Фотовиставка «Дня» в столичному Українському домі ще триває, але безсумнівний лідер глядацьких симпатій уже відомий. Це світлина «Люблю» харків'янина В’ячеслава Мадієвського. До речі, робота пана В’ячеслава здобула також приз від Національної спілки журналістів України.
В’ячеслав МАДІЄВСЬКИЙ — фотокореспондент Національного інформаційного агентства «Укрінформ» ще з середини двотисячних, неодноразовий учасник та призер наших фотоконкурсів (наприклад, 2016 року нагороду здобула його робота «Морський бій», а 2018-го — «Юна грація»…).
ІСТОРІЯ ЗНІМКА
Запитуємо пана В’ячеслава, як вдалося зробити цей знімок. «Український науково-дослідний інститут протезування, який працює в Харкові, запрошував медіа. У них є ціла програма, вони виготовляють високотехнологічні протези для учасників бойових дій. І ось вони там їх демонстрували. Той хлопець, що на фото, — він патріот України, дуже молода людина, в нього відірвало праву руку. Тож він демонстрував, як працює цей протез. І я це зняв», — розповів В’ячеслав Мадієвський.
Як повідомляв Укрінформ, датчики такого міоелектричного протеза реагують на напруження м’язів — електричний сигнал, який виникає, реєструється, посилюється мікропроцесором і передається на виконавчий механізм. Кисть високофункціональна — може змінювати захвати за рахунок переміщень.
ЛЮБЛЮ / ФОТО ВЯЧЕСЛАВ МАДІЄВСЬКИЙ
Демонстрував можливості протеза Василь БЕЛЕНЬ — військовослужбовець третього окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, який базується в Кропивницькому. Саме він на фото пана Мадієвського. «Я можу взяти будь-який предмет. Без жодних складнощів. Можу без проблем брати об'ємні предмети. Тому він і називається протез підвищеної функціональності. Я ще не знайшов того, що він не може. Допустиме навантаження — тридцять кілограмів. Критичну масу не піднімав, але одягти зранку шкарпетки можу легко, — розповідав Василь «Суспільному». — Для стрільби з автомата цей протез також підходить». Але наразі Василь служить у полку діловодом, на фронт не беруть.
Для таких протезів харківські фахівці використовують закордонні компоненти, а щоб почати протезування, наші спеціалісти переймали іноземний досвід і здобули сертифікати Touch Bionics. Вперше такий високофункціональний протез у Харкові встановили наприкінці 2016 року, йшлося в повідомленні Укрінформу.
ІСТОРІЯ АВТОРА РОБОТИ
«Займаюся фотографією понад 25 років, мене знали ще за часів Союзу дуже добре як підводного фотографа. У мене виходили й альбоми: зокрема, у видавництві «Мистецтво» вийшов мій фотоальбом «Здравствуй, море» — я і мої два товариші зробили про Чорне море. Потім були книги, — розповідає В’ячеслав Мадієвський «Дню». — Багато публікацій, багато міжнародних призів… Якось я охолонув до цього, — ділиться фотокореспондент, — не впевнений навіть, що братиму участь у наступних конкурсах. На жаль, через ковідну пандемію, різні обставини потрапити на виставку не можу. Хоча, звісно, все це має сенс, як суспільний резонанс. І крім газети «День», зараз ніхто такого не проводить. А ще — у мене дуже висока планка. Я людина, можна сказати, професійна, працюю в агентстві. Тож треба мати щось, щоб людям сказати».
Чи є улюблені теми у пана Мадієвського? «Оскільки я підводний фотограф, то люблю знімати море. Взагалі все, що пов’язане з морем, — розповідає він. — Я щороку роблю свій авторський календар для себе і своєї родини — і там принципово тільки море. Свого часу я обпірнав і Баренцеве море, і на Далекому Сході був в експедиціях, і на Байкалі декілька разів, на Кіпрі був. А зараз не той час. Інші завдання. Зараз більше люблю жанр, це і з роботою пов’язано. Спорт дуже люблю». «Свого часу я обпірнав і увесь Крим, я там майже все знаю. Але зараз ми відірвані від нього, і доки Крим не стане українським, я принципово туди не поїду», — каже В’ячеслав Мадієвський.
ІСТОРІЯ ГЕРОЯ СВІТЛИНИ — ВАСИЛЯ БЕЛЕНЯ
«16 лютого 2015 року в Дебальцевому, на другий день після оголошення перемир'я, хлопця було поранено. Того дня Вася з побратимами вкотре мали доставити в Дебальцеве військову техніку з боєприпасами й забрати звідти поранених і вбитих.
