Газета «День» разом із Першим добровольчим мобільним шпиталем імені Миколи Пирогова продовжує «турне» Донбасом. Іронія слів тут доречна, адже умови, в яких працюють лікарі, інколи межують з архіекстремальними. Вони регулярно циркулюють між містами на лінії фронту як для допомоги постраждалим, так і для забезпечення лікарень усім необхідним. Джерела? Волонтерські. Від вареників із Радехіва до надсучасних препаратів, які закуповують за рахунок простих українців. До речі, ПДМШ допомагають і білоруси, про яких варто розповісти в окремих матеріалах. Між нами вони діляться: «Ми розуміємо, що якщо Україна не втримається, то загине і Білорусь». Фактично, боротьба за Білорусь, хоча про це мало хто говорить, відбувається в Україні, яка вже третій рік стікає кров’ю від провокацій, наступів та обстрілів агресора. І коли деякі проросійські (а точніше, прорадянські) місцеві говорять: «Чого ви до нас прийшли?», то лікарі ПДМШ, надаючи їм допомогу, обігріваючи та всіляко підтримуючи, терпеливо і влучно зауважують: «Хіба ми під Ростовом?»
Дійсно, не Україна нині перебуває на теренах РФ, а РФ постачає на першу лінію «гарматне м’ясо», в тому числі з місцевих найманців. На другій лінії — вже найманці російські. А на третій — кадровій російські військові, які, за традицією НКВС, виконують роль «заградотрядов». І так по всій лінії фронту. До речі, дехто дозволяє собі називати цю лінію фронту, або, як прийнято офіційно, лінію розмежування — кордоном. Доводиться в спілкуванні з місцевими уточнювати цей вкрай важливий аспект. Кордон — на мапі, а ось лінія фронту — це там, де українські бійці й волонтери не дали просунутися далі окупаційній наволочі ціною втрат і страждань сімей з усієї України.
В АВДІЇВЦІ МАЙЖЕ НЕМАЄ «СВОЇХ ХАТ» (ТАК НА СХОДІ НАЗИВАЮТЬ ПРИВАТНИЙ СЕКТОР), А ЛИШЕ ПОБУДОВАНІ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ «ХРУЩОВКИ». І ЦЕ НЕЗВАЖАЮЧИ НА ТЕ, ЩО АВДІЇВКА Є ОДНИМ ІЗ НАЙСТАРІШИХ ПОСЕЛЕНЬ НА ДОНБАСІ... ОЗИРАТИСЬ І КИДАТИСЬ НА ЗЕМЛЮ — ПРАВИЛА ВИЖИВАННЯ ДЛЯ МЕШКАНЦІВ ЦИХ МІСТЕЧОК, ЯКИХ СПІТКАЛА ВІЙНА
Поки що маршрут «Дня» разом із ПДМШ пролягав таким шляхом: Вугледар — Мар’їнка — Новотроїцьке — Авдіївка — Станиця Луганська. Завершальним містом «екскурсії» є Попасна. Всі ці міста кільцем охоплюють лінію фронту, де лікарі-добровольці не лише допомагають військовим, а й всіляко підтримують місцевих лікарів у роботі з цивільним населенням, яке тут абсолютно різне у власних поглядах та настроях. Більше того, самі місцеві лікарі, попри свою приязнь до ПДМШ, інколи думають, що останні приїхали сюди «гроші заробляти». Це дуже ображає «янголів у білих халатах», як повелось їх називати. Адже серед них є, наприклад, досить заможні люди, які приїхали сюди за покликом серця. І, як можна помітити із бесід із ними, спільним знаменником для багатьох є Майдан. На Майдані їхні колеги зустріли смерть від куль. На Майдані вони відчули надію. На Майдані вони залишали теплі, затишні домашні оселі для того, щоб кинутися у вир подій, у полум’я і дим для допомоги українцям, які за покликом серця відстоювали власні ідеали і бачення розбудови держави. І тут уже навіть не залишається сумнівів, що Майдан був якщо не необхідним (такі події є ознакою хронічних хвороб у державі), то, принаймні, неминучим.
На жаль, протягом двох століть українці не навчилися системно будувати державу, дозволяючи певним кастам домінувати і розкрадати країну. На Майдані люди з різних куточків України почали пізнавати одне одного. Здорове і хворобливе розмежувалося і виокремилося. Так само і в ПДМШ зібралися лікарі з Коломиї, Львова, Кропивницького, Полтави, Сміли, Дніпра, Києва та нині окупованих міст і селищ. Всі вони не знали одне одного до війни, за окремими винятками. Всі вони стали не просто колегами, а й друзями. І в цій атмосфері особливо цікаво спостерігати за мирними суперечками. Наприклад, коли два лікарі із Західної України стверджують дві начебто протилежні істини: чи варто виходити з того, що всі українці мають розмовляти рідною мовою? Питання наскільки болюче, настільки й наївне. Зійшлися на істині — державна мова єдина, а в побуті розмовляй хоч арабською. Тест на основі мікрозрізу суспільства. Насправді, з місцевими жителями лікарі ПДМШ явно не відчувають мовного бар’єра. І для цього їм не обов’язково переходити на російську, якою всі володіють вільно.
Професор кафедри нейрохірургії стоматологічного факультету Національного медичного університету імені Богомольця з Києва Ярослав Сусак стверджує: «Місцеві лікарі нас прийняли дуже добре, в колектив ми влились органічно і дуже швидко. Єдиний момент — деякі з них вважають, що ми приїхали сюди заробляти, дуже важко їх переконати в зворотному. Я досить забезпечена людина і сюди приїхав, щоб не лише надсилати гроші волонтерам, а й допомогти реальною справою. Тому ми беремо відрядження і вирушаємо на схід до тих лікарень, де ми найбільш потрібні».
