«За місять тобі би виповнилося 40, і рівно півроку, як тебе немає на цій землі. Сонечко моє ясне, синочку мій рідненький, милий, мій лагідний, янгол мій чистий, святий, кровиночка моя, дітьо моє золоте... Як же ж мені тяжко жити без тебе! Життя своє віддам, аби ти прийшов до мене хоча би на мить, аби зігрітися твоїм теплом, обійняти тебе, такого світлого, такого чистого, доброго, ніжного...»
Надія Іванівна Мельничук, мати загиблого героя Небесної Сотні Володимира Мельничука, як і сотня інших матерів, навчається жити зі своїм горем. 20 серпня минуло півроку від розстрілів на Майдані, а 22 серпня Володимиру мало би виповнитись 40 років.
На молебень із приводу півріччя з дня трагедії до каплички на Інститутській приходять родичі загиблих та журналісти. Спомини скромні, жодних офіційних урочистостей не передбачено. Надія Іванівна зачитує нотатки – листи до сина, які вона пише ночами. Ці листи – концентрація болю і розпачу, від яких, здається, от-от розлетиться врізнобіч щойно полагоджена бруківка на вулиці...
«Ангеле мій світлий – перший твій день народження без тебе. Всміхнись мені, коханий синочку своєю милою посмішкою, своїм ніжним голосом промов хоч раз: "Мама, мама!.." Ніхто не зможе замінити тебе мені, моє синятко, ні на мить. Хочу в землю глибоку, як ти, хочу в небо високе звестись, хочу деревом стати, в воду пірнуть, щоби муку свою хоча б на хвилинку забути.
Боженько, пошли моїй дитині божу благодать і життя вічне... Боженько, донеси до вбивць мого синочка мій біль і мою муку, нехай вона в них відізветься страшною карою, нехай сили небесні зітруть всі їхні сліди, і вони полинуть у небуття.
Людоньки добрі мої, рідні мої, бережіть своїх діток, нехай ніякі ніколи матері не хоронять своїх дітей. Боженько, бережи Україну і синочків бережи її».
Володя був на Майдані з першого ж дня. Носив їжу, теплі речі, прибирав вулиці, брав участь у спорудженні барикад, виносив поранених та убитих до Михайлівського... 20 лютого, з самого ранку, він разом із дружиною Марією пішов на Майдан. Мати ридала, вигадувала приводи, аби вмовити сина вернутися додому. Той казав: "Я мушу бути там". Кожні півгодини телефонував матері.
«Настало перемир'я, і син пішов разом із Машею зустрітися з волонтером Володею, котрий попросив допомогти поприбирати у Жовтневому. Близько п'ятої вечора, коли сідало сонечко, синочок мені подзвонив. Я спитала, як вони – тримаються? Сказала, що переживаю і пишаюся. Син відповів: «Так, мамо!..» – і я почула постріл. Перше й останнє слово в його житті було «мама»...
Свідком рокового пострілу став німецький кореспондент журналу Bild. Пізніше від розповідав рідним, що мав опинитися на місці Володі, проте в останню мить відійшов убік.
«Я не знаю, чи живу я на землі. Мука, біль страшний. Не бачу ні сонечка, ні світла. Я не хочу ні звання, ні грошей. Лише би знайти убивцю мого синочка, та убивць усіх героїв Небесної Сотні».
Володя закінчив коледж, працював менеджером охорони, потім – майстром із ремонту квартир та дизайнером. Певний час навчався у Німеччині. Він багато подорожував, ходив у піші, водні та велопоходи. Об'їздив Карпати й Крим, Туніс, Чорногорію. Ніколи не розставався з фотоапаратом і з відеокамерою. «Є відео – колись на роботі він побачив, що впало пташенята з гнізда, – згадує пані Надія. – Він їх виховав! Дбав про них місяць чи два, годував їх із пальця, варив їм пшоно...
Захоплювався історією, колекціонував історичні видання, їздив у археологічні експедиції, відвідував етнофестивалі, обожнював рибалити.
«В кожній хмаринці, в кожній краплинці, в квіточці, в зернятці, благаю, вбачаю, відчуваю подих твій, синочку рідний мій. Душа болить, волає, тужить за тобою, ангеле мій неземний! Хочу хоч на мить припасти до грудей твоїх, герою мій спалений, але нездоланний! Милуватись твоєю мужньою красою, цілувати твої натруджені руки, щастя моє золоте, синочку коханий, милий, добрий, мужній, чесний, благородний, ріднесенький... кровиночко моя болюча... в яких світах, в яких краях шукати мені тебе? Гіркі сльози щодня заливають мою душу. Люди кажуть – не можна стільки плакати..."
Сьогодні кількість тих, хто йде, талановитих і шляхетних, рахується небесними батальйонами, а не сотнями. За кожною смертю руйнується цілий світ...
Півроку тому воїни Небесної Сотні відкрили цей страшний рахунок, повернувши хід історії країни.
Чи існують гідні слова, аби знеболити ці рани?
Чи існують нагороди, здатні бодай на соту частку компенсувати цю жертву?
Живим лишається лише незагоєна пам'ять та відповідальність за ті відстояні цінності, що вартували загиблим життя. Тим часом, як щоночі все більше матерів із різних куточків країни пишуть ночами листи до своїх дітей, що не вернулися з бою.
«Янголе мій, синочку, любий, прости мене за те, що я живу, а тебе немає поруч. Цілую твої блакитні очі, твоє світле волосся, твою красиву мужню руку. Боженько, молю тебе – прийми в своє царство небесне моє дитя невинно убієнне, і прости йому всі гріхи – вільні і невільні, і даруй йому вічне життя і вічну пам'ять... Мама».
