Усе своє життя родина Скіцьких працювала на благо громади, сповідуючи релігійні й життєві цінності. Поруч із церквою облаштували притулок для дітей із малозабезпечених родин, підтримували самотніх і допомагали тим, хто прагнув усиновити дитину. Але в один момент усе змінилося. Коли у Слов’янськ увійшли бойовики, любити рідну Україну стало небезпечно, а висловлювати думки за єдину і суверенну державу — страшно.
Вони взяли найнеобхідніше — документи, одяг, дитячі іграшки, і вирушили потягом до Вінниці. У Слов’янську залишили будинок, який обживали впродовж 20 років, і автомобіль. Своїм транспортом їхати не наважилися — надто небезпечним було проходження через блокпости бойовиків. Нині родина Скіцьких із двома неповнолітніми дітьми — Марією та Марком — облаштовуються у Вінниці. Їх радо прийняли давні друзі, допомогли із пошуком житла і переоформленням соціальних документів. Світлані пощастило: їй запропонували посаду за фахом психолога, а от Олегу — священику — складніше. Та повертатися назад Скіцькі поки що не планують.
«Буквально увечері ми вирішили, що поїдемо до друзів у Вінницю — і вже наступного дня були в потягу, — згадує Олег. — Після приїзду зрозуміли, що то Божа сила вивела нас із Слов’янська, адже через декілька днів притулок для неповнолітніх дітей із неблагополучних сімей, який був розташований поруч із церквою, де я служив, злетів у повітря... Своїх дітей до школи не пускали, боялися провокацій і терактів із боку бойовиків, які вимагали від керівництва закладу певну плату за «кришування», як у 1990-ті. Та й у дітей особливого бажання відвідувати школу не було. Вони не соромилися своєї проукраїнської позиції, й це було небезпечно: деякі люди дивилися на них «вовчими очима». Тому питання про переїзд у безпечне місце виникло в першу чергу через необхідність захистити власних дітей».
Перше, що вразило Скіцьких, коли вони приїхали до Вінниці, це державні прапори, які були повсюди: на автівках, балконах, будівлях. Їхній старший син Олексій, який мешкає в Києві, свого часу також привіз їм прапор, але причепити його на церкві чи притулку Скіцькі так і не наважилися.
«Із самого початку трагічних подій у Слов’янську ми щодня проводили богослужіння і молилися за єдину Україну. Прикро визнавати, але не всі наші парафіяни підтримували цю молитву, — визнає Олег. — Не шкода було залишати нажите майно, набагато важче усвідомити, що сповідувати українські цінності на сході України, любити своє рідну землю — небезпечно».
«Поки були в буремному Слов’янську, боялися навіть сусідам в очі подивитися, — підхоплює розмову Світлана. — Коли під’їжджали до Києва і побачили усміхнені обличчя, на душі стало тепло і боляче водночас. Чому я в себе вдома не можу висловити власну думку? Чому маю боятися любові до Батьківщини? Чому мої діти можуть постраждати за свою проукраїнську позицію? Відповіді на ці запитання шукаю й досі, але не знаходжу. Маю надію, що те горе, яке нині спіткало Україну, не роз’єднає схід і захід, а зробить нашу націю єдиною, сильною і монолітною».
Нині у Вінниці тимчасово мешкає 31 родина з Луганської та Донецької областей та 86 — із Криму. Повертатися додому жодна з них не планує. Дорослі шукають роботу, а діти відпочивають у тихому й затишному місті.
