На початку квітня у №61 «День» опублікував матеріал професора Віри Агеєвої «Інтелектуалка чи класна дама?», в якому відома літературознавиця окреслила свої погляди на проблему викладання української літератури у вітчизняній школі. Матеріал поставив багато гострих питань, які давно визріли й потребують відповідей. Деякі з них вже були проартикульовані раніше, інші — фактично вперше винесені на публічну трибуну, а відтак викликали чималий інтелектуальний резонанс. Із цього приводу вже встигли висловитися, зокрема, відомий журналіст Б. Клименко (№ 73 від 22 квітня) та письменник О. Ірванець (№79 від 13 травня). Іманентна дискусійність теми неабияк позначилася на характері цих матеріалів. Однак вони, природно, не вичерпують поставленої теми, а чітких відповідей на питання що? кому? як? і коли? викладати, які методики при цьому застосовувати і що? зрештою вимагати від учня — також не дають.
Отже дискусія триває. Цього разу ми пропонуємо вашій увазі кілька робіт студентів кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету. У супровідному листі, підписаному доцентом зазначеної кафедри паном Залізняком, вказуєтся, що «дістала» нас таки пані Агеєва» зі своїм «провокативним матеріалом». Автор листа переконаний, що предмет «українська література» не мордує школярів, однак повністю оминає питання методики її викладання, яка й спричиняє найбільшу дискусію. А ще пан Залізняк, на відміну від Шевченківської лавреатки, переконаний, що письменство таки повинно вчити читачів патріотизму — «Нормального. Того, що закладений у генах кожної нації». Запрошуємо до розмови.
Біг за інерцією
Після прочитання статті Віри Агеєвої пригадались мені шкільні роки, а особливо 6 — 9 класи. Як ми вчили українську та зарубіжну літературу — і досі для мене загадка. Ну, iз зарубіжною якось було простіше, адже вдома майже кожна сім’я мала ще від радянських часів непогані бібліотеки. А от з українською довелося попріти — як учням, так і вчителям.
По-перше, шкільні програми. Як стверджувала на уроках вчителька, ми вивчали нашу рідну літературу аж за декількома програмами, які то затверджувались, то ні, а поки час ішов, викладачі викручувались, як могли, і намагалися пристосуватись то до обласної, то до міської, а разом з тим усім — ще й до міністерської програми. В результаті учні мого покоління фактично стали втраченим поколінням у певному сенсі, бо, з одного боку, починали щиро ненавидіти сам предмет і все, що з ним пов’язано, а з іншого — того мистецького доробку так і не спізнали (за винятком «круглих» відмінників та олімпіадистів).
По-друге, не було підручників та й книжок загалом. Надворі були 90-і і акурат їх середина, національна ідея лише прокидалася (в підсумку — прокидається ще й досі), і якщо й з’являлись десь брошурки якихось призабутих поетів чи прозаїків, то купити їх було непросто, враховуючи ще й тодішню економічну ситуацію і матеріальний стан українських родин.
«Рідних» ксероксів ще в Україну і Львів не завезли, на якихось підприємствах у когось із батьків десь були фотокопіювальні машини, тож ми всі дружно віддавали на копіювання рідкісні зшитки рідкісних видань, які нам принесла вчителька, — комусь із учнів.
Ось так і вчилися. І писали, і ще пишуть, і навіть в університетах, і навіть на інтелектуальних факультетах довжелезні хронологічні таблиці, і переважно не прочитували між рядків, і не перечитують з подачі викладачів найблискучіші твори української літератури. І не зацікавлювали, і не зацікавлюють ані вчителі, ані університетські викладачі до цього міжрядкового прочитання свої учнів і студентів. (Звичайно, окрім рідкісних випадків. Принагідно хочу віртуально подякувати нашій теперішній викладачці світової літератури).
Ось так вчилися, ось так і вчимося, бігаючи за інерцією між зовсім різними часовими просторами, зовсім забуваючи, що час вже зупинитися. Але зупинитися не там, у минулому, і навіть не в майбутньому, а тут, у теперішньому, у сьогодні, у зараз.
І, можливо, трішки задуматись.
Чому класна дама не може бути інтелектуалкою?
Рівень викладання у теперішніх українських школах не можна повністю зводити під одну риску. Адже значною мірою він (рівень) залежить не тільки від програми, а й від учителя.
