Йтиметься про ляльок київського Театру маріонеток. Передусім — про ляльок, а не про вистави, в яких вони існують, не про акторів, які їх оживляють і озвучують, і не про людину, яка рівною мірою є творцем і ляльок, і вистав, і всього театру загалом. Зрозуміло, зовсім без вистав, без акторів і, тим більше, без творця обійтися не вийде, та у цьому і немає сенсу. Однак спробуємо зосередиться (сконцентруватися?) саме на ляльках .
У загальному, прямо-таки поголовному інтересі нинішніх художників (київських зокрема) до ляльок (що звичайно гордо іменуються «авторськими»), є свої тенденції, логіку яких не завжди можливо пояснити. Так чи інакше, зазвичай створюються або «обереги», що передбачають прямий зв’язок з праісторичними традиціями, або відверті іграшки (типу «диванні подушки»), або розкішні «костюмовані» красуні з дивно однотипними гарненькими личками. За великим рахунком, усе це — різновиди дорогих (нерідко — дуже дорогих) дрібничок.
Ляльки, призначені для вистав (так би мовити, «професіонали»), в усій цій моді- гонці не брали участь спочатку, оскільки ніколи не володіли однією необхідною якістю — при всьому бажанні не могли бути продані. Тобто, звичайно, теоретично це начебто і можливо, точно так само, як нетеатральна лялька може принципово не продаватися (примха майстра- безсрібника), але це вже — виняток із правила, якщо не повний абсурд («Продається лялькова вистава» тощо). Щоправда, існує приємний стан нетеатральних ляльок, які дуже хочуть бути схожими на театральних — такі собі псевдомаріонетки. У них також є ниточки, що тягнуться до дерев’яної хрестовини, вони уміють рухатися, іноді навіть дуже витончено, більше того — з їхньою допомогою навіть можна розіграти нескладну історію. Однак усе це загалом справляє враження дівчат з вищого суспільства, які нудьгують i вирішили скоротати час постановкою любительської вистави.
Михайло Яремчук — той самий триразовий творець — вважає, що ляльки у його театрі — це якщо і не випадковість (тому що вони, звичайно, не випадковість), то вже напевно — не щось світовизначальне і таке, що все-собі-підпорядковує. Ляльки — засіб, головне ж — мета, вистава і те, що цією виставою хоче сказати (і що — донести) режисер. Зізнання дуже щире — і трохи лукаве. Зрештою — «Вишневий сад», що взяв три «Пекторалі», і нещодавній «Дім, який збудував Свіфт» зіграно (розіграно?) саме маріонетками, більше того — цей «Сад» і цей «Свіфт» тільки так — тобто тільки ними — і могли бути зіграні. До того ж у самого Михайла Яремчука з приводу маріонеток — істот, що страшенно нагадують людей, та ще й ведених зверху (з неба) за ниточки кимось таємничим і всесильним — ціла філософія. На ляльок іншого роду — тих, що надіваються на руку — ця філософія не поширюється, а тому Михайлу Яремчуку вони, загалом, нецікаві.
Банальне (або, швидше, дитяче), але по-своєму цілком логічне запитання — а з чого вони зроблені? Вони — тобто Раневська, старий Фірс, Стелла і Ванесса, Крихітка Цахес, нарешті? Відповідь — з усього. З того, що в даний момент є під рукою і годиться для справи. Або, напевно, навпаки, — для справи може стати у пригоді все, що у даний момент є під рукою — було б бажання, а бажання, слава Богу, є. Пап’є-маше, дерево, пластик — що (пробачте, хто) з чого. А тканини і мережива для вбрань нерідко антикваріат, придбаний на блошиному ринку. Обов’язкова умова — рукотворність від початку до кінця, жодного машинного стібка — буквально.
Що ж до «механічного» аспекту, то це, напевно, і дійсно — справа техніки або, якщо хочете, спритність рук. Однак саме ця сторона справи — «оживлення» — здається ледве чи не магічною. Зрештою, взаємне перетікання світу людей і світу маріонеток — сюжет традиційний і незмінно привабливий (пригадаємо хоч би фільми «Стара, стара казка» і «Не залишай...»). Зрозуміло, маріонетка повинна ворушитися, кліпати очима, відкривати і закривати рот, нарешті. Але коли у тому ж «Домі, який збудував Свіфт» мало не півметрова Стелла пише пером, а потім точним легким рухом вставляє його в мініатюрну чорнильницю — Боже мій! Певно, за потужністю впливу з цим може зрівнятися тільки Гаєв (зростом ще менший Стелли), який декламує: «Вельмишановна шафо!..».
Інше питання, не менш банальне, не менш дитяче, але і не менш логічне — хто був першим? «Хто» — тобто, зрозуміло, який герой. Те, що Михайло Яремчук все своє професійне життя пропрацював у ляльковому театрі, у цьому випадку справи не стосується. Отже, — з кого він сам веде відлік своїм лялькам і, відповідно, своєму театру («театр Михайла Яремчука» — ого!)?
