Лідер соціалізму, «як шведи його проповідують»

Назву цьому матеріалу дав сам Лукашенко. Одного разу в інтерв’ю його запитали: «Як би ви визначили той тип суспільства, який вибудовується і будується в Білорусі?» Відповідь була такою: «Напевно, це, по суті, пов’язано все ж таки із соціалізмом, як шведи його проповідують, але без капіталістичних недоліків». Ну хто тільки на пострадянському просторі про «шведську модель» не мріяв і не мріє! Її згадують і нею клянуться і затяті ліберали, і запеклі консерватори, але ще нікому не вдалося досягнути її. Хто ж ця людина, яка, виявляється, будує суспільну модель, як шведи «проповідують»?

ВОЛЯ ДО ВЛАДИ

Він народився 30 серпня 1954 року в селищі Копись Оршанського району Вітебської області, і про його дитинство практично нічого не відомо. Різні ходять чутки, а сам Лукашенко згадувати про нього не любить. У 1975- му він закінчив Могильовський педінститут за фахом «учитель історії та суспільствознавства» і Білоруську сільгоспакадемію. Того ж року одружився з Галиною Жолнерович, яка, до речі, згодом вельми іронічно поставилася до обрання чоловіка президентом, залишилася жити в селі і «першою леді» стати не захотіла.

А ось Лукашенко — людина, по-сталінськи висловлюючись, особливого складу — дуже хотів прорватися до керівних ешелонів. Але спочатку не виходило. Секретар комітету комсомолу середньої школи №1 міста Шклова, інструктор політвідділу Західного прикордонного округу, секретар комітету комсомолу Могильовського міськхарчоторгу, інструктор Жовтневого райвиконкому, відповідальний секретар товариства «Знання» міста Шклова, заступник голови колгоспу «Ударник» Шкловського району, заступник директора комбінату будматеріалів міста Шклова, секретар парткому колгоспу ім. Леніна Шкловського району. Таким є послужний список Лукашенка у 1975—1987 роках. До 33 років він усе ще то ходить у заступниках, то займає не дуже помітні посади.

Горбачовська перебудова виштовхнула його на поверхню суспільного життя. У березні 1987-го він став директором радгоспу «Городець», який був одним із двох збиткових господарств у сільському господарстві Білорусі. Молодий директор став застосовувати нові на той час форми організації виробництва. З січня 1988 року одним із перших у Могильовській області він почав впроваджувати в радгоспі орендний підряд. З’явилися успіхи, а до Лукашенка починає приходити бажана популярність. Він потрапляє на шпальти газет та екрани телебачення, виступає з трибун пленумів і конференцій, обирається членом райкому партії, їде до Москви на нараду в ЦК КПРС з питань оренди, а Радмін СРСР запрошує його брати участь у підготовці документів щодо розвитку сільського господарства.

Однак поганий той солдат, який не мріє стати генералом. У 1989-му, коли оголосили демократичні вибори до Верховної Ради СРСР, Лукашенко вирішив стати депутатом. І таким чином став на шляху не в когось, а в заступника голови Ради Міністрів і голови Держплану БРСР В’ячеслава Кебіча. Останньому «за старим звичаєм» визначили тихий сільський Могильовський національно-територіальний округ №94, де він мав планово «перемогти».

І ось тут раптом виник Лукашенко, який висунув себе у своєму ж радгоспі. Слід визнати, що пережити йому довелося чимало, оскільки тогочасна номенклатура єзуїтськи відбивала в нього волю до влади за допомогою провокацій, погроз, а також тим, що на нього завели аж дві кримінальні справи. Словом, як і було потрібно, «переміг» Кебіч, а для Лукашенка це був хороший практичний урок, як борються з опозицією. Урок незабутий, що, зокрема, підтверджує така деталь: першим секретарем Могильовського обкому тоді був Василь Леонов, якого через п’ять років після описуваних подій Лукашенко спочатку висунув на посаду міністра сільського господарства, а потім наказав заарештувати.

Але справа, зрозуміло, не тільки в цьому. Лукашенко навчився боротися, він, власне, став публічним політиком, він кристалізував свою волю до влади.

ТРІУМФ ВОЛІ

У 1990-му Лукашенко став народним депутатом Верховної Ради Білорусі, а з 1993-го — головою тимчасової комісії Верховної Ради з боротьби з корупцією.

Він дуже швидко зрозумів, яку силу мають викривні документи, що опинилися в його руках. І своєю антикорупційною риторикою досяг популярності. Наприклад, він звинуватив голову Верховної Ради Білорусі Станіслава Шушкевича в покриванні корупціонерів, а главу уряду (пам’ятаєте, він був конкурентом Лукашенка на виборах до Верховної Ради СРСР?) В’ячеслава Кебіча назвав головою «промосковської мафії». У січні 1994-го внаслідок висунених Лукашенком обвинувачень зняли з посади Станіслава Шушкевича.

