Наприкінці квітня доля подарувала мені можливість побувати в Севастополі. Приводом стала участь у фіналі конкурсу, який проводився в цьому місті до ювілею Ліни Костенко. Те, що захід відбувся в Севастополі, змусило мене вирушити на південь України, щоб зустрітися з тими, хто і в цьому непростому українському місті шанує справжню Поезію. Зрештою, щонайменший імпульс до утвердження української культури в Севастополі має бути обов’язково підтриманий. Севастополь — настільки унікальне українське (поки що?) місто, що до нього неможливо застосовувати будь-які мірки від інших міст чи регіонів. Саме під час перебування в Севастополі з культурно-освітньою метою я дізнався про підписання угоди, яка стосувалася Чорноморського флоту РФ. Отже, про все по черзі.
Коли в людині є народ, тоді вона уже людина.
Ліна КОСТЕНКО
ЗАМКНЕНЕ КОЛО ІСТОРІЇ, АБО ПОХВАЛА ГЛУПОТІ
Сам по собі жест В. Януковича цілком зрозумілий: ми все сильніше зближуємося (анексуємося) з Росією. Плебеїзація суспільства стає дедалі трагічнішою. Історичним мисленням скоро в нашій державі володітимуть хіба що люди на портретах у шкільному кабінеті історії. Зрештою, чого чекати від Януковича, який активно реалізує свою програму в Україні? От куди дивився попередній український президент, який і пальцем не поворухнув для того, щоб вивести Севастополь із російського підданства? Куди дивилася влада, яка дозволила, щоб у Севастополі, як у себе вдома, перебували російські спецслужби?
Українці в Севастополі сьогодні — це лише 1/6 від загального населення міста: тільки 65 000 громадян. Українці в цьому місті перебувають у інтелектуально-духовній резервації. Вчителі української мови й літератури — це або святі, або камікадзе, які жертвують життям, щоденно доводячи на уроках, що українська мова — це не видумка австріяків, що це не мова лише вуйків із Галичини.
У Севастополі не існує права, там є правда. Велика правда з російського імперського столу. Гаразд, легко критикувати історію та політику. Але що зроблено з 1991 року для утвердження української мови? Для виховання поваги до україномовних у місті? Для витворення простору міжетнічної толерантності? Лише в міленіумний час до Севастополя вперше з українською «Енеїдою» Котляревського завітали актори Київського драматичного театру ім. І. Франка. І це все за часів Незалежності...
А росіяни зробили все для утвердження своєї культури, для виховання в правильній «ідеології» молодого покоління, для утвердження пам’ятників радянської слави, для формування поваги до великої російської мови. Ті ж таки росіяни зробили все для розвитку інфраструктури Чорноморського флоту РФ, перетворивши це на головну інфраструктуру міста, в якій задіяно більшість працездатного населення.
Щороку найкращі випускники загальноосвітніх навчальних закладів цього міста мають змогу на пільгових умовах вступати до найпрестижніших вишів Москви і Санкт-Петербурга. А хто «заманює» наших випускників?
ПОЕЗІЯ ЛІНИ КОСТЕНКО В СЕВАСТОПОЛІ
І все ж таки основна мета візиту до Севастополя полягала в участі у фіналі конкурсу «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина». Під таким гаслом наприкінці квітня пройшов конкурс «Таланти та ерудити Севастополя», присвячений 80-річчю від дня народження Ліни Костенко та 10-річчю від дня заснування порталу «Українське життя в Севастополі» (керівник порталу Микола Владзімірський). Організаторами конкурсу стали Управління освіти та науки Севастопольської міської держадміністрації, Севастопольський міський гуманітарний університет, Інститут післядипломної освіти, Український культурно-інформаційний центр та громадський комітет «Український Севастополь» (у проведенні конкурсу також допомогли Віталій Осадчий, Ігор Вознюк, голова Союзу підприємців Ленінського району Михайло Кузменюк, творець дивовижного «Музею побуту Західної Ураїни» в Севастополі, Левко Лук’яненко, Роман Коваль, Мирослав Мамчак, голова Союзу українок м. Севастополя Богдана Процак, Лариса Копань, Мар’яна Савка та багато інших добрих людей).
Отже, 22 квітня цього року (до речі, саме в той день, коли Тарас Шевченко став вільним) в Українському культурно-інформаційному центрі в Севастополі відбулось урочисте оголошення переможців. Фактично протягом місяця школярі та студенти Севастополя змагалися між собою на краще знання творчості Ліни Костенко. Саме ювілей видатної української поетеси став тією точкою, що здатна за найскладніших умов об’єднати людей, зупинити ворожнечу, щоб люди мали змогу замислитися над справжніми цінностями в житті.