Школа, де вчилася я, особливо нічим, мабуть, і не відрізнялася від інших шкіл. Звичайна середня школа, де над учнями не проводили жодних експериментів. Де, зрештою, ми всі були нормальними дітьми, за винятком кількох геніїв. У звичайних школах так і буває: хтось «довбає» шкільну програму і вчиться на відмінно-добре (інших чіпати не будемо), а хтось (переважно це трапляється вже у старших класах) обирає для себе вужчу доріжку саме за рахунок непотрібних, на його думку, предметів.
Проблема вивчення літератури найбільше стала помітною. Хочеш не хочеш, а ідеологія таки найбільше торкається цього предмета. У нас вдома, як-то кажуть, було «навалом» книжок про дітей-героїв, на яких модно було рівнятися. Час собі крутнувся, і виявилося, що інакших героїв ще не підготували. Тут автор має рацію: у літературі завжди щось канонізують. З чим не погоджуюсь, канонізовано було не тільки примітивні тексти. Скажімо, даремно авторка згадала про «Бояриню» Лесі Українки як про один із найгірших творів (нехай навіть сама Леся називала її невдалою). Хай це «чи не єдиний текст, де поетка висловлює свою нелюбов до північного сусіда», але навіть з просто культурної точки зору він є цікавим. Моє покоління ще захопило ту епоху, коли грані між народами стиралися, і раптом виявляється, що ми такі різні. Адже про різницю в ментальності підручники історії не говорять. Цей твір не треба розглядати суто з патріотичних позицій. Так само, як називати Багряного і Самчука найменш цікавими письменниками. До чого тут старомодність письма? Хіба це головний критерій оцінки літератури?
Ліпити святих теж не надто вдячна робота. Діти святих не сприймають. А надто коли їх дуже багато. З іншого боку, відмовлятися від патріотизму повністю не варто. Якщо школа не дасть дитині поваги до своєї країни, то потім це буде зробити надзвичайно важко. У цьому сенсі важливим є те, у який саме спосіб вчителі прищеплюють любов до України. Тут я змушена визнати правоту авторки: «Любіть Україну», можливо, мав свою неперевершену цінність у часи Сосюри, але зараз час знову пішов на новий виток і вимагає іншої поезії. Не дивно, що діти зубрять вірш на догоду вчительці. Зрештою, патріотична поезія на Сосюрі не закінчується.
Ще один аспект стосовно поезії не задовольняє учнів — її вивчення завжди, чи майже завжди, впирається у слова «програма вимагає». Програма не може увібрати всього, що пропонує література. Тому розумно розширити межі за рахунок вибору. Не такого, як «виберіть те або те», а просто «виберіть». Учень підійде до цього з більшим зацікавленням, відкриє цікаве для себе про конкретного письменника.
Ще один з поглядів Віри Агєєвої можна вважати дискусійним. Твердження про те, що на біографії письменників не варто особливо акцентувати увагу, не можна застосовувати буквально. Твори кожного письменника, як-не-як, пов’язані з його епохою, і біографічні дані не раз дають розуміння тексту. Інша справа, що біографічні дані не треба ставити вище за самi твори. Прив’язаність творів до думки автора теж не істина в останній інстанції. «Що хотів сказати автор у цьому творі?» — має відповідь. І не одну. Це — відповідь авторського часу (в який і написаний твір), і відповідь читача, причому сучасного. Адже у кожного своє бачення, і не треба нехтувати жодним з них.
І наостанок, невелика порада вчителям. Дайте дітям більше інформації стосовно сучасності. Не треба зациклюватися на класиках, бо у школяра складається враження, що письменники існували тільки до нього, і вже якимись «манівцями» він дізнається про існування сучасної йому України у сучасних творах, бачить себе самого на сторінках. Тим більше це допоможе й учителеві зрости в очах учня, який матиме перед собою людину, яка живе не лише минулим і здатна порівняти епохи не лише за допомогою критики.
До думок пані Віри Агеєвої
На мою думку, сучасна освіта в галузі літератури справді трохи застаріла, а можливо, і не трохи. У вивченні літератури мають бути присутніми дві особи: автор (твір) і читач (учень), а вчитель — посередник між ними, він допомагає, радить, скеровує тощо. Проте авторитет вчителя повинен бути непохитним, я не маю на увазі «вчитель завжди правий», радше — це авторитет наставника, старшої і мудрішої людини, яка зуміла завоювати повагу своїх учнів. Адже без авторитету не буде дисципліни, яка є дуже важливою у вихованні дітей шкільного віку.
Щодо патріотичності творів, то література такого характеру безумовно потрібна, хоч би що там говорили, а певний патріотичний національний дух вона все ж таки виховує. Звертати увагу потрібно на сучасніших письменників, саме тут шкільна програма «не посувається» з роками, а тому і є застарілою. Щодо кохання чи любовної лірики, то вона присутня майже в кожного автора. А те, чи прочитають її учні, часто залежить від кожного конкретного вчителя, який задає домашнє завдання. Проте, як і з патріотизмом, в цьому випадку можна сказати — що забагато, то нездорово. Не погоджуюсь з автором у випадку Уласа Самчука. У школі з великим задоволенням прочитала «Марію». Може, це і є з того доробку, де українці показують, «як нас били», проте, не можна сказати, що не було Радянського Союзу чи голодомору. І нові покоління повинні знати про це не лише з історії, художня література в цьому випадку є наочнішою, допомагає глибше зрозуміти подію. Життя — це не тільки квіточки, метелики і ліричне кохання. Ті, що «пережили» війну «у книжці», зуміють швидше розпізнати її в реальному житті.
Я б запропонувала вивчати у школі Пауло Коельо, адже наша «зарубіжна» теж застаріла. Твори саме таких авторів дозволяють людині по-іншому подивитися на світ, краще зрозуміти його і себе також. Отже, я за шкільну реформу! Але з розумом і повагою до вчителів і учнів.
Дякуємо «терапевтам»
Розпочинати аналіз статті варто вже з її назви. Чому класна дама — не конче інтелектуалка і, відповідно, навпаки? Чи у світі відмінили історичну повноту життя, скинули з рейок тата з мамою і у польських школах виховують космополітів?
Проте світ — все там же, тільки в Україні знову ставлять все з ніг на голову, беруться заперечувати незаперечне, невдало, але підмінюють поняття, і як результат з’являються отакі псевдоелітські, псевдоукраїнські знемагання над долею вітчизняної шкільної програми з української літератури. Чому ми так катастрофічно все баламутимо: якщо виховання дисциплінарності, то це обов’язково — «авторитарність та антидемократичність»; якщо ідеологема патріотичного служіння Батьківщині, то — насильство над людиною (зокрема над ніжною душею школяра); якщо «пристрасний поет-романтик, у текстах якого нуртують вічні почуття й переживання», то серед тих почувань немає стурбованості долею ближнього свого, а тільки «графоманські заклики та фальшиві повчання»; якщо український І. Багряний та український У. Самчук, то треба «показати психіатрові чи психоаналітикові». Виникає запитання — що це? Шизофренічна маячня чи свідоме щеплення новою контрідеологією? Може, шизофренія нової ідеології? Відомо, що Земля багата на різноманітні народи, народності чи просто спільноти, для яких Батьківщина — табу тому, що її вони ніколи не мали, а тим, які існуванням такої ще й пишаються, вони заздрять нездоровою заздрістю, не тільки насильницькою.
І все ж космополітизм не стане явищем масовим, допоки є і будуть такі «іконописні» Шевченко чи революційні Франко, а їхнє життя (життя творця в суспільстві обов’язково означає його автоматичну заангажованість суспільно-політичними проблемами) та творчість вчать розуміти не тільки красу, а й виховують та дисциплінують (читати «занудні епопеї ХIХ ст. з розлогими пейзажами річки Раставиці» напевно корисніше, аніж займатись пошуком колізій зради, самогубства, божевілля та нетрадиційної сексуальної орієнтації класиків українського письменства, особливо у стосунку до середнього шкільного віку). Зрештою, історична повнота літератури — це не забавка, яку при певній потребі можна викинути, це дійсність, яка вчить для майбутнього, а не повертає в минуле, нагадує, що насправді «обличчя ворога завжди потворне, а наші — бездоганні янголи», бо будує самодостатню, національно свідому, патріотичну еліту нації. Комплекс меншовартості та синдром імперської тіні — то для безбатченків дійсність, а для нас — історія, що вчить розпізнавати обличчя друзів та недругів.
Ідеологема служіння народові не тільки не втратила актуальності, а навпаки, за що велике спасибі отаким статтям на сторінках вітчизняної преси. Особлива подяка авторам, бо таких терапевтів для патріотичної свідомості годі й знайти.
