Охочих потрапити на лікування в Київський іпоцентр — дуже багато, адже у 99 випадках із 100 катання верхи за спеціальною методикою дає позитивний результат: діти з діагнозом дитячого церебрального паралічу починають тримати ложку в руках, самостійно ходити. Для батьків, чиї діти прикуті до інвалідного візка через страшний діагноз, іпотерапія дає шанс. Днями єдиному в Україні центру іпотерапії Олени Петрусевич виповнилося 15 років. За якою методикою працюють тут із хворими дітьми, чи справді коні допомагають їм стати на ноги — спробував з’ясувати «День».
МАСАЖ З ПІДІГРІВОМ
Зовні іпоцентр мало чим відрізняється від звичайної конюшні: зі стайнями для коней, снопами сіна при вході. Єдина відмінність — спеціальний манеж, на якому проходять заняття з хворими дітьми. Своїх коней-лікарів діти вважають друзями і зовсім не бояться сидіти на них верхи: як тільки опиняються на спині коня, на їхньому обличчі з’являються посмішки. Та й чому б не радіти, адже під час занять дитина не відчуває болю і навіть не розуміє, що у такий приємний для неї спосіб проходить лікування. Самі інструктори називають перебування на коні безболісним масажем усього тіла, та ще й з підігрівом — температура тіла коня вища, ніж у людини.
— А як звати цього коня? — запитав 6-річний Дмитро у свого інструктора, як тільки опинився верхи. — Він такий гарячий...
Так відбулося знайомство Дмитрика з Нюшею — конем, на якому проходить чергове заняття. Дмитрик піднімає руки догори — так, як показує йому інструктор, на кілька хвилин лягає на живіт, перевертається на спину, а в цей час йому почергово згинають у колінах ніжки. Після цих вправ працює уже Нюша — ходить по манежу, а хлопчик відпочиває. Але Дмитрику не сидиться, він махає рукою своїй мамі й весело усміхається до інструктора та свого брата, які тримають його за руки. Потім цикл вправ повторюється знову, і так триває 20 хвилин (саме стільки відведено для одного сеансу іпотерапії).
Це тільки друге заняття Дмитрика в іпоцентрі, й скільки часу знадобиться для одужання (хоча б часткового) — невідомо. Мама Дмитрика Світлана Грищенко сподівається, що завдяки іпотерапії син зможе самостійно ходити і піти до першого класу так само, як звичайні діти. З такими ж сподіваннями приходять до центру всі клієнти. Наразі тут лікується 42 дитини, а до кінця року їх буде 60. Як пояснила директор центру Олена Петрусевич, нині закінчується набір нових пацієнтів (навчальний рік у центрі триває від вересня до липня). Через те, що бажаючих лікуватися тут більше, ніж дозволяють можливості центру, пані Олені доводиться відмовляти у реабілітації тим, хто займається з кіньми вже не перший рік, і давати шанс на реабілітацію новим хворим. 4-річній Катрусі щодо цього пощастило — їй дозволили лікуватися у центрі другий рік поспіль.
— Окрім реабілітації в іпоцентрі, ми займаємося з донькою вдома, звертаємося в інші клініки, — розповіла мама Каті Наталія Сивопляс. — Про діагноз Катрусі ми дізналися, коли їй виповнилося півтора року. Відразу ж звернулися за допомогою до лікарів. Та найбільший прогрес ми помітили після сеансів іпотерапії — спочатку Катя зробила самостійно вісім кроків, а зараз — помаленьку бігає. Також покращився загальний стан здоров’я, вона має ліпшу координацію тіла, адже під час їзди верхи тіло дитини рухається відповідно до руху коня і розвиваються усі м’язи тіла.
За такі позитивні результати коням дякують не тільки батьки, а й діти — щоразу після сеансу вони пригощають їх яблуками чи морквою. А це теж своєрідна реабілітація — спілкуванням.
ЛІКУЄ БІОПОЛЕ КОНЕЙ
За час існування центру пані Олена не пригадує жодного випадку, коли б дитина відмовлялася сідати на коня. Адже іпотерапія — це єдиний спосіб реабілітації, коли хворий не відчуває болю. А працюють у центрі за методикою, розробленою Оленою Петрусевич, хоча за фахом вона не має жодного відношення до медицини (до відкриття іпоцентру працювала оптиком на заводі «Арсенал», а розведенням коней займалася у вільний час), та лікарем-неврологом Іриною Осетровою, яка багато часу пропрацювала з хворими на ДЦП дітьми.
— Зараз багато хто, катаючи дітей на конях, вважає, що це і є іпотерапія. Але це не так. Річ у тім, що іпотерапія — це спеціальна методика роботи. Іноді весь сеанс кінь простоїть на місці, а у цей час дитина виконує комплекс спеціальних вправ, необхідних для реабілітації, — пояснила Олена Петрусевич. — Наразі у нас є 20 спортивних коней, половина з них уже працює з дітьми, а решта бере участь у спортивних змаганнях, але після закінчення кар’єри вони теж стануть реабілітологами. Звісно, після того, як пройдуть спеціальну підготовку, — адже коні досить норовливі тварини. Щоб витратити їхню зайву енергію, щодня з ними займаються професіонали-наїзники, лише після цього коні працюють з дітьми. Найкраще для іпотерапії підходять спортивні коні — вони енергійніші, емоційніші та ефективніші, у порівнянні зі звичайними. Такі коні відчувають, що працюють з хворою дитиною, вони прислухаються до команд інструктора і до самої дитини. Мало хто знає, що завдяки сильному біополю коней у людей проходить головний біль, а верхова їзда — це єдиний вид спорту, де задіяні усі м’язи тіла. Усе це в комплексі й дає лікувальний ефект.
Незважаючи на велику популярність іпоцентру, проблем у нього вистачає. Найголовніша — пошук інструкторів. За словами пані Петрусевич, нині в Україні не існує жодного навчального закладу, який готував би реабілітологів з іпотерапії. Нинішні інструктори іпоцентру — всього шість осіб — це студенти-волонтери різних ВНЗ, які хочуть навчитися їздити верхи і водночас працювати з дітьми. Усі необхідні знання та навички вони здобувають тут під керівництвом пані Олени. Працюють на добровільних засадах.
— За 15 років роботи жоден з батьків не платив за курси реабілітації — ми працюємо для них безкоштовно. А де взяти гроші на утримання коней — це моя проблема, хоча доволі складна. На щастя, світ не без добрих людей — допомагають спонсори, благодійні організації, які надають гранти. До речі, перший грант ми отримали від США, тоді про нас більше знали за кордоном, ніж в Україні. А нещодавно наш центр був включений до програми «Міська турбота» від столичної влади, і поки що це єдина підтримка з боку держави, а на утримання конюшні потрібно 600 тисяч гривень на рік, — зазначила пані Петрусевич. — Як тільки центр відкрився, студенти ставали у чергу, щоб працювати тут. Нині ж ситуація змінилася — доки триває навчання у ВНЗ, студенти тримаються іпоцентру, а потім шукають добре оплачувану роботу. Працювати за «спасибі» далі ніхто не хоче. А робота з кіньми досить важка — з 24 годин 22 витрачаються на догляд за кіньми.
Наразі пані Олена мріє, щоб іпоцентри працювали у всіх регіонах України. Для цього потрібна державна підтримка, у першу чергу, належне фінансування. А своїм досвідом та напрацюваннями Олена Петрусевич готова поділитися хоч сьогодні — було б кому його передати.