Ось як прокоментував це Леонід Кравчук: «Шушкевич справжній демократ, але він нічого не міг зробити, оскільки в нього не було більшості в парламенті. Поки тривали демократичні процеси, Шушкевич мав велику підтримку в суспільстві. Але потім почалися труднощі перехідного періоду, і його почали звинувачувати в усьому. Білорусь останньою прийняла рішення про вибори президента. Вони взагалі не хотіли запроваджувати цю посаду. І саме комуністи прийняли рішення про президентські вибори. Саме комуністи і привели Лукашенка до влади».

У липні 1994-го Лукашенко став президентом, але, мабуть, не варто спрощувати картину і звинувачувати в усьому комуністів. Лукашенко сам чимало постарався, щоб створити собі образ непідкупного й неугодного лідера, який знає, що треба робити, але якому вставляють палиці в колеса. Напередодні виборів, у червні, під одним із райцентрів на Лукашенка влаштували «замах». Начебто були зроблені постріли з пістолета по «Мерседесу», в якому їхали Лукашенко, Віктор Шейман (надалі — держсекретар Ради безпеки), Іван Тітенков (згодом — керуючий справами адміністрації президента). Внаслідок інциденту ніхто не постраждав. За версією Генеральної прокуратури Республіки Білорусь, замах інсценували, але хто ж цій версії тоді міг повірити? У першому турі «незалежний кандидат» Лукашенко набрав 45,1% голосів, більш ніж вдвічі випередивши «вічного» суперника — прем’єр-міністра В. Кебіча (17%). У другому турі, що відбувся 10 липня, він набрав 80,1% голосів (у Кебіча — 14,2%).

Ось як сам Лукашенко 2001 року коментував свій тріумф: «Зламалася влада, а вона була сильна тут, все в руках у них було. І раптом я приходжу. Як учора пам’ятаю свій перший президентський день: тисячі проблем звалилися на мою голову, полиці в магазинах порожні, нічого немає, інфляція — тисяча сімсот відсотків за попередній рік. Жах! І я, а мені тоді було 38 років, думаю, що робити?

Я ніколи не був ані над сутичкою, ані під сутичкою. Я всередині справи завжди був… Ось так потихеньку склалося за 7 років повне уявлення як на верхніх, так і на нижніх поверхах суспільства, — в якому напрямку розвиватися, що робити. Закриєш очі — і відчуваєш країну: де, на що треба натиснути, за що потягнути».

Першою ланкою, за яку він «потяг», став парламент. І це не випадково, адже саме ця структура залишалася оплотом якщо не інакодумства, то принаймні — різнодумства.

ЗВИЧАЙНИЙ ПРЕЗИДЕНТ

У грудні 1994-го почався його конфлікт із білоруським парламентом. Причому почався з явно виграшної для Лукашенка ситуації: він відмовився підписати закон «Про Верховну Раду», особливо жорстко покритикувавши статті, які передбачали, на його думку, невиправдані пільги для депутатів. Публіці критика «дармоїдів» сподобалася. Конфлікт загострився, і в березні 1995 року Лукашенко з бентежною простотою запропонував депутатам саморозпуститися. На той час парламентарії почали виступати проти ідеї Лукашенка надати російській мові, нарівні з білоруською, статус державної, а також проти пропозиції провести референдум щодо заміни державної символіки. Після того, як Верховна Рада відхилила три з чотирьох питань, запропонованих Лукашенком для референдуму, останній заявив, що візьме на себе відповідальність за проведення референдуму. І висловив намір припинити діяльність вищого законодавчого органу, якщо Верховна Рада не змінить свою позицію.

Так воно, по суті, і сталося, а всілякі протести Лукашенко розцінив як провокацію з метою дестабілізувати становище у суспільстві. 14 травня 1995 року відбувся референдум, який підтримав запропоновані Лукашенком питання про державний статус російської мови, про економічну інтеграцію з Росією, про запровадження нової державної символіки (відновлення білоруського радянського герба та прапора) і про право президента розпускати парламент у разі порушення останнім конституції. Нагадаю, що Білорусь — єдина країна СНД, в якій зберігся КДБ. В інших країнах відреклися від цієї похмурої абревіатури.

У серпні 1996 року було опубліковано запропонований Лукашенком варіант конституції. За ним Верховна Рада перетворювалася на Національні збори, що складаються з палати представників і Ради Республіки. З парламентської Білорусь перетворюється на республіку з сильною президентською владою. Конституційний суд переходить під повний контроль президента. Президент отримує право призначати генерального прокурора, голів Верховного і Конституційного судів і Національного банку, половину членів Конституційного суду та Центрвиборчкому, третину членів Ради Республіки — верхньої палати Національних зборів. Президент може розпустити і верхню палату і палату представників через різні підстави (наприклад, за вираження вотуму недовіри уряду).