Віце-президент ПДМШ ім. Миколи Пирогова із взаємодії зі Збройними силами України та іншими збройними формуваннями Олександр Гагаєв, який зараз перебуває в Авдіївці, говорить: «Я переконався, що без нас жителі Авдіївки відчувають себе розгубленими. Коли відбувались обстріли, вони замість бомбосховища товпилися в коридорі лікарні. Це показник того, що саме в лікарні вони відчувають захист, хоча під час обстрілів це не найкраще місце для сховища». При цьому Олександр Гагаєв при мені роздає чіткі розпорядження, що торкаються логістики роботи шпиталю — куди відправити «швидкі», кого призначити в ті чи інші місця, що потребують допомоги ПДМШ. Відчуття годинникового механізму.
Авдіївка — раніше мало хто знав, де знаходиться це місто, а дехто й не чув про його існування. «День» приїхав сюди в той час, коли загострення ситуації вже вщухло. Тут майже немає «своїх хат» (так на сході називають приватний сектор), а лише побудовані за радянських часів «хрущовки». І це незважаючи на те, що Авдіївка є одним із старіших поселень на Донбасі. Місцеві озираються навколо так, що, здається, й не дивляться під ноги, хоча там і серйозна ожеледиця. Озиратись і кидатись на землю — правила виживання у цих містечках, яких спіткала війна. Знаючи це, особливо зворушливо вдивлятися в очі бабці — вчительки української мови, відомий портрет якої намальований на багатостраждальному будинку. Бабця ця по-доброму дивиться в бік ворога. В цих очах учительки немає зла, а лише криється натяк суму — не всіх змогла вивчити, не всім дала розум.
Цікавим моментом є ще й неоднозначна оцінка місцевого населення лікарями. Дехто з них стверджує, що 80 відсотків місцевих негативно ставляться до них. А ось лікар ПДМШ з позивним «Борменталь», з яким ми познайомилися в лікарні Станиці Луганської, стверджує: «Відсотків 90 станичан до нас ставляться абсолютно позитивно. Я на Донбасі — з 2014 року, хоч є мешканцем Дніпра. Зрозумійте, людина в білому халаті — це одне, а людина з автоматом — це інше. Чисто психологічно місцеві не можуть спокійно сприймати зброю, тим більше перебуваючи під постійними обстрілами. Згадаємо сумний випадок із «Торнадо» («зачистка», яка відбулася 1 січня 2015 року. — «День») . Як після цього себе відчувати? Звичайно, в такій постійній напрузі не може бути абсолютно адекватної поведінки. Але й дехто з нас з окремих випадків робить негативу проекцію на загал і думає, що більшість нас ненавидить. Це абсолютно не так».
Лікар-анестезіолог вищої категорії з Києва Наталя Потопольська, яка перебуває в Станиці Луганській, говорить: «Місцеве населення не знає, що буде завтра. Не дай, Боже, кудись звідси подінеться українська армія, у них можуть виникнути серйозні проблеми. Тому вони й перебувають в стані страху і невизначеності, що відбивається на їхній поведінці. Але вони дуже нам вдячні».
Сидячи за своїм робочим столом, лікар-педіатр з міста Коломия Сергій Максимов говорить: «В Станиці все телебачення російське. Я не розумію, як це можна було допустити. Місцеві бачать дійсність не своїми очима, а очима Російської Федерації. Надія на молоде покоління, яке користується інтернетом. Хоча я, працюючи з дітьми, інколи чую від них слово «ополченці». Отже, в сім’ях у них дорослі вважають агресора «ополченцями». В Луганську ж навіть «глушилки» стоять, щоб не долітало українське радіо. Росіяни регулярно вкидають інформацію, що вони ось-ось нападуть на Станицю. Називають навіть дати. Таким чином вони тримають місцевих у постійній напрузі. А що бачать вони з українського телебачення? Вони бачать Верховну Раду, де депутати не ходять на роботу, сваряться та навіть перетворюються в коміків. Чи забажають вони в таку Україну, яку представляють подібні персонажі? З іншого боку, чи доноситься позитив про Україну до станичан, луганчан? Це велика проблема».
Донбас сприймає чітку позицію. І незважаючи на те, що місцеві, як кажуть деякі з лікарів, «ставляться до нас лояльно, але й не особливо приязно», для Донбасу потрібна чітка артикуляція без «наїзду». «Наїзди» тут дійсно сприймаються вороже. Хоч як це неприємно, але не можна не згадати деякі «подвиги» батальйону «Торнадо» в Станиці Луганській. Їхні вчинки нашкодили не лише станичанам, а й лікарям, адже місцеві автоматично почали негативно сприймати всіх, хто носить будь-які шеврони. Проте лікарі ПДМШ стверджують, що нині подібних проблем, які були на початку війни, вже немає. «Махновці» вже не ведуть себе, як «гетьмани», а горілочку чоловікам у військовій формі не продають. Якщо хтось набрався гріха, то його миттєво приймає військова поліція, якої в цих краях вдосталь. Відчувається порядок. Зрештою, не ми розпочинали цю війну і не ми — українці — винні в тому, що запустили механізм викиду назовні людських вад і людських чеснот. Хоча варто сказати, що останній спалах — боротьби за гідність і патріотизм — спровокував Майдан. А точніше той, хто його намагався розігнати, всілякими способами утримавшись у владі.
«День» разом із ПДМШ продовжує свій шлях сніговими заметами Донбасу, збираючи враження і думки як лікарів, військових, так і місцевих жителів. Матеріал, який потребує окремої, розлогої публікації.
