Сьогодні в Національному художньому музеї України відкривається безпрецедентний міжмузейний виставковий проект «Міф “Українське бароко”», що має на меті фундаментально осмислити вітчизняний художній досвід через «лінію бароко». «День» поспілкувався з кураторами виставки — Галиною Скляренко, кандидатом мистецтвознавства, старшим науковим співробітником відділу образотворчого мистецтва ІМФЕ ім.М.Рильського НАНУ, та Оксаною Баршиновою, завідувачкою відділу мистецтва XX — XXI століття НХМУ.
— Розкажіть, будь ласка, про основні позиції концепції проекту, його суспільну цінність та актуальність.
Галина Скляренко: — Ідея виникла ще на початку 90-х років, коли перебудова разом із мистецтвом «нової хвилі» вперше привернула увагу до бароко як до проблеми нашої культури. Саме наприкінці 80-х — початку 90-х мистецтво художників «нової хвилі» звернулося до образності, до стилістики мистецтва бароко, тому що воно виявилося надзвичайно співзвучним тому, що відбувалося в країні. Саме із XVII століття категорія нового стала важливою, оскільки раніше мистецтво зверталося до традиції. І це виявилось надзвичайно близьким художникам періоду перебудови, які теж шукали чогось нового щодо офіційного мистецтва, до тих стереотипів естетичних і художніх, які були в нашій країні.
Наш проект ми зробили інтелектуально-аналітичним, ми залучаємо цитати наших провідних дослідників, які вивчали українське та світове бароко: Чижевського, Січинського та багатьох інших. Ми хотіли показати бароко як дуже потужне явище. Створили слайд-шоу, де показано класичні пам’ятки XVII — XVIII століть і «бароко» XX століття. Також буде слайд-фільм, який показуватиме книжкову графіку, і регіональна виставка сучасних художників. Тобто, щоб відвідувач не просто пробіг залами, а доклав певних інтелектуальних зусиль, щоб експозиція дала поштовх до роздумів, викликала асоціації.
Взагалі бароко для України — світоглядна естетична константа. Мистецтвознавці говорять, що це — стиль, а гуманітарії — це взагалі модель культури, яка кожного разу відтворюється в якісь кризові епохи, періоди в історії людства. І ця категорія прослідковується й у політиці, й у сприйнятті історії, визначає певні історичні стереотипи. Тобто можна сказати, що це така константа, яка відтворюється кожного разу на історичному зламі...
— А як саме в політиці вона прослідковується?
Г.С.: — Скажімо, гумористично: коли ми дивимося на наших політиків, якщо ми не знаємо прізвищ, які вони посади обіймають, дуже важко зрозуміти, хто ці люди, — чи це завскладом; чи це, пробачте, вантажник із київського вокзалу, чи то водій... Вони розмовляють дивною мовою. У них існують свої категорії, які з нашими не співзвучні. Крім того, вони постійно «переодягаються». Неможливо зрозуміти, хто ліві, хто праві, хто опозиція, хто — влада. Події, що постійно відбуваються в нашій країні, — це постійний хепенінг, навіть не перформанс. Тобто сьогодні наша політика — це вже такий фарс. В українському театрі фарс як жанр з’явився саме у епоху бароко.
— У чому себе виявляє сучасне українське бароко?
Г.С.: — Бароко актуалізує дивні проблеми, збіг між тим, що говориться і що є насправді; між тим, що бачимо й що знаємо. Ці катаклізми між «бути» і «здаватися» теж одна з тем бароко. Для України це взагалі головна проблема.
І тому в нашому проекті ми хотіли проаналізувати українську традицію та її складову барокову традицію. Тому що ми говоримо: це — протиріччя, катаклізми, дивна гра, але вона виявляється в мистецтві дуже плідно. Взагалі для мистецтва корисно, коли країні «погано», це стимулює його. Те саме відбулося в епоху перебудови — злет, вийшло нове покоління. Тобто ця «бароковість» укорінилася в українському мистецтві. Тому що епоха бароко XVII століття — це не тільки визвольні змагання, культурні злети, а й Руїна, й, по суті, громадянська війна. Ми хотіли підкреслити — окрім того, що барокова традиція гротескна й парадоксальна, за нею ще стоїть потужна вітальна сила, сила життя, яка пронизує цю барокову складову та часи революції, громадянські війни, вона існує в нас.