Оскільки і новий парламент не побажав підкоритися президентській волі, в листопаді 1996-го було проведено новий референдум, на якому, за офіційною інформацією, було схвалено президентський проект Конституції, хоча результати народного «волевиявлення» не визнала міжнародна громадськість, за винятком Росії. У наступні роки Лукашенко зосередив у своїх руках практично всю владу в країні.

Тепер він міг показати свою силу. У країні почалися розправи з опозиціонерами й «чистки» номенклатури. За «хабарі» на лаву підсудних посадили екс-прем’єр-міністра Михайла Чигиря та деяких інших керівників, що «подрібніше», які дозволили собі критикувати режим. В еміграції опинилися колишній лідер Білоруського Національного Фронту Зенон Позняк та екс-голова парламенту Семен Шарецький. Там же був до своєї смерті письменник Василь Биков, який завжди з ненавистю і презирством ставився до Лукашенка.

Але еміграція для закритого суспільства — це півсправи («пускай клевещут за бугром!»). Важливо примусити себе любити тих, хто не виїхав. Було застосовано безпрограшний метод: у Білорусі почали зникати люди. Причому відомі, серед яких — екс-голова Національного банку Тамара Вінникова, колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко, екс-голова Центрвиборчкому Віктор Гончар (у зв’язку з численними порушеннями він не хотів підписувати підсумкові документи за результатами референдуму в листопаді 1996-го) та інші.

З’явилися обвинувачення Лукашенка в диктаторстві, на що він із чарівливою простотою відреагував так: «А щодо диктатора — якось же треба мене обізвати. Ну й як? Диктатор! Сьогодні ввечері вишикуються родичі так званих «украдених», стоятимуть тут, біля резиденції. Нехай стоять. У мене що, огорожа навколо, бетонна стіна? У нас все відкрито, як за радянських часів. Я навіть огорожу не вважав за потрібне поставити. Хіба диктатори так поводяться і так живуть? Я абсолютно доступний. Ось о сьомій піду грати в хокей із простими людьми, будемо штовхатися, бо там ми всі рівні, до мордобою іноді доходимо. І скрізь опозиційні газети бруд ллють. За таке в іншій державі одразу б посадили. А в нас — будь ласка. Яка ж це диктатура? А те, що в нас тут сильна влада, — це безперечно».

Те, що влада «сильна», змогли відчути не тільки емігранти та зниклі. Режисера Юрія Хащеватського, який зняв у 1996-му документальний фільм «Звичайний президент», присвячений Лукашенку, по-звірячому побили «хулігани» (яких доблесна міліція, природно, не знайшла), але сприйняв обидві свої поламані ноги як вищу нагороду для свого фільму (який через зрозумілі причини можна побачити тільки на домашньому відео): «Назва мого фільму «Звичайний президент» — не іронічна назва. Всі президенти однаково хочуть цілковитої влади. Вся справа в силі громадянського суспільства: чи може воно захистити себе».

Схоже, про такий захист у Білорусі не може йтися, допоки Лукашенко продовжує свою боротьбу.

ЙОГО БОРОТЬБА

Лукашенко бореться не тільки з власним народом. Він особливо відомий як «інтегратор» Білорусі та Росії. 2 квітня 1996 року разом із Борисом Єльциним він підписав Договір про створення Союзу Білорусі та Росії, хоча при цьому наголошує, що Білорусь «не є нахлібником Росії». Влітку 2002 року він заявив, що Білорусь ніколи не стане 90-м суб’єктом Російської Федерації. Проте ніхто не зробив більше для дискредитації білоруської національно-державної ідеї, ніж він сам.

Цікавий і такий нюанс: у боротьбі за інтеграцію з Росією Лукашенко висловив невдоволення Президентом України Леонідом Кучмою. У жовтні 2002 року він виступив проти обрання Кучми головою Ради глав держав СНД.

Критикуючи Росію за недостатню рішучість в інтеграційних процесах, Лукашенко зазначав: «Ваші політики, зважуючи цінність приєднання до Росії Білорусі й України, віддають перевагу Україні. Це помилкова позиція. Адже якби ми з вами вирішили ті проблеми, про які ми домовилися, це був би найсильніший приклад для України. Принаймні ми б вибили козирі у Кучми. Він каже так: «А який союз? Ви вдвох не можете домовитися». І він має слушність. Треба показати приклад».

