У листі до редакції від Любові Пилипівни Красовської з
Харкова не було ніяких скарг. Вона писала від імені односельців, колишніх
остарбайтерів — так у роки війни називали молодих людей, яких забирали
на примусові роботи до Німеччини. Подруги по нещасливій юності доручили
їй відстоювати інтереси колишніх остарбайтерів із Нової Водолаги, що на
Харківщині. Це був крик душі людей, юність яких було покалічено Третім
рейхом, а в старості кинутих своєю рідною державою напризволяще. В ньому
містилася надія на те, що такий політик, як Євген Марчук, «замовить слово
й якимось чином вплине на прискорення переговорів із німецьким урядом».
Наш власний кореспондент по Харківській області зустрівся з Любов’ю Пилипівною
Красовською. Виглядає вона моложаво, зберегла ясність розуму й почуття
гумору... Зустріч вийшла цікавою, а прощаючись, Любов Пилипівна простягнула
зошит у коричневій палітурці. Це були її спогади…
«ВІД М’ЯКОГО КЛІМАТУ БУДЕ ГАРНИЙ КОЛІР ОБЛИЧЧЯ»
Було літо 1942 року. Фронт довго топтався біля Харкова:
то наближаючись, то відкочуючись назад, а ми сподівалися на визволення.
Та дива не сталося. Наші війська відійшли на схід, а з ними й надія на
позбавлення від окупації. Нові власті стали силою «вербувати» людей до
Німеччини. Вручаючи повістки, поліцаї погрожували, що хто ухилятиметься,
то заберуть будь-кого з сім’ї. Наш батько був стареньким і жереб припав
на мене. Я змушена була з’явитися на збірний пункт.
На станцію Нова Водолага прибув завантажений чимось товарний
ешелон, у кінці якого було два порожніх вагони для живого товару. Викликаючи
за списком, нас відразу ж заштовхували всередину. На підлозі, як у хліву,
було розстелено солому. Два маленьких з гратами вікна погано пропускали
повітря й світло. Широкі важкі двері закривалися зсередини міцними засувами.
У напутньому слові староста Нової Водолаги закликав чесно працювати на
«визволителів», запевняв, що нам там буде добре, а від м’якого клімату
й хорошого харчування у нас буде гарний колір обличчя. Четверо німецьких
солдатів із автоматами навпереваги швидко закрили двері, й ми не бачили,
як непритомніли наші матері. Але їхній плач чули всі й він довго нас переслідував.
Зупинився поїзд у Харкові. Під вартою нас провели до великого загородженого
двору з кількома спорудами. Туди зганяли невільників з усієї області.
Цим же поїздом нас повезли на Захід, на зустріч з «цивілізацією».
Перед відправленням чимось погодували й дали на дорогу хліба. Їхали в напівтемряві,
задусі й смороді. Інколи по декілька чоловік, щоб не розбіглися, випускали
в чистому полі. Було соромно й принизливо ходити до вітру під посмішками
й націленими автоматами наших наглядачів...
На території Німеччини відкрили двері, стало легше дихати.
Попередили, що втекти нікому не вдасться: німецький народ, відданий Гітлеру
й Рейху, допоможе виловити втікачів. «Відданими» були й діти. Щось вигукуючи,
вони кидали в нас камінням. За що вони нас так ненавиділи? Адже не ми,
а вони на нас напали! Було гірко й образливо бачити незайманими їхні міста
й села в зелені й квітах, добре одягнутих ситих людей, жінок, які гуляють
із дітьми. А наша Батьківщина до самого кордону була зруйнована, майже
безлюдна — з їхньої ж вини. Дорогою відчіплювали вагони, головним чином,
у великих містах.
Нас висадили в мальовничому містечку поблизу Мюнхена. Коли
підійшли роботодавці, мені пригадався невільничий ринок з книги «Хатина
дядька Тома». Суворі літні бауери діловито, як худобу, відбирали рослих
і міцних дівчат для сільських робіт. А нарядні фрау забирали тендітніших,
інтелігентніших у служниці. Інших — на фабрику. До цієї партії потрапила
й я. Автобусом привезли до невеликого міста на каналі Інн-Крайбург. Звідти
вже призначили на порохову фабрику, розташовану в дрімучому лісі. Працювали
там не тільки ті, кого примусово вивезли, а й вільнонаймані іноземці, полонені
французи, бельгійці, а згодом і італійці.
ПОРОХ І ПІСНІ
Табір обнесено колючою й високою огорожею. В дворі — сипкий
пісок, гравій і жодного дерева, хоча навкруги ліс. Охороняли його поліцаї
з собаками. Вони ж виводили нас на роботу, вишикувавши по чотири в довгу
колону. Будили затемна. Ми поспіхом випивали чай із сахарином і з’їдали
грамів 200 чорного хліба навпіл із тирсою. В обід і ввечері давали рідку
баланду з брукви й капусти, якою не вдавалося вгамувати голод. Чай із сахарином
тільки збуджував апетит і, прокидаючись задовго до світанку, ми чекали
на цю жалюгідну пайку хліба. Так тривало місяцями, й ми стали слабшати.
Деякі захворіли, й їх кудись відвезли. Більше їх ніхто не бачив. Іноді
в столовій залишалося трохи баланди, й німецькі кухарі, виставивши у двір
бідон, тішилися, як голодні люди, втративши людську гідність, відпихаючи
один одного, черпали цю гидоту хто кухлем, хто консервною банкою й тут
же з’їдали.
Працювали ми на підсобних роботах при цехах, де виробляли
порох. Від випаровувань і кіптяви було важко дихати. Але найнестерпнішим
було розуміння, що цим порохом убиватимуть наших співвітчизників. Щоб зіпсувати
продукцію, в приготовану масу ми кидали пісок, сміття, мазут. Найсміливіші
з колишніх військових непомітно пробиралися на дахи приземкуватих цехів,
вкритих для маскування кущами й бур’янами, кидали до широких димарів камінці.
Між двома великими валками, що повільно обертаються, проходила сира маса,
поступово висихаючи й спресовуючись у довгі, схожі на пластмасу, рулони.
Камінчики, потрапляючи між валками, від тертя давали іскру й порох займався.
З широких наскрізних вікон і дверей, відкритих о будь-якій погоді, з шипінням
і тріском виривалося могутнє полум’я — й 30 кілограмів пороху як не бувало.
Обслуговували ці валки дві людини, переважно з вільнонайманих іноземців,
одягнуті в спеціальні куртки й шоломи. Почувши шипіння, вони встигали вибігати
з цеху, й потерпілих не було. Нас, підсобних, примушували носити ці важкі
рулони до сусідніх цехів для подальшої обробки. Дорога йшла лісом. Знайшовши
яму з водою, а то й так просто, закидавши якимось мотлохом, «ховали» цих
убивць. Від вогкості порох безнадійно псувався.
Все сильніше виснажував нас голод. Відчували, що незабаром
захворіємо й нас також відправлять із табору. Іноземці по секрету нам говорили,
що хворих не лікують і не відправляють додому, а знищують. Вирішили страйкувати,
вимагаючи поліпшення харчування. Марно поліцейські й собаки лютували, виганяючи
на роботу. До табору терміново прибули есесівці. Вигнали всіх у двір до
бомбосховищ-кладовищ, як їх називали. Вириті в сипкому піску, вони обсипалися
навіть від кроків. Пригнічені страхом чекали, що нас почнуть розстрілювати
й тут же ховати в «кладовищах». Найлютіший фашист кричав і вимагав видати
призвідників. Уперед вийшла проста дівчина й тихо сказала, що страйкувати
вирішили всі, тому що від такої їжі все одно швидко помремо. Порадившись,
начальство пообіцяло поліпшити харчування, а тепер марш працювати! На обід
дали густу баланду з картоплею, а вранці більше хліба. Після страйку стали
нам виплачувати щомісяця зарплату (аж три марки!), яких вистачало тільки
на кілограм хліба.
Ми часто писали додому, але відповідей не отримували. Вирішили
написати нашому старості. Дякували його за те, що послав нас до такої культурної
країни. Від гарного харчування й м’якого клімату у нас квітучий вигляд.
Не помітив він іронії, передав листа рідним, який переходив із рук у руки.
Батьки зрозуміли як треба, але були раді, що ми живі й можемо листуватися.
Писали з прихованим значенням, зрозуміли, що наші листи, надіслані раніше,
не пропускала цензура.
Не знаю, кому першому прийшло на думку красти порожні мішки
з-під сирого пороху й шити з них одяг. Заздалегідь розмочивши в ямці з
водою, легко відокремлювали прогумовану тканину від підкладки. Виходила
біла, м’яка, схожа на штапель матерія. Її фарбували або вишивали кольоровими
нитками. Виходили красиві українські вишиванки. Багато хто гадав, звідки
в нас новий одяг, але ніхто не видавав секрету. Наші люди були дружніми
й надійними. Незважаючи на наш жалюгідний вигляд, нас поважали іноземці.
Деякі були не проти побратися з нашими дівчатами. Але зв’язок з іноземцем
вважався ганебним. У нас звикли бачити в іноземцеві не тільки чужака, а
й потенційного шпигуна. У таборі співали пісні про «зрадниць»...
«ПІДРОБІТКИ»
Щоб хоч інколи наїстися, ми тікали до сіл. У сезон сільгоспробіт
селяни залюбки брали дармових поденників. На фабриці у нас не було постійних
місць роботи, й ніхто не помічав нашої відсутності. Картки на прохідній
пробивали друзі. Одного разу й я домовилася з подружками спробувати щастя.
Як тільки поліцай відвернувся, ми вискочили з колони й кинулися до лісу.
Собаки — за нами. Я з жахом бігла вперед, не розбираючи дороги. Зупинилася,
коли стихли гавкання й стукіт дерев’яних черевиків. Притулилася до товстої
сосни, чекаючи на подруг. Але навкруги — ні душі, очевидно їх піймали.
Пішла на світлу смужку узлісся й вийшла на дорогу.
З густого туману було чути дзвони, темніли силуети будинків
і гостроверхої церкви. Я побачила велике картопляне поле, почула німецьку
мову. Підійшла до сім’ї працюючих селян, попросилася попрацювати, збрехала,
що мені в нічну зміну. Ці серйозні працелюбні люди, хоч і не розмовляли
зі мною, але давали поїсти, що самі їли. Я старалася добре працювати, й
від свіжого повітря, сонця й ситої їжі не відчувала втоми. Господар більше
за мене хвилювався, щоб я не спізнилася на роботу, сказав, що мені вже
пора. Господиня насипала в мою торбочку картоплі й я заспішила, щоб непомітно
приєднатися до тих, хто повертався з роботи.
Так, підтримуючи сили втечами до сіл, ми прожили понад
два дуже важких роки. Іноді здавалося: не буде кінця нашим мукам. Але кінець
наближався й усі це знали, хоча говорити відкрито було небезпечно. Німці
дуже хворобливо сприймали свої поразки на фронтах. Але потім неначе змирилися
й трохи подобрішали. Можливо, боялися відплати. До того ж Червоний Хрест
зацікавився долею депортованих. Нам дозволили вільно пересуватися.
КОНЦЕРТ
Прагнучи уславитися, хоч напослідок, гуманним, табірне
начальство запросило для нас артистів із білих емігрантів. Своїми піснями,
сповненими туги за рідним краєм, вони роз’ятрили наші душі. Але ми відчули,
що виступили б краще. В таборі були дівчата з усієї України й частини Росії.
Багато хто брав участь у художній самодіяльності, вчився в балетних і музичних
школах. Одним словом, майже готові артисти. Треба було лише організувати.
Я мала досвід роботи в школі. Потрібен був дозвіл начальства, й я звернулася
до старшої перекладачки. Ця німкеня польського походження не знала ні російської,
ні української мови. Була дуже зла, її боялися більше, ніж поліцаїв. Вона
погодилася на виступ, але за умови, що буде нашим цензором.
Почувши, що «Узника» написав дворянин Пушкін, дала добро.
Всі підозрілі пісні ми називали народними й, звісно, не сказали, що «Суліко»
— улюблена пісня Сталіна. Костюм для кавказького танцю зробили з довгого
пальта француженки, металеві прикраси до нього виготовили в майстерні наші
чоловіки. Чоботи й головні убори — з порохових мішків, чорною гумою догори.
Для балетних номерів польки дали нам марлю й крохмаль. Щодо музики — обійшлися
гармошкою для танців і гітарою під сольний спів. А фізкультурні номери
взявся супроводжувати на піаніно один старий німець. При перших звуках
мелодії «Смело, товарищи, в ногу!» ми розгубилися, але він пояснив, що
це німецький марш болотяних солдат. Хто вони — я й досі не знаю. Кавказький
танець по-справжньому з великим успіхом танцювала дівчинка-єврейка, яка
колись навчалася в балетній школі. Вона й схожа була на кавказького хлопчика.
В таборі було кілька євреїв, але ніхто їх не видавав. Хор підготувала я.
В білих блузках і чорних фарбованих спідницях із мішків ми вишикувалися
на сцені великим півколом. У всіх дівчат були сильні й красиві голоси,
особливо в полтавських і житомирських. При перших словах пісні «Повій,
вітре, на Вкраїну» наші співвітчизники залилися сльозами. Я декламувала
Лесю Українку, а потім і свій вірш, написаний у таборі. Він був недосконалий,
але відповідав нашому настрою.
Подивитися на нас прийшло багато людей різних національностей.
Тоді вже й полонені ходили вільно. Фабричне начальство прийшло з дітьми
й вирядженими дружинами. Ми не чекали такої уваги й уперше за роки неволі
відчули себе людьми. Але настрій псували деякі наші «патріоти». Вони обіцяли,
що розвагу ворогів нам пригадають після повернення додому. Ми не злякалися
й почали виїжджати в інші табори, де були наші співвітчизники. Правда,
далеко одних не відпускали, нас завжди супроводжував поліцейський. Він
дратував, але ми все одно з радістю виривалися з ненависного табору.
СВОБОДА
Почастішали нальоти англійських і американських бомбардувальників.
До цього вони пролітали повз, і тільки потужна сирена тривоги лунала в
лісі, холодила кров. Але все ж фабрику розбомбили грунтовно. Загинуло багато
людей. Мене врятував один полонений італієць, який потім став моїм чоловіком.
Відтягнув подалі від будівель у безпечне місце. Загинула дуже красива дівчина-художниця.
Останньою її картиною була «Таємна вечеря», перемальована з журналу одного
італійця.
Особливо трагічно склалася доля однієї сім’ї моїх земляків.
Загинули відразу дві сестри. Молодшу відвезли до Німеччини разом зі мною,
а старша з батьками приїхала з відступаючими німецькими військами. Подейкували,
що вона співробітничала з нацистами. Не знаю достовiрно, але в неї була
маленька дитина від німецького офіцера. Приїхавши до нашого табору, вона
відмовилася від посади перекладачки й пішла працювати на фабрику разом
із сестрою. Разом вони й згоріли під час пожежі. Немовля без матері скоро
згасло, а вбиті горем батьки вирішили повертатися додому, сподіваючись,
що живий їхній син, солдат Червоної Армії. Але, як потім з’ясувалося, й
він загинув на війні...
Все краще було чути стрілянину, з високого горба я вже
не милувалася природою, а тривожно вдивлялася: чи не з’явиться ланцюжок
чужих солдатів, як у нас 41-го року? Які вони? Як поводитимуться? Але військо
пройшло вночі, повз. Вранці я побачила кількох солдатів і офіцера в темно-зеленій
уніформі. Це були англійці. Неголосно розмовляючи, вони сиділи в столовій,
чекаючи сніданку. На кухні обидві хазяйки готували їжу й плакали, скаржилися,
що офіцер наказав здати бичка й свиню для армії. Я не витримала й сказала,
що німецькі військові також забирали, до останньої курочки й корови, навіть
там, де була купа маленьких дітей. «Війна!» — погоджувалися вони примирливо.
Хазяїн сказав, що я можу йти до своїх, оскільки в Крайбурзі вже американці.
В таборі — шум і гамір. На джипах їздять американські солдати,
багато негрів. У вікнах будинків, де жила фабрична еліта, висять білі прапори.
Американці здалися мені безладними, шумливими, любителями випити. Жінок
не чіпали, оскільки вистачало «добровільних». Не забороняли грабувати фабричні
склади й населення. На складах залишалося багато робочого одягу й постільної
білизни. Все це міняли на їжу в сільського населення.
Сп’янівши від свободи й уседозволеності, пригадуючи всі
образи, дехто з наших і полонених іноземців самочинно заарештовували й
здавали американському командуванню найзавзятіших фабричних майстрів і
поліцейських, які не встигли втекти. З нашого табору поліцаї давно втекли,
й охорону на себе взяли чоловіки з колишніх військових — боялися розправи
фашистських фанатиків.
Табір доживав останні дні. Вирішувалися долі — кому, куди
і з ким їхати. В деяких склалися сімейні стосунки, в кого — тимчасові,
в кого — назавжди. Були й діти, але дуже мало, вони чомусь не виживали,
навіть у тих, хто не дуже голодував. Мабуть, давалося взнаки недоїдання
в перші роки життя. Деякі зв’язали свою долю з іноземцями й мали намір
виїжджати до їхніх країн, оскільки до Радянського Союзу іноземців тоді
не пускали.
ПРОБАЧ, ПОДРУГО...
Не всі поверталися додому. Не повернулися на Батьківщину
загиблі від голоду, хвороб, під час бомбардувань. Дві дівчини, обидві з
Токмака, не витримали тяжкого життя й самі себе занапастили. Дуже хороша
дівчина Рая кинулася з високого моста в канал Інн. Двоє іноземців бачили,
як швидкі хвилі вмить її підхопили й понесли геть. Наступного дня далеко
сплив її знівечений труп, тільки гумка від трико була на тілі — так катав
її потік по камінню...
Інша дівчина, весела красива Марія, написала й розклеїла
по табору листівки, де повідомляла вже всім відоме: «Гітлеру — кінець,
перемога буде за нами. Хай живе СРСР!» Знову нас вивели в двір, вишикували
й погрожували. А обшуки, щоб звірити почерк, нічого не дали — ми знищили
все раніше написане. Я спалила свій докладний щоденник не лише через те,
що мій почерк схожий на Маріїн, але більше через зміст записів. Можливо,
Марія думала, що німці посердяться й не вживатимуть ніяких заходів. Але,
як то кажуть, поранений звір вдвічі небезпечніший. Відчуваючи, що вони
втрачають грунт під ногами, нацисти готові були всіх нас знищити. Марія
це відчула й зізналася. Її відправили до концтабору, де вона, напевно,
загинула.
Раніше за всіх табір почали залишати іноземці. Деякі —
навіть пішки, транспорту не вистачало. Радянським не дозволяли йти, можливо,
сподівалися, що когось вдасться завербувати. Але навіть військові, ризикуючи
бути покараними за дезертирство, не клюнули. Всі прагнули на Батьківщину,
пишалися нашою перемогою й великим авторитетом у світі. Вірили, що вдома
нас правильно зрозуміють і нікого не покарають, як лякали вербувальники.
ПІСЛЯМОВА
Реміджі Де Нетто, той самий інтернований італійський матрос,
який врятував Любу під час бомбардування, став її чоловіком. Після війни
вони жили в Брiндiзі — місті на самому «каблуці» італійського «чобота».
Там народився первісток — Маріо. 1954 року переїхали до Харкова. Народився
ще один син — Микола. Реміджі працював на електромеханічному заводі слюсарем,
Люба — економістом у Держбанку. Вона вважає, що прожили хороше життя. Діти
вивчилися, закінчили інститути. Отримали квартиру. Не поривали зв’язок
із Італією, де в чоловіка залишилася численна й привітна рідня, кілька
разів їздили в гості. Але на Реміджі якось фатально відбивалися всі наші
негаразди. 26 квітня 1986 року, в день чорнобильської катастрофи, в нього
стався обширний інфаркт. У серпні 1991 року, в дні перевороту ДКНП, він
знову потрапляє до лікарні. В жовтні чоловік умирає. Любов Пилипівна давно
на пенсії. Чи потрібно описувати життя наших пенсіонерів? Це чиста й охайна
бідність. У квітні навіть не вистачило грошей, щоб передплатити газету
«День», яку вона отримувала ледве не з першого номера й принагідно відвозила
до Нової Водолаги своїм старим подругам по табору… А так хочеться ще раз
з’їздити до рідні в Італію, можливо, востаннє. Була надія на другу виплату
німецької компенсації, але Любов Пилипівна боїться, що ФРН, у зв’язку з
подіями в Югославії, зараз не до таких «дрібниць», як компенсації остарбайтерам.
Ми мало знаємо, які випробування випали на долю молодих остарбайтерів —
учасників і жертв тієї війни. Але чи хочеться комусь знати, як випробовує
їх життя зараз?
ДОВІДКА «Дня»
В Україні налiчується близько 650 тисяч осіб, що впродовж
Другої світової війни перебували в концтаборах або на примусових роботах
у Німеччині. За станом справ на 1 квітня, компенсацію призначено 635 тисячам
осіб, і виплачено DM372 млн. Найбільшу компенсацію — 900 марок — призначають
в’язням концтаборів. Якщо такі люди були в той час інвалідами чи неповнолітніми,
їм виплачують 1000 марок. Остарбайтери, що працювали на заводах, отримують
600 марок, у сільському господарстві або в хазяїна — 560 марок. Народжені
в неволі отримують 400 марок. Виплати тривають і понині. Як зазначили «Дню»
у Фонді «Взаєморозуміння і примирення», нині приходять люди, які ще не
починали оформлювати документи для компенсації. Загалом українські в’язні
концтаборів та остарбайтери отримують найменші відшкодування. По-перше,
СРСР після війни відмовився від компенсації, яку, за ухвалою міжнародного
трибуналу в Нюрнберзі, виплачувала Німеччина насильно вивезеним з окупованих
територій. Наприклад, люди з інших країн отримали не менше 5 тисяч марок,
їхні пенсії стали вдвічі більшими. По-друге, чотиристороння угода, укладена
1993 року між Німеччиною, Україною, Білоруссю і Росією, розділила наданий
1 млрд. марок не зовсім пропорційно. Тож українці отримують приблизно вдвічі
менше, ніж росіяни й білоруси. До того ж, додаткові труднощі створює наше
законодавство, за яким вистраждана разова гуманітарна допомога ще й оподатковується.
Тел. Фонду «Взаєморозуміння і примирення»: 235-12-75.
