За одинадцять років, протягом яких американський музикант тісно пов’язаний із нашою країною, багато змінилося. Маестро каже «ми», маючи на увазі те, що відбувається в Україні. Зі слів музикантів, Національний одеський філармонічний оркестр, яким керує Ерл, відновив свою концертну діяльність. У місті з’явилася мода ходити на симфонічні концерти. У залі завжди багато молоді. У колективу різноманітна програма — від світових шлягерів до забутих шедеврів, сучасні твори, твори українських авторів. Хобарт любить спілкуватися з публікою, часто конферанс передує його виступам. Його обожнюють глядачі за талант і відвертість, поважають колеги за високий професіоналізм і за те, що вiн весь час у пошуку, бажанні творити. На зустріч до нашої редакції маестро приїхав разом зі своєю чарівною дружиною Аїдою. Вони виявилися цікавими співрозмовниками, і час летів настільки швидко, що ми не помітили, як минуло дві години.
«ОРКЕСТР — ЦЕ НЕ БІЗНЕС»
— Пане Ерл, нещодавно Одеський державний філармонічний оркестр, яким ви керуєте, отримав статус національного. Ми вас вітаємо. А що це дає музикантам, крім збільшення зарплати? Які проблеми вирішено, а що так і не вдається вирішити?
— Статус національного колективу ввів нас у культурну еліту країни, він також передбачає високий рівень виконавської майстерності оркестрантів. Указ Президента України Л. Кучми став для нас величезною радістю. Я бачу, що у музикантів з’явилося друге дихання. Ми завжди до роботи ставилися серйозно, намагаючись на концерті влаштовувати свято, а нині працюємо зі ще більшою силою. Тепер зможемо дещо змінити свій штатний розклад, удвічі підвищити зарплату співробітникам, вирішити безлiч невідкладних проблем. У нас працюватимуть 125 чоловік. Із них артистичний склад — 99, решта — адміністративно-господарська група. Нам треба покращити свій маркетинг. Оркестр — великий організм. Мені приємно, що губернатор Одеської області Сергій Гриневецький є шанувальником нашої творчості та опікає колектив. Допомагає винайти кошти, щоб будівлю філармонії не просто упорядкувати, а поступово зробити її на рівні світових стандартів. Декілька років тому у нас зробили нову сцену, зняли старі завiси, і від цього трохи покращилася акустика. Сьогодні маємо намір поставити нові крісла, закінчити реставрацію вікон (у нас шість величезних вітражів по 200 кв. м.), замовити дерев’яні віконниці — це дозволить нам значно поліпшити акустичні можливості залу. Я сподіваюся, що нарешті змінимо вентиляційну систему, тому що влітку смажимося; деякі музиканти навіть напритомнiють від спеки, а взимку замерзаємо, пальці дубіють, а публіка сидить у залі не роздягаючись.
При оркестрі в 1999 році було створено благодійницький фонд «Музикант», який значно полегшує нам життя. Наприклад, на кожен концерт випускаємо рекламні буклети. У брошурах не тільки розповідаємо про програму, авторів виконуваного твору, але й подаємо список усіх оркестрантів, дані про наші останні записи та гастролі; розповідаємо, хто допомагає колективу. До списку меценатів фонду входять 25 підприємств. За три роки через його рахунок пройшло 350 тисяч гривень. Це тільки початок, треба активно працювати, адже гроші з неба не падають. Організація гастролей, навіть по Україні, вимагає величезних витрат.
До розмови приєднується дружина маестро Аїда:
— Наприклад, в Америці подібні колективи держава фінансує тільки на 20%, а решту суми доводиться шукати у спонсорів.
Хобарт:
— Американське законодавство має свою специфіку, відмінну від багатьох європейських країн. Симфонічним оркестрам там по 150 років, університети старші, ніж Америка як держава. Вони мають величезні фонди, а починали з невеликих внесків. Наш фонд — неприбуткова організація. Я спочатку сподівався на більш істотну підтримку, хоча б по 20 тисяч гривень на місяць, але потім зрозумів, що «краще синиця в жменi, ніж журавель у небі». Принаймні ми сьогодні можемо собі дозволити надати матеріальну допомогу музикантам і в радості, і в горі. Більшості духовиків зробили безкоштовне протезування та лікування зубів. А для музикантів це важливий момент, що стосується не тільки здоров’я, але й професійної придатності.
— Візитка колективу, ступінь його професіоналізму — його репертуар. Ви познайомили меломанів із маловідомими творами сучасної музики, музики XIX та початку XX століття. Як підбираєте репертуар? Над чим працюєте, які плани?
— Ми намагаємося поєднувати класику і сучасну музику. Знайомити слухачів з тими творами, які внаслідок різних обставин незаслужено забули або рідко виконують. З останніх таких знахідок — виконання симфонічної поеми Яна Сибеліуса «Сага», сюїта Моріса Равеля «Матінка-Гусиня» та «Поема екстазу» Олександра Скрябіна. Минулого сезону зіграли дві симфонії Шостаковича. Наприклад, його Одинадцята симфонія понад три десятиріччя не звучала у нашому місті. Підготували декілька програм української музики, зокрема, твори Станковича, Колесси і Карабиця, зробили записи «Карпатського концерту» та «Гуцульського триптиха» Скорика. У жовтні до Одеси приїде Володимир Рунчак із новою програмою. На жаль, плани оркестру часто змінюються через немузичні, технічні причини. Це неправильно, я досі не можу звикнути до цієї системи неплановості, тому важко пристосовувався. Допомагає те, що я гнучка людина. Часто на зарубіжних гастролях доводиться виконувати той репертуар, який нам пропонують. Іноді вимушенi «з коліс» коректувати спільні плани з солістами. Так, Микола Петров приїде до Одеси 26 вересня і хоче грати Третій концерт Прокоф’єва. І хоч у нас були інші плани, доведеться піти назустріч музиканту. Наш план — шість концертів на місяць в Одесі, гастрольний графік більш щільний. Я вважаю, що такий графік цілком нормальний. Ми, на відміну від західних колективів, репетируємо один раз на день, та й життєвих проблем у наших музикантів набагато більше. Моє головне завдання — не знижувати темпи і стежити за якістю виконання творів. Намагаюся створити нормальний мікроклімат, щоб на репетиціях і концертах оркестранти повністю віддавали себе музиці. Для мене є важливішим не збільшення кількості концертів, а щоб більше публіки приходило послухати наші програми.
На початку осені маємо намір приїхати до Києва, а у листопаді гастролюватимемо Австрією.
— Ви приїхали до України в перехідний момент. Була така собі ейфорія великих ілюзій. Здавалося, варто лише зруйнувати старе — і попереду світле і радісне життя. А насправді будувати виявилося важко і довго. Багато хто, не тільки іноземці, але й співвітчизники, не витримували труднощів, у них опускалися руки. Як вистояли ви? Що, на ваш погляд, змінилося на краще чи гірше за минуле десятиріччя? Що залишилося по-старому?
— Я за природою оптиміст, і думав, що переді мною відкрився величезний горизонт. Хоч мав досить поверхневі знання про життя соціалістичних країн і про комуністичне суспільство. Але я американець, який бiльшу частину свого свідомого життя прожив у Європі, знає кілька мов, і труднощі ніколи мене не зупиняли. Але, чесно зiзнаюся, пережив шок, побачивши пусті полиці магазинів. А після того, як я дуже захворів, поївши чогось в одному з одеських ресторанів і ледве не помер за диригентським пультом, просто почав усюди їздити зі своїми суповими пакетами та «Снікерсами» (?! — Ред. ). Сьогоднішнім тінейджерам, напевно, важко повірити, що люди раділи «святковим наборам», елементарні продукти доводилося діставати. Але хіба це головне? Стільки у нас було надій, планів! Дуже скоро я зрозумів, що все просувається вже надто потихеньку. Труднощі були не творчого, а здебільшого організаційного, технологічного плану. Не було ні факсів, ні ксероксів, ні калькуляторів, а допотопні рахівниці та телефони, які дихали на ладан. На жаль, менеджмент залишається слабкою ланкою. Наш оркестр багато гастролював за кордоном — не тільки у країнах Європи, але й побував у Америці, Австралії. У колективі зарплата була понад 100 доларів — не багатії, але цілком пристойно. І раптом 1998 рік — фінансова криза. Постраждали всі, бували хвилини розчарування, щоденні стреси побутового плану.
Мене вразило, в якому жахливому стані була бібліотека нашого колективу. На жаль, радянський стиль централізації, що передбачає створення штучної провінції, не піклувався про збереження та придбання нот і партитур. У Москві оркестри мають прекрасні нотні видання Прокоф’єва, Стравінського, Шостаковича. А в Одесі три-чотири симфонії Шостаковича — і все. Ноти часто в рукописному варіанті, вони у дуже поганому стані, і їх неможливо читати. А багато нотного матеріалу в нас узагалі немає. Сьогодні дивна ситуація. У світовій практиці, яку Україна підтримує, є чітке розмежування про авторські права. Згідно з ними, якщо від дня смерті композитора не минуло 70-и років, то його архів не є публічною власністю. Величезною проблемою для всіх українських музикантів є те, що доводиться орендувати ноти на Заході. Особливо це стосується творів російської музики початку ХХ століття. Так склалося, що оригінали багатьох авторів опинилися за кордоном і є приватною власністю. Примiром, нотний архів Шостаковича знаходиться у німецьких видавців Сікорських, а у США — тонни партитур сучасної музики радянських композиторів. Дуже давно «Союзекспорт» видав ноти в прекрасній поліграфії. Це були унікальні речі. Наприклад, перша версія «Ночі на Лисій горі» Мусоргського. ЇЇ тираж — усього 650 примірників. Нам пощастило, що цей раритет є в бібліотеці Одеської консерваторії. Виявляється, що та музика, яку знає весь світ, — це тільки оркестровка Римського-Корсакова, його третя обробка. Ми грали першу редакцію на гастролях у Німеччині, пізніше познайомили з цим твором одеситів. Яка це приголомшуюча музика, скільки пристрасті — справжній Везувій! Як правило, багато
творів російської музики покриваються пилюкою на полицях, і було б непогано викупити ці ноти. Адже сьогодні нам доводиться витрачати великі гроші на їхню оренду. Виходить парадоксальна ситуація. Наш оркестр грав Скрипковий концерт Хачатуряна в Бонні і Кельні в 2000 році: ми отримали орендовані ноти, тому що виступали за кордоном. А для того, щоб зіграти в Україні, мені треба телефонувати до Санкт-Петербурга чи Москви, дізнаватися, в якому колективі є ноти, просити, щоб зробили ксерокопію. Я вважаю, що нотну проблему треба вирішувати на державному рівні, оскільки кожен український симфонічний колектив стикається з нею.
Аїда:
— Вісім років після того як наш колектив став самостійною одиницею і вийшов зі структури Одеської філармонії, ми не мали свого офісу. Ми просто опинились на вулиці. В одній невеликій кімнаті у нас працюють п’ять комп’ютерів, тут же укладаються контракти, ведуться переговори.
Хобарт:
— Я за роки, які живу і працюю в Україні, ніяк не можу звикнути до тутешньої необов’язковості та коли говорять одне, думають — друге, а роблять — третє. Я насамперед музикант, але доводиться вникати у багато зовсім не творчих питаннь. Оркестр — це не бізнес. Я зіткнувся з тим, що українські підприємці, якщо дають гроші, то одразу бажають отримати прибуток. Пропонують нашому оркестру стати акціонерним товариством. Навіщо? Ніде у світі симфонічні оркестри не можуть існувати без підтримки. Наприклад, Російський національний оркестр, яким нині керує Володимир Співаков. Це Благодійницький фонд, і він не отримує дотацій держави. Керівникам колективу вдалося знайти зарубіжних меценатів, вони мають раду директорів, до списку яких входить московська бізнес-еліта та представники провідних західних компаній. Оркестр має ім’я, але навіть вони, такі відомі, не можуть себе окупити. «Нью-Йорк Філармонік» дає 200 концертів на рік, ціни на квитки досить дорогі, завжди великі збори, але прибуток від продажу квитків усього лише 20—25% їхнього річного бюджету.
«СВОЮ ПЕРШУ ПРОМОВУ УКРАЇНСЬКОЮ Я ЗАЗУБРИВ»
— Бути кращим — природне бажання і прагнення творчої особистості. Але крім слави й успіху, потрібно бути готовим до заздрості, жорсткої конкуренції. Як вас прийняли в Україні?
— В Україні я пройшов сувору життєву школу. Мені пощастило, що я почав працювати в Одесі. Це місто відрізняється від інших: великий міжнародний порт, воно більш відкрите, та й іноземцями одеситів не здивуєш. Мене, за великим рахунком, чудово прийняли. Російську мову я не вчив спеціально, а освоював по ходу репетицій. Англійською ніхто з моїх оркестрантів не розмовляв, але пощастило, що в колективі був альтист-кубинець. Доводилося спілкуватися з ним іспанською, а він передавав мої вимоги музикантам. Свою першу промову українською я написав на папірці латинськими лiтерами та зазубрив текст. Це було на концерті в залі Національної опери України у Києві в 1992 році. Зокрема, я сказав: «Скоро ми їдемо на фестиваль американської музики, де будемо представляти Україну, і не можемо уникнути того, щоб не зіграти вам дещо з українських