Показує Лукашенко приклад і своїм ставленням до Заходу, вбачаючи в ньому джерело зла. У липні 1996 року відбувся візит Лукашенка до Франції, під час якого велися переговори про надання кредитів. МВФ відмовив Білорусі в наданні другої частини кредиту після указу № 200, яким президент знизив ціни на продукти.

Після цього Білорусь почала розвиватися (за відомою автаркічною традицією) переважно з опорою на власні сили. Однак у 2004 році в оцінках Лукашенка з’явилися нові мотиви. У щорічному посланні до білоруського парламенту він спеціально зупинився на «випробуваннях», що випали на долю Союзу Росії та Білорусі: «Спроби тиснути на нас, вимагаючи віддати наші об’єкти за негожими цінами, та ще й пов’язувати це зі станом білорусько-російських відносин, марні та безперспективні, більш того, вони дуже шкідливі». Політика Кремля була визначена як політика «крізь приціл газової труби». Зате стосовно Євросоюзу Білорусь тепер, як ніколи, доброзичлива: «З об’єднаною Європою ми повинні мати не просто хороші, а дуже хороші відносини. Сьогодні Євросоюз — наш найближчий сусід, а з сусідами, як кажуть у Білорусі, треба жити, як з ріднею, у мирі та злагоді».

Нагадаю, що це вже сказано після того як 2001 року Лукашенка обрали на новий термін. Того ж року стався вельми неприємний для нього епізод. 12 січня в опозиційній газеті «Наша свобода» опублікували заяву лікаря-психіатра Дмитра Щигельського, який дійшов висновку про нібито серйозне психічне захворювання глави Білорусі. Спостерігаючи за поведінкою білоруського лідера, психіатр дійшов висновку: у Лукашенка «помірно виражена мозаїчна психопатія з переважанням рис параноїдального та дисоціального розладів особистості». Прокуратура Білорусі порушила кримінальну справу — природно, за фактом наклепу на президента.

Лукашенко, безумовно, увійде в історію як президент, який керує країною «вручну» і який у все втручається. Наприклад, він особисто контролює створення підручників і запевняє, що «старі підручники набагато кращі за ті, за якими ми зараз намагаємося навчати учнів» і мали один недолік — «ідеологічний перекіс». «Підручник має бути як меч, вигострений із хорошої сталі», — заявив він.

Лукашенко не виключає того, що він балотуватиметься на третій президентський термін на виборах 2006 року. Оскільки обрання президента на третій термін суперечить Конституції Білорусі, він заявив, що «це можливо провести через референдум». Любить Лукашенко референдуми, адже два вищеназвані були для нього успішними…

POST SCRIPTUM

То все ж таки, яке ж суспільство будує Лукашенко? З одного боку, і запитання начебто риторичне. З іншого, — цілком серйозне. Швецією в Білорусі, звісно, і «не пахне». Тоді чим саме? Указ «Про запобігання необгрунтованій приватизації в республіці»; указ, що забороняє у військових формуваннях, на підприємствах, в установах і організаціях Міністерства оборони та інших силових відомств діяльність структур, які займаються посередницькою, торговою, торгово-закупівельною та іншою комерційною діяльністю; указ, що припиняє діяльність незалежної профспілки, яка брала участь у страйку мінського метрополітену в серпні, і часткове скасування депутатського імунітету Рад усіх рівнів; скасування районних рад народних депутатів у містах; розпорядження створити в містах місцеві адміністрації; заборона через Національний банк Білорусі торгівлі безготівковою валютою на міжбанківському ринку з централізацією її тільки на Білоруській міжбанківській валютній біржі; запровадження в Білорусі валютного коридору та поновлення обов’язкової продажі державі 50% валютної виручки; створення Національної банківської ради при президентові країни; націоналізація валютної біржі та шести банків; нарешті, дана в 1996-му обіцянка заборонити будь-яку політичну діяльність у країні на час жнив і залишитися президентом впродовж 12 років — усе це «штрихи» до портрета того суспільства, яке будують у Білорусі.

Завершу словами самого Лукашенка: «Нам потрібна така демократія, щоб на свою невелику заробітну плату людина змогла купити трохи хліба, молока, іноді м’яса для дітей. Діти багато не їдять».

Що правда, то правда: діти багато не їдять. Як правда і те, що діти виростуть і можуть запитати: а хто це дав право нашому президентові вирішувати, що наша зарплата має бути невеликою, хліба і молока нам треба трохи, а м’яса взагалі «іноді»? І це що — суспільство, «як шведи його проповідують»?

Та що Ви, Олександре Григоровичу! Жартуєте? Вам же лише 50 років — ще не пізно всерйоз поцікавитися, почитати про те, що там шведи побудували і що вони, до речі, їдять. А то діти підростуть і Вас обов’язково запитають.