Повернення Поета в літературу поставило перед нами багато запитань: в якому культурно-історичному контексті відбувається це повернення? Чи є цей контекст пострадянським? Неототалітарним? Плебеїзованим? Вандалістичним? «Нова політико-економічна система оволоділа суспільством, яке впродовж принаймні трьох століть проіснувало фактично в режимі постійного геноциду, етноциду і лінѓвоциду, — суспільством, у якому відтак були поруйновані етичні основи внутрішньої та зовнішньої комунікації, а також — переважно за період радянської влади — була знищена сама етика праці, тобто комплекс моральних критеріїв життєдіяльности суспільства, який визначає його історичну вітальність та конструктивний потенціал його присутності в інших контекстах» (О. Пахльовська, «Ave, Europa!»).
Зрештою, саме цей стан політичної вакханалії змушує Поета повернутися до свого народу, хоч би яким болючим і гірким був цей діалог у добу постсучасності, в добу сюрреального існування «українського поета» А. Чехова і морально девальвованого Слова, в час закриття українських шкіл і представлення України в європейському просторі через образи вакхічно-травестійної Вєрки Сердючки чи доброї самаритянки Альоші...
Саме це, здається, і змусило Ліну Костенко 22 березня сказати:
Які засиджені скрижалі!
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
Стаю потроху дисонансом.
Чому Поет стає дисонансом? Власне, для кого він є дисонансом? Для нової-старої влади? Для народу? Для себе? Це повернення ставить значно більше запитань перед кожним із нас. «Важкий час — це завжди мій час», — зазначає Л. Костенко. Після багаторічного мовчання вона повертається в літературу, щоб сформувати нову модель української культури. Як відомо, радянська культура — це не лише антинаціональна культура, а й, по суті, антикультурна культура, що лишає по собі духовний вакуум. Двадцятиліття української Незалежності створив вакуум іншого ѓатунку — коли будь-яке мовлене представниками політикуму слово позбавлене цінності та існує в системі подвійних стандартів.
Натомість утвердження подібних конкурсів у Криму — це спроба розірвати замкнене коло проблем, спроба вийти на діалог із українською молоддю, яка шукає себе, яка не хоче розчинитися в морі брехні й фальшивих ідеологем, які пропонують і «щирі патріоти», і відверті представники п’ятої колони в Україні. Це спроба створити консолідований проект України та української нації, яка, незважаючи на регіональні особливості, поважає культуру своєї держави. Напевно, легко говорити про такі конкурси-пошанування у Львові чи в Луцьку, але зовсім не так легко це робити в Севастополі, місті, яке протягом століть вважалося форпостом російського самодержавства. Зрештою, за останні вісімнадцять років так нічого й не вдалося зробити з боку української влади для формування іншої соціокультурної перспективи в Севастополі. А зробити це було варто, інакше ми ризикуємо власноруч зробити Севастополь (а разом із тим і Крим) неукраїнською територією. Фактично українська культура в Криму сьогодні є екзотикою, а українська мова опинилася в резервації.
Ми часто живемо «под собою не чуя страны». Ця формула Осипа Мандельштама стала трагічним мотто України останніх десятиліть. Ані президенти, ані представники еліти не знають нічого про свій народ. Поняття нація стає ефемерним конструктом, який використовують лише в передвиборній пропаганді. Натомість у такій ситуації єдиним джерелом Правди стає Поет. Ліна Костенко для сотень тисяч українських школярів, вчителів, освітян залишається людиною «з того світу» — себто зі світу порядності, моральності, етичної відповідальності. Можна було б згадати дотеп Фаїни Раневської: «Я така стара, що ще пам’ятаю порядних людей». Звичайно, Ліна Василівна не стара, бо ані Поет, ані Слово не можуть застаріти. Але ця жінка в просторі подвійно-потрійних моральних стандартів та історичних (не)правд змогла залишитися собою. І сьогодні, коли соціокультурний вимір України досяг апогею своєї шизофренічної сюрреальності та абсурдності (встановлюють пам’ятники не лише Катерині ІІ, а й Сталіну; Президент України діє всупереч закону України, говорячи на весь світ, що Голодомор в Україні не був актом геноциду), Слово Ліни Костенко постає чи не єдиним світом, у якому людина може знайти себе і стати Людиною.
Коли політики чубилися і кричали про «незалежність», незалежний Поет вирушив у Чорнобиль, щоб врятувати Україну від радіаційної чуми. Не випадково, що саме в рік початку кінця української демократії Ліна Костенко (у цей «важкий час») повернулася до літератури, хоч для більшості вона ніколи й не полишала літератури, бо своїм мовчанням була значно виразніша й величніша за тисячі галасливих фарисеїв.
Мовчання Ліни Василівни було почуто в Севастополі. У цьому я переконався під час тижневого перебування в місті, яке стало «гетто» для української культури (за незначним винятком). А водночас, ще ніколи під час зустрічі із освітянами не відчував такої дивовижної енергетики — вчителі української мови та літератури в цьому місті готові йти до останнього, щоб Україна залишалась Україною. Наші політичні керманичі зробили все за ці 18 років, щоб роз’єднати Україну. Коли тепер на програмах «Шустер LIVE» чи «Велика політика з Євгеном Кисельовим» натрапляєш на прямі включення з Севастополя, як, зокрема, 7 травня цього року, відчуваєш, яка існує ментальна прірва між Сходом і Заходом. На програмі «Шустер LIVE» 7 травня севастопольці з’явилися з плакатами «Россия, мы с тобой!». А на іншому екрані показували львів’ян, які скандували «Ганьба!». Це два проекти України, між якими немає нічого спільного, крім агресії. Це обличчя провальної політики української держави, орієнтованої не на витворення спільної ідентичності, а на утвердження розбрату.
В тому «форматі», в якому Україна постає сьогодні, вона ніколи не зможе увійти в європейський простір, бо в Європі кожна нація поважає решту, поважає право «іншого на свою інакшість». В Севастополі українська мова й досі для багатьох — галицька вигадка, мова лише невеличкого сегменту України; україномовні — це другосортні мешканці України (читай «бидломовні»), які жодним чином не повинні прийти до влади. Тому вчителям у Севастополі, які прагнуть прищепити дітям повагу до себе та Іншого, щодня доводиться переконувати, що Україна — це не «окраина России».
Як я вже зазначав, мій візит до Севастополя на конкурс до ювілею Ліни Костенко збігся з доволі непростими політичними подіями, які показали, наскільки далека Україна від статусу правової держави. Маю на увазі Чорноморський флот РФ. На цьому тлі видаються смішними всі дискусії про вектори теперішньої української культури, про утвердження «постмодерну» в Україні. Постмодерна культура в Європі — це реакція на модерний стан, критика модерності, впровадження таких світоглядних констант, як «транквільність», «відмова від великих наративів». В наших умовах розпочинається нова боротьба за виживання. І важко говорити про постмодерний стан. Якщо світ сьогодні бореться з тероризмом (а тому й на світовому тлі важко говорити про існування постмодерну після 11 вересня 2001 року), то в Україні маємо боротьбу з малоросійством, хохляцтвом, провінційністю мислення. І знову саме на літературу покладаються чималі надії. Вкотре Поет, народжений для того, щоб «срібним олівцем птиць малювати на лляній тканині», має бути захисником свого народу. Принаймні в Севастополі більшість дискусій у наших розмовах із освітянами зводилася до проблеми етичних орієнтирів, які подає молоді поезія Ліни Костенко. Добре це чи погано? Думаю, кожна епоха зробить свій висновок — справді, важко говорити лише про насолоду від художньої естетичності та довершеності, коли саме право української мови на життя в Україні під загрозою. Сподіватимуся, що колись це коло вдасться розірвати.
Отже, повторюю, утвердження подібних конкурсів у Севастополі — спроба розірвати замкнене коло проблем, спроба вийти на діалог із українською молоддю, яка шукає себе, яка не хоче розчинитися в морі брехні й фальшивих ідеологем. Це спроба створити консолідований проект України та української нації, яка, незважаючи на регіональні особливості, поважає культуру своєї держави.
Вітального листа учасникам конкурсу надіслала дочка Ліни Костенко професор Оксана Пахльовська, завідувачка кафедри україністики Римського університету «Ла Сап’єнца», яка зазначила: «Знаю, що в Севастополі цілий місяць — від 19 березня до 19 квітня — проводили різні заходи, спрямовані на поширення поезії Ліни Костенко серед молоді: конкурси, вікторини, комп’ютерні змагання на краще знання творів тощо. Подібні заходи проведені на Донеччині і в різних регіонах України. Але в Севастополі ця культурна акція — особливо масштабна. А для нас, киян, — особливо важлива і знакова. Це велика радість для всіх, хто професійно займається українською культурою, і просто для тих, хто цю культуру любить і шанує. Адже поезія дає нам змогу зустрітися, пізнати одне одного, побудувати між нами простір порозуміння і культурного взаємозбагачення. Давайте будемо спілкуватися відверто і щиро. Давайте разом працювати над освоєнням масиву української культури, виробляючи спільний неупереджений погляд на її проблематику, незалежний від політичних спекуляцій, тимчасових мод і привидів минулого. Ви молоді люди, ви вступаєте в самостійне свідоме життя. Перед вами — неосяжний світ. Своїм народженням, своєю молодістю, своїм формуванням ви належите вже до іншого часу. На вас чекає Європа — цікавий і багатоманітний культурний світ, де нації, що колись воювали між собою, зуміли створити простір автентичної дружби, поваги одна до одної, свободи й добробуту, простір життя «вільних з вільними, рівних з рівними», цитуючи польсько-українську формулу ХVІІ ст.
Вірю у вашу спроможність подолати стереотипи старої системи і подивитися на світ свіжим і переможним поглядом вільних європейців. Вивчайте різні мови, пізнавайте різні культури. І хай сходить над вами «ѓіацинтове сонце» любові, правди, надії і віри у європейське майбутнє нашої з вами Батьківщини, а отже, віри у ваше власне майбутнє — майбутнє вільних і свідомих громадян Європи».
Заслужений лікар України Ольга Богомолець подарувала учасникам конкурсу свій подвійний альбом «Гіацинтове сонце» та «По-Лицю-Дощ2 з піснями на вірші Ліни Костенко, а також надіслала своє привітання: «Глибокий інтерес учасників, а саме молоді, свідчить про формування нової генерації, яка усвідомлює власне коріння та розвиває свою культуру. Кожен з учасників перейнявся любов’ю до творчості видатної поетеси України, поринув у філософський та ліричний світ її поезії і виринув вже, можливо, іншим — новим, свідомим. Я бажаю вам пронести це пізнання крізь усе життя».
На відкритті конкурсу також було демонстровано фрагменти з постановки «Берестечка» Ліни Костенко, яку кілька років тому підготував Рівненський обласний театр (головну роль Б. Хмельницького виконав Володимир Петрів). 2005 року ця постановка здобула Шевченківську премію. Театральний критик і літературознавець із Рівного Оксана Приходько розповіла для учасників конкурсу про роботу над цієї виставою, про режисерські знахідки та зв’язок між цієї постановкою з найкращими традиціями театру Леся Курбаса. Було домовлено, що незабаром севастопольці все ж таки зможуть на власні очі побачити цю виставу в себе, коли до міста приїдуть рівненські актори. Звичайно, найбільшим святом для Севастополя був би приїзд самої Ліни Костенко. Голова журі конкурсу поет Іван Левченко зізнався, що під час подорожі до Севастополя написав вірш, який присвятив Ліні Костенко:
Я хотів всіма силами,
Щоб летіли, як соколи,
Вірші, Ліно Василівно,
Весняним Севастополем.
Від сердець — перевеслами
Щоб сягали у висі
...
Чорним морем неслися.
Щоб ми з ними, воскреслими,
В вир пісенної справжності
Уливалися веснами,
Та без зрад і продажності...
Щоб у спеці буденності
Світ поезій не вилиняв,
Бо пульсують же гени в них
Ваші, Ліно Василівно ...
Цей вірш став за мотто на севастопольському конкурсі. Сьогодні не можна говорити про поразку України, а тим більше про поразку Севастополя. Поразку мали ті, хто вирішив, що Україна — це тільки ілюзія. В Севастополі є ті, хто живе лише за допомогою того озону, який дає поезія Ліни Костенко. Приємно було бачити десятки облич, які, відчуваючи незахищеність на СВОЇЙ землі, хапали кожне слово про СВОБОДУ, бо ці молоді люди хочуть жити в європейській Україні, яка поважає свою культуру, історію та Людину. Хочеться вірити, що за деякий час Ліна Костенко зможе приїхати в Севастополь — і це буде справжнім вибухом, що може переінакшити історію в цьому просторі боротьби за Україну в Україні. Севастополь поки що є українським містом. Наразі навіть у Севастополі є ті, хто живе Україною і хто знає ціну свободи. Свободи, яка дорівнює життю.