— У інтерв’ю «Дню» Олег Скрипка сказав, що в українців є певний «бароковий ген», і взагалі епоха бароко для України є епіцентром, воно проникло у всі сфери й особливо дало великий поштовх у музиці...
Г.С.: — Безперечно! Це й Березовський, і Ведель, Бортнянський. Це класика сьогодні...
— Як в епоху соцреалізму позиціонували бароко, як до нього ставились?
Г.С.: — Це, знаєте, був такий маніхейський прийом, такий принцип соцреалізму — береться те, що потрібно, а все інше — викреслюється. Тобто соцреалізм використав авангард — мистецтво як пропаганду. А маніпуляції — це одна з барокових засад. Із одного боку, в період із 30-х років вони просто знищувалися, руйнувалася класична українська архітектура. Наприклад, Михайлівський собор було частково зруйновано для того, щоб збудувати нову площу. На щастя, вдалося врятувати храм. І в нашому проекті ми показуватимемо нездійснені архітектурні споруди, які мали, зокрема, прикрасити Київ. Чи на жаль, чи на щастя, вони не були реалізовані. На них сьогодні дивишся — це казки Семіраміди, це фантастичні споруди, вкриті скульптурою, золотом, якісь пафосні арки возз’єднання України та Росії. Тобто взагалі ідея соцреалізму в цій естетиці — перетворити все на театр, на мистецтво. Інша справа, що жити в цьому неможливо.
— Бароко пов’язує Україну з Європою. Як воно виглядає в європейському контексті? Чи може Європа відкрити для себе Україну таким чином?
Г.С.: — Світову культуру завжди цікавить якийсь інший досвід. Український досвід має свої особливості та свою унікальність. І, на мою думку, значною мірою саме через бароко, через цю модель культури, через пам’ятки культури цей досвід має бути віднесено у світ. Безперечну цінність мають твори XVII — XVIII століть. Ці надзвичайні портрети, які є надбаннями, скульптура українська, ікони цього часу — це просто наші національні скарби Ми залучаємо колекції різних музеїв. І це будуть паралелі, змістова та естетична гра між експозиціями традиційного бароко та сучасного.
Україна, яка існувала між християнським і мусульманським світами, — все це знайшло своє відображення і якимось дивним чином поєдналося в нашому мистецтві. І український досвід ще недостатньо відрефлексований ні нами самими, ні світом. У світі ця модель, ця категорія, це мистецтво, ця стилістика постійно викликає увагу. Ми слідкуємо за світовими мистецтвознавчими конференціями, і вони повертаються до цієї теми.
— Як зацікавити пересічного українця бароко?
Г.С.: — Я взагалі не розумію, хто такий пересічний українець? Усі закінчують середню школу, всі читають книжки. Кожна людина обирає в культурі те, що їй цікаво. Я взагалі вважаю, що не всі мають ходити до музею. Хто не відчуває потреби — то й не треба. Головне, людина має виконувати свої обов’язки — працювати, бути законослухняною, відповідальною, вести себе адекватно в суспільстві. А чи працюватиме її душа — це її особиста справа. Ми пропонуємо — погляньте на світ іншими очима, може, щось вам здасться незвичним, цікавим. Через мистецтво ми знаходимо співрозмовника на все життя — це й друзі, й опоненти. Завдання мистецтва — дзвонити суспільству — «не спи, думай, відчувай, страждай, фантазуй, будь толерантним».
— А, власне, що собою являтиме експозиція, твори якого типу там будуть присутні?
Оксана Баршинова: — Ну, власне, унікальність проекту вже в тому, що співпрацює теоретик, історик мистецтва, кандидат мистецтвознавства та музейник, який бажає щось змінити в музейному житті. Зараз відбувається осмислення досвіду XX століття. Тому цікавий такий концептуальний погляд, вибудуваний у лініях, рамках бароко, на експозицію, якщо мати прикладний характер. Цю експозицію ми відкриваємо на кілька місяців і виділяємо на неї весь другий поверх. Це наш такий безпрецедентний крок. Тому що постійна експозиція ще жодного разу не знімалася під такий великий проект. Це дуже важливо — показати речі, які ще не експонувалися, про які глядач не знає. Або ж хрестоматійні речі, але в незвичайному поєднанні, зіткненні, контексті...
— А які саме речі, що не експонувалися, ви виставите, й чому вони раніше не експонувалися?
О.Б.: — Не було місця й ситуації, вони були у фондах. Наприклад, те ж «Коло страждань» XVIII століття, так само й Михайло Хмелько «Тост за великий російський народ», тенденційна радянська картина, вона взагалі експонувалася за сталінських часів, але після розвінчання культу Сталіна вона була знята з підрамника і перебувала у фондах. Хоча інколи й фігурувала на деяких виставках, але надзвичайно рідко. Тобто вже час її показувати. І ще багато інших речей, графічних творів, які надзвичайно рідко у нас експонувались.
Також ще треба звернути увагу на те, що залучаються колекції інших музеїв : Національного музею українського декоративного мистецтва, Музею книги і друкарства України та багатьох інших, сучасних художників та колекціонерів. Також важливі діалоги між цими речами. І характерною особливістю виставки є не хронологічний принцип, а зіткнення різних епох і різних художників.
Г.С.: — Знаєте, існує така думка, що всі художники пишуть одну картину, розробляють одну тему, причому в різних епохах.
— Яким чином бароко впливає на український характер?
Г.С.: — Воно відображає його. Тобто в мистецтві існують проблеми, і художник щоразу звертається до них, вирішує їх, по-своєму їх рефлексує й по-своєму відтворює.
О.Б.: — Я, може, в досить побутовому ракурсі це скажу, але от люди ходять в наш музей, а потім ідуть до PinchukArtCentr, і для них це абсолютно різні світи — тут справжнє мистецтво, а там не зовсім. Ми покажемо, що насправді це єдина лінія. Розкажемо, чому сучасне мистецтво таке. Воно насправді глибоко вкорінене в національну традицію, й це все ще було в XVIII столітті. Ви побачите роботи відомого українського художника Арсена Савадова й побачите, з яких робіт XVIII століття він виростає... Цим проектом ми хочемо привернути увагу до сучасного мистецтва, що твори його художників варті того, щоб висіти в Національному художньому музеї, що в них є своє місце, що вони — вже потужне явище. Микита Кадан, Сергій Попов, Роман Мєгін, Жанна Кадирова.
— Вони щось цитують, а щось є, безперечно, новаторським...
Г.С.: — Не можна говорити прямо, що це бароко. Просто в їхніх творах присутня барокова проблематика. Ми називаємо це буквально — «бароко». Ми його беремо в лапки.
О.Б.: — Так, це рівні світогляду. Це — модель, це — підсвідомі імпульси, над якими він працює. Це — авангардист, соцреаліст, «нова хвиля», реаліст, постмодернізм... І, до речі, ми взяли твори примітивістів. От, Ганна Собачко в нас присутня й Параско Власенко. І ви побачите оці фантастичні квіти, й поряд ікони XVIII століття... Це все — відбиття сучасного світу.
Г.С.: — Так, Золота доба України — це взагалі Давня Русь доби Ярослава... оці мозаїки, золотоверхі собори, фрески, літописи, іконопис, «Слово о полку Ігоревім»...Ми цитуємо в проекті слова Чижевського, де він каже, що бароко для України — як не Золота доба, то Срібна. Потужне національне піднесення, а потім воно не справдилося. Бо саме бароко закінчилося тим, що Україна пішла під Москву і стала колоніальною країною. І в цей час національні проблеми законсервувалися. Кожного разу, коли з’являлася можливість, вони піднімалися. Коли ми подивимося, що відбувалося в історії, то це абсолютно барокові обставини. Пошук шароварів, пошук білих коней, без яких в’їхати не можна. До речі, чому й програли, бо прогавили час. А треба було не білого коня шукати, а боротися, робити щось. І всі ці бунчуки, й уся ця оперета, й тут же кров страшна, яка все змила... й знову та ж Громадянська війна, й знову все так вийшло, й, на щастя, в період перебудови все відбулося без кровопролиття. Воно вилилось тільки в гуманітарній сфері: політика, мистецтво і таке інше. На щастя. Будемо сподіватися, що ми в культурі переживемо всі наші проблеми.
Варто прочитати
1. Чижевський Д. «Українське літературне бароко»
2. Ушкалов Л. «Загальний погляд на українську перекладну поезію доби бароко»
3. Макаров А. «Іррацціональні мотиви українського бароко», «Світло українського бароко»
4. Міляєва Л. «Великі Сорочинці і поетика українського бароко»
5. Двотомник «Українське бароко»
