це долі, що довічно віддаються в розпорядження осіб. Поки немає демократії внизу, про свободу та автономію краще не розмірковувати. За наявності удільних князівств державні контролюючі органи, на зразок ВАК, дуже навіть доречні.

Р.S. Цю статтю було написано в кінці минулого року, відразу після другого захисту. Кінцівка в дусі happy end, продовження не передбачається. Подальші події показали, що, сподіваючись на ВАК як на канцелярію самого Господа, автор був наївний (далі буде).

Володимир ШКОДА
Газета: 
Рубрика: