Завдяки «Дню» постійно дізнаємося про раніше невідомих (але вартих уваги!) добрих, розумних і духовно багатих людей, які є головним скарбом України. Ось і в № 52—53 від 25 березня 2011 року було надруковано листа росіянина з Херсонщини В. Ягупова: «Павле, дякую за позицію!». Колишній випускник Ленінградського політеху підтримує позицію кримчанина Павла Казаріна, який, залишаючись російським патріотом, намагається зрозуміти прагнення українців. На жаль, я не знайомий з Павлом, але виступи його батька в Севастополі чув, як то кажуть, «вживу», тому можу тільки порадіти, що в мудрого батька такий же розумний і толерантний син. Звичайно, тепліше стає на душі від таких листів у «Дні», а головне — приходить упевненість: у добрих справах є на кого спертися. Однак тут саме надійшов час для національної самокритики.
Про те, що в Україні живуть десятки, сотні тисяч росіян, які своєю чесною, самовідданою працею примножують її багатства (а отже, й добробут мільйонів українців) та служать прикладом для людей інших національностей, знають усі. Тут, сподіваюся, нікого агітувати-переконувати не треба. Проте значно менше тих росіян, які розуміють прагнення українців зберегти свою самобутність. Або тих, які готові жертовно працювати на ниві української культури. Ще менше тих, які зважаться заповнити собою поріділі (внаслідок голодоморів, депортацій і асиміляційних процесів) шеренги діяльних українських патріотів. Саме тому і «Свобода», і інші радикальні організації у своїй аргументації скоріше спиратимуться на звичні, хрестоматійні 78% етнічних українців, ніж на порядок меншу кількість росіян, які готові піти нам назустріч. Але останні — це також неабияка сила. Мабуть, зайве говорити про байдужість до національних змагань левової частки з отих наших 78% українців. Інакше не дожилися б ми до такої ганьби на 20-му році незалежності, коли для того, щоб зберегти рідну школу, доводиться погрожувати самоспаленням! Незалежній Україні свого часу трохи не вистачало «аури співробітництва», тому й залунали згодом голоси про насильницьку українізацію. Які, до того ж, було кому ретранслювати... Прикро, що ми без бою віддаємо свій інформаційний простір, але погодьмося, що часом і є підстави для образ. Одне лиш перейменування у Львові вулиць, названих іменами російських письменників та поетів чого варте... Може, це робилося в ім’я збереження національної цнотливості українського «П’ємонта»? Та ні, щось не схоже... Коли походите тими ж перейменованими львівськими вулицями і послухаєте, яким «суржиком» говорить львівська молодь (хай сховаються Кіровоград і Полтава!), то думка про П’ємонт відпаде сама собою. Щось не те ми робили впродовж останніх двадцяти років. Надто багато було нелюбові, надто мало конкретних справ. Сталінська концепція «людських гвинтиків» незайманою перекочувала у просвітянське середовище і наробила чимало лиха. Ми не звикли шукати «золоті зернятка» (як би це робили на нашому місці євреї, німці, японці), а покладалися лише на добру волю вождів та месій. А ще на чиновників. Та жодній нації у світі не вдалося таким чином відродити свою мову! То чому ми маємо бути винятком? Отже, треба щось міняти, і «День» нам постійно пропонує, підказує точки оптимального прикладення сили. Пошук і активне використання друзів — це більш вдячна справа, ніж пошук ворогів. А оскільки зараз йде мова про прихильних до українства росіян, то я зазначу: такі люди, як Казарін чи Ягупов, зустрічаються значно частіше, ніж ми звикли думати. А тепер задумайтесь на хвильку про історичну вартість ось цих спогадів росіянина з Кубані (якщо копнути глибше, то коріння у нього калузько-воронезьке) Анатолія Долгальова: «...Я з жахом збагнув, що з дванадцяти тисяч жителів станиці Шкуринської в 1932—1933 роках вимерло шість тисяч етнічних українців (козаків). Вимерли Корнієнки, Дриги, Сергієнки, Пилипенки... А росіяни Туманови, Мастерови, Тегіни, Золотухіни та інші (в тому числі й родина моєї матері) залишилися живими! Бо всі росіяни отримували сякі-такі пайки, тому й вижили...». Та їм же, цим спогадам, ціни немає! Але чи знає про них пересічний український історик? Чи знайоме прізвище Долгальова рядовому свободівцю зі Львова чи тризубівцю з Івано-Франківська? Чи чули про кубанського росіянина школярі Поділля, Волині, Житомирщини? Якби почули хоч раз, то не страшними були б для їхніх нащадків оті нові підручники з історії, які готує для шкіл «вся табачникова рать». Та й русофоби у такому добре поінформованому середовищі не плодяться... Тут доречно зацитувати уривок вірша росіянина Андрія Куликова, який зберігаю у своїй теці понад два десятиліття. Він присвячений українській мові:
«Тебя калечат
будто бы шутя,
Ты жертва под секирой
бюрократа...
Но тихо и естественно
дитя
Мне утром шепчет:
«Хочу спати, тату».
Как ей легко дается
этот звук,
Как засверкали озорно
глазенки!
Язык моих друзей
мой добрый друг,
Теперь ты — радость моего
ребенка...»
Тут немає і крихти кон’юнктурщини, бо тоді писати про таке було немодно. І, можливо, саме цей вірш уберіг автора цих рядків від надмірної радикалізації (а було ж від чого радикалізуватися: тоді ледь не щодня дізнавався про закриття останніх українських шкіл в Донецьку, Харкові, Одесі, Запоріжжі). Та й у Львові української мови ставало все менше... Але ж і у Львові знаходилися росіяни, які не надто охоче виконували покладені на них асиміляторські функції і горнулися до української культури! Ось як відгукнувся на смерть Назарія Яремчука талановитий львівський поет Віктор Мачальский:
«Словно стяг малиновый
песенное зарево,
Словно стяг малиновый —
прямо в облака!
Песни не кончаются.
Только нет Назария...
Как же потеряли мы
брата-казака?
Небо ли высокое
поманило сокола?
Море ли ответило
крепости весла?
Или запорожская
конница процокала
И в степное марево
душу унесла?»
Свого часу львівські росіяни пробували вести діалог з українськими патріотичними силами, але він не був тривалим. Ми тоді мріяли про українізацію Кубані і Далекого Сходу, що нам якийсь «тиловий», давно відвойований, Львів? Час показав — це була помилка. Ми вміємо спалахувати, як солома, але не вміємо працювати системно. Хоч би якими складними були ідеологічні контакти з росіянами Західної України, але саме з них і треба було починати ходу вперед. Досягти консенсусу було б значно легше, якби ми змогли подолати свою лінь і почали цікавитися цим неоднорідним середовищем. Повірте, у ньому тільки ледачий не знайшов би справжніх друзів! Для прикладу розповім про україномовного поета Василя Мартинова, якого знав особисто. В Західну Україну він переїхав із Ставропілля після війни. Спочатку намагався вчити мову по вивісках і не відразу розумів значення таких слів як: «Перукарня», «Лазня», «Взуття»... Допомогло те, що українську як предмет вивчав у старших класах (хоч школа була і російською). З часом почав друкувати свої вірші російською, але спробував писати й українською, друкувався в Золочівській районній газеті «Серп і молот». Хтось мудро похвалив, тому юнак вирішив повторити спроби. А з часом став виключно україномовним поетом. Якби ви знали, яким патріотом України був Василь Мартинов у останні роки свого життя! Будучи по-російськи сміливим і комунікабельним, він досить активно брався «українізувати» Крим під час своїх щорічних поїздок туди. Міг, наприклад, пригощати пасажирів тролейбуса львівськими цукерками і розмовляти при цьому українською мовою. Людям таке подобалося — вони й самі до нього переходити на українську! Василь Іванович згодом детально опише свій кримський «просвітянський» досвід у поетичній формі:
І на серці — все тепліш,
тепліш
В тісноті тролейбусній
ставало...
Диктувати свій майбутній
вірш
Місто Сімферополь
починало!
Пам’ятник цій світлій людині прикрасив би Львів не менше, ніж пам’ятник Степану Бандері. А в масштабах України він був би навіть кориснішим, ефективнішим. Я думаю, на всі сто відсотків правий Володимир Лєсной, автор статті «Які вони — наші росіяни?» («День» від 18.03.2011) коли пише: «Найкраща зброя проти українофобії — це не емоції, не злість, не образи у відповідь, а стриманість, ввічливість, терпіння, прагнення зрозуміти мотиви опонента і знайти розумні та зрозумілі контраргументи, щоденна наполеглива праця, тобто все те, що можна позначити одним словом — мудрість». А мудрість, безумовно, передбачає уважне ставлення до кожної особистості, бо людина не є гвинтиком... Об’єднувати проукраїнських росіян, підтримувати їх, захищати в разі потреби можемо тільки ми, українці. А ще треба подбати про увічнення доброї пам’яті тих, хто вже пішов від нас.
Така політика була б ефективною (стосунки з Росією покращилися б навіть без загравань із нею!), а головне, звільнила б нас від необхідності довго чекати на чергового українського месію, який сам порозв’язує усі наші проблеми.
