Село Васьківці — це центральна садиба колективного сільгосппідприємства «Зоря». Голова правління КСП «Зоря» Володимир Юзина згадує про сумну-пресумну історію питання: «На цій фермі вже не було жодної голови худоби. Розвалювалася вона та розтягувалася без догляду. А тут якраз ліванці нагодилися. Візьмемо, кажуть, в оренду. Віддав у хазяйські руки. Вони відремонтували одну будівлю, там годують бичків. То вже хоч амортизаційні витрати нашому бідному колгоспові вертаються. Тисяч шість-сім гривень маємо від оцієї оренди».
Йдемо на ферму, що край села: чи там, бува, не ревуть бички? А чого тій скотині ревіти, якщо сита та доглянута. Стараннями тутешніх, васьковецьких молодиць. Одна з них — Марія Пйонтик, яка без ностальгії згадує про свій вісімнадцятирічний досвід «такої ж, як отут, роботи у рідному колгоспі «Зоря», що раніше «Комунаром» називався, от тільки — зітхає, — стільки відер за день переносиш, що надвечір ні рук , ні ніг не чуєш».
Заступник директора дочірнього підприємства Володимир Хорунжий (із місцевих, раніше колгоспним парторгом працював) пояснює, чому Марія Пйонтик ні рук, ні ніг не чує: «Якщо ви на годівлі тварин розумієтесь, то я скажу: дають ячмінь, кукурудзу, горох або боби. Все це б'ють на дерть і змішують, відрами роздають. Він (ліванець – М. В.) сам не сяде снідати, аж поки худобу не нагодує. Показує, скільки тому й цьому бичкові дати – відро чи півтора, чи два відра...»
Тут-таки й Хуссейн Хассан, перекладач, розповідає Лахуду Іскандеру, одному з засновників ліванського підприємства, про що йдеться. «Справжній скотар. Я, хоча й за фахом не парторг, а зоотехнік, і сам багато від них, ліванців, навчився», – продовжує В.Хорунжий. Говорить, що дисципліна тут «залізна». Вже чотирьом васьковецьким сказали, що у їхніх послугах відпала потреба. Платять за роботу справно, та не багато – на якусь десятку чи дві гривень більше, ніж у колгоспі нараховують.
А сам Лахуд Іскандер висловлює через перекладача Хуссейна свої враження: «Скажеш – зробить. Не скажеш, то сидітиме». Хоча, як з'ясувалося, він ініціативу ні доларами, ні гривнями не заохочує.
Лахуд Іскандер розповідає, що фірма «Джиммі інтернешнл трейдінг компані» вже давно та успішно трудиться на ринку України – років шість чи сім. Досі скуплену худобу переправляли морем на свою батьківщину. Тепер, мовляв, немає що скуповувати. Це й змусило заорендувати у Васьківцях ферму, організувати відгодівлю. Як кажуть українці, біда змусила.
Що стосується давнього спостереження про біду, яка мучить та розуму навчить, то Лахуд каже, що «з місцевим фольклором йому ще не довелося до ладу познайомитися». Натомість добре знає про характер тутешніх чиновників, які «нікуди й ніколи не поспішають, обіцяють, що питання буде вирішено завтра–післязавтра». При цьому іноземець якось загадково посміхається. Начебто достеменно знає, як тут наближається «завтра» та «післязавтра» до «у цю ж хвилину».
Говорить, що тварин звозять на ферму у Васьківці з усіх частин України. Отак і настягували сюди півтисячні «хвостів» — зайняли на орендованій фермі лише кожне сьоме головомісце. Фураж також купують тут-таки. На території цієї ж ферми — орендовані у васьковецькій «Зорі» трактори… І трактористи, звісно, — з місцевих.
Відгодованих до відповідних кондицій (п'ять центнерів і більше) биків везуть до тієї ж Одеси, де вони без будь-якого ритуалу залишають «країну прописки», відтак стають «іноземцями». На ліванському березі їх уже виглядають засмаглі під пекучим сонцем пустелі колії.
Отож черевички турецького виробництва, куплені натхненним виконавцем пісні «Годуй, мила, сірі бички...», можливо, зшиті зі шкіри, виробленої зі шкури бичка, що знайшовся десь на широких просторах України, був проданий завзятому Лахудові Іскандеру й завезений у Васьківці для відгодівлі до відповідної вагової кондиції.
Коли все вивезуть, то займуться відтворенням поголів'я. А поки що капітально ремонтують колишній червоний куток орендованої ферми, де свого часу парторг В.Хорунжий підбивав підсумки соціалістичного змагання.
Тут облаштовується офіс дочірнього підприємства з іноземним капіталом. «Завеземо комп'ютери,» — розповідає про плани орендарів перекладач Хуссейн. Погоджується, що зима в цьому краї люта, що побутові умови не з найліпших, та й він, і його хазяї готові стійко переживати труднощі. В інтересах своєї справи. Дивується, що ця «багата земля — така бідна».
У розмові з орендодавцем Володимиром Юзиною повертаємося до васьковецьких бичків. Раніше сюди звозили з довколишніх сіл району малих бичків, тут-таки відгодовували, як могли — «за індустріальною технологією». Процесом «міжгосподарської кооперації керувало райначальство».
Райначальство залишилося на своїх місцях, та процес згорів, наче шведи під Полтавою. У довколишніх селах вичерпався м'ясний ресурс — відправили за солярку, за добрива і ще за бозна що. Тоді В.Юзина узявся за «внутрігосподарське відтворення поголів'я худоби». Пояснює: «Вже маємо 280 корів. А від них — щороку стільки ж телят». Одначе — не 3500, як головомісць на відданій в оренду фермі. Крім тієї ферми, у «Зорі» є ще ферма. Аби, мовляв, тільки було що годувати та чим годувати, а головомісця ще «знайдуться»…
Одначе Лахуд разом зі своїми соратниками звозить худобу з усіх-усюд. То чому ж не робить цього В.Юзина зі своїми зоотехніками, ветеринарами, іншими фахівцями? Бо немає грошей, аби заплатити за молодняк. У ліванця ж гроші є. Звісно, що в Україні зароблені — за шість чи сім літ успішної роботи на цьому ринку. Ліванець тут-таки, в Україні, купує й фураж, вирощений не в пустелях Близького Сходу, витрачається на транспортування…
З усього порівняльного аналізу можна второпати лише те, що у «Зорі» добовий приріст бичка — 360 грамів, а на ліванській фермі — втричі вищий. «Якби ж то я клав до годівниці стільки фуражу, скільки й Лахуд!» — мріє В.Юзина. Той фураж, який ще тільки має вирости в «Зорі», вже давно продано — за солярку, добрива й под. Хоча голова й не каже, що на його фермі затрати фуражу на виробництво центнера яловичини вдвічі вищі, ніж на фермі, відданій в оренду ліванцям.
Далі — про обігові кошти. Взяв би КСП кредит у банку та й поставив справу ще ліпше за Лахуда. Зі своїми людьми, на своїй, а не на орендованій фермі, зі своїми ж кормовими ресурсами. «Та ті відсотки, що править наш рідний банкір за «користування фінансовими ресурсами», поставлять великого хреста на всій цій справі!» — обурюється В.Юзина.
Відтак В.Юзина говорить про головне: «А чому «Джиммі інтернешнел трейдійг компані» не б'є бичків тут, на місці, а транспортує до дуже далекого Близького Сходу — сушею, морем, через кордони, митні пости?..». Лахуд знає, що робить. Мовляв, Схід — діло тонке. Україна — діло просте. «Годуй, мила, сірі бички…»
