Стаття доктора філологічних наук, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» Віри Агеєвої «Інтелектуалка чи класна дама?» («День», № 61), присвячена проблемі викладання літератури в школах, поклала початок дискусії навколо шкільних програм і рівня як викладання шкільних дисциплін, так і знань учнів. З думками її учасників ви вже мали можливість ознайомитись на наших сторінках («День» від 22 квітня, 7 та 13 травня,11 липня). Сьогодні, продовжуючи дискусію, ми надаємо слово нашій читачці Марії Павлюх.
Отто фон Бісмарк
Література була, є і буде ідеологією моральності, справедливості, гуманності, рупором нових ідей та віянь, поборником правди, механізмом естетизації людської душі, вічним піонером, антитезою людського табу, соціалізацією особистості, носієм ідей та продукувачем об’єктивних істин, архівом морально- етичних цінностей, полем діяльності людської думки і душі, авторського пера, могутнім соціальним інститутом саморегуляції людських стосунків та формування суспільних ідеалів, духовним наставником суспільства, мистецтвом слова, вічним шукачем, формувачем світосприйняття, міфовитворювачем та реалістично-соціальним критиком Часу. Література як живий організм є формою самовираження індивідуального та колективного «Я». Література — спокуслива свобода слова і рабство слова. Література — індивідуально-духовний вчитель людства. Одна з форм людської творчості, дана людині Архітектором історії. Література — абстракція і конкретика. Література — архітектор суспільно-психологічного устрою, його натхненно-пасивний і пасивно-активний будівник, його поруйновувач та бунтівник. Література — матерія і дух свідомості, право і закон, перевага і ущемлення.
Національна література — совість своєї нації, її національна свідомість. Література — універсалія національної ідентичності. Вона перебуває у прямо пропорційних зв’язках із мовою і причинно-наслідкових зв’язках із своєю нацією. Вибудовується ланка: нація — мова — література — нація. Література формує особистість, подразнюючи найніжніші струни її душі. Роль її неоціненна, бо її найголовнішим інструментом є слово, а слово завжди будить свідомість.
Радянські негативи освіти відучували особистість думати самостійно, вирішувати самостійно, власне, почуватись особистістю. Позбавивши нас національної самоідентифікації, радянська освіта позбавила нас національної і духовної гордості. Брак української книги відчуває чи не кожен малюк, адже книжковий ринок забитий іноземною попсою. Свого часу радянська влада поставила літературу на служіння ідеології, перетворила її у політичну доктринерію. У школах вивчали не найкращі твори радянських письменників, яких тоталітарна система розчавила і зламала. Через це учні отримували базову освіту, позбавлену національного елементу.
Література відіграє дуже важливу роль у формуванні особистості. Адже, читаючи, особистість розвивається. Проте ставлення до художньої літератури поступово змінилося, люди не читають не те що художньої літератури, а й газет, журналів, надаючи перевагу телебаченню. Сьогодні кожен із нас намагається сприймати літературу спрощено, але за своєю сутністю художня література — глибше поняття.
Домінування теорії мімезису як базового уявлення про літературу неодноразово піддавалося критиці. Арістотелізм як основа традиційного літературознавства надовго окупував свідомість теоретиків літератури. Тому вона стала для багатьох нецікавою. Літературу сприймають, у кращому випадку, як естетизацію реальності, яка повинна нести красу, і не більше. Постулати елітарного мистецтва: «мистецтво заради мистецтва», «мистецтво для мистецтва» домінують в уявленні про літературу.
Але література — не розважальна забавка. Будь- який текст автора, вийшовши з його лона, стає автономією, яка починає жити своїм життям. Автономія тексту інтегрується у свідомість читача. З текстом потрібно постійно працювати, бо тільки в кожному повторному процесі читання читач відтворює нову психологічну архітектоніку авторської ідеї.
Як можна викидати з навчальної програми твори Б. Грінченка? Адже дидактичні твори автора засуджують хапузництво, користолюбство.
Звісно, у кожного поета чи письменника є вдалі чи невдалі твори. Шлях кожного митця нагадує звукову хвилю з кульмінаційними спадами і піднесеннями. Але читач має право вибору читати не тільки вдалі твори, бо література — гетерогенне мистецтво.
Поважний текст змушує думати, переживати авторську колізію. Теоретик феноменологічної естетики Р. Інгард запровадив спеціальний термін, яким позначають специфічність естетичного переживання, — інтенціональність. Цілісний художній світ, створений уявою письменника, постає як схематична структура тексту, сприйняття якої викликає цілісний читацький образ. Але тут постає проблема ізоморфізму образу. Художній твір від автономії тексту трансформується у автономію свідомості (вільного мислення не існує). Той, хто не сприймає моральних, естетичних категорій, стає соціальним маргіналом, якого суспільство жорстоко карає. При процесі читання читач не може абстрагуватися від тексту. Абсолютизація абстрагування не піддається людській свідомості. Бо свідомість або відштовхує, або сприймає.
Література в системі освіти відіграє далеко не останню роль. Вона формує не тільки естетичний смак та вподобання. Вона гуманізує свідомість, розширює кругозір. Що хотів автор показати у творі? На це запитання не можна відповісти, проте кожен читач перевтілюється в автора і міркує. Не ставити запитань, не вчитись, не думати — не жити. Тільки те суспільство, яке хоче думати і вміє, може встояти у нетривкому світі вигоди та інтересів.