По дорозі до Дебальцевого вони кілька разів потрапляли в засідки. Перші два рази змогли відбитися. А під Новогригорівкою, коли вже йшли назад, не встигли — в їхній БТР влучив снаряд.
Про те, що хлопець вижив, рідні дізналися із відео, яке записали сепаратисти в лікарні окупованого Алчевська. Саме там йому зробили перші операції. Вася втратив руку, ледь не втратив око, але зберіг життя», — так стисло описували історію Василя на сторінці благодійного фонду «Повернись живим».
Родом Василь, котрому ще немає 30-ти, із Кропивниччини — села Каніж колишнього Новомиргородського району (нині — Новоукраїнського). Його історію минулоріч детально розповіла кропивницька «Нова газета». Там ішлося й про те, як, коли Василь вирішив іти в червні 2013 року служити в 3-й полк спецпризначення, батько його застеріг: раптом війна — доведеться воювати, а син лише відмахнувся — яка війна у ХХІ столітті?! І менше ніж за рік вона розпочалася, триває досі. Журналіст Олег Козупляка розповів також про всі «гарячі точки» та вкрай небезпечні ситуації, в яких довелося Василеві побувати під час війни і вийти з них цілим, а ще — про драматичний і трагічний день 16 лютого 2015 року.
«У районі Новогригорівки їхній бронетранспортер підбили бойовики. Загинули командир групи Юрій Бутусов, спецпризначенець Віталій Федитник та військовий журналіст Дмитро Лабуткін. Семеро бійців потрапили в полон. Найдовше, майже п’ять років, в неволі тримали Сергія Глондаря та Олександра Корінькова, — йшлося в матеріалі «Нової газети». — «Я почув, як БМП позаду відкрила вогонь, а по нашому бронетранспортеру почали влучати кулі, — пригадував Василь. — Зі своєї бійниці починаю вести вогонь, але мій автомат ловить клина. Я поліз правою рукою його перезаряджати, і в цей момент у бронетранспортер влучають із РПГ. Кумулятивний струмінь залітає до нас всередину, і я на місці втрачаю зір. Це було, як у старих телевізорах, коли екран повільно так тухне... Ще встигаю глянути на свою скривавлену руку. Думаю, нічого собі. Був шок, болю не відчував. Потім знепритомнів. Коли отямився, почув голос нашого командира, Юрія Бутусова: «Хлопці, ви найкращі. З вами приємно було служити». Поруч пролунав голос Сергія Глондаря: «Юра, все нормально. Ми ще у тебе на весіллі погуляємо!» На цьому я знову втратив свідомість. Коли отямився, врятувало те, що я бачив перед собою відчинену апарель (люк. — Ред.). У мене були чорні берці, а на землі був легкий сніжок. Міг розібрати, куди я ступаю. Я обійшов бронетранспортер спереду, але далі снігу не було, і я впав. Вся група відійшла, не було часу озиратися. На війні нам завжди говорили, що наше головне завдання — повернутися живими і здоровими».
Врятував Василя його побратим Олексій Сазонов. Він, будучи вже полоненим, умовив бойовика забрати і пораненого Василя, щоб той не загинув. Потім була лікарня в окупованому Алчевську, перевезення на лікування до Харкова й Києва: заміна кришталика ока, операція на барабанній перетинці, встановлення протеза… І 2019-го року — повернення на службу в рідний третій полк.
На завершення — також цитата Василя Беленя зі згадуваного матеріалу: «Кажуть, що я Герой. Але забувають про багатьох інших. Взяти хоча б Олексія Сазонова. Він врятував мені життя, а Героєм називають мене. Якось прикро за нього. Він ризикував своїм життям, вмовляючи бойовика повернутись за мною. Але він дотримав слово і забрав мене. І зараз я, хоч і маю певні травми, живий і поруч з близькими. Зі свого боку, хотілося б стати прикладом для інших. Я погано бачу на одне око, на одне вухо не чую, через відсутній суглоб не можу високо піднімати одну руку, а другої взагалі немає. А втім, я не здався і далі продовжую військову службу. Життя одне, і треба прожити його по максимуму. Подивіться, може, ваші проблеми не такі вже й проблеми».
Схоже, можливо, навіть не знаючи всієї цієї драматичної історії, відвідувачі Фотовиставки «Дня» відчули головний посил світлини В’ячеслава Мадієвського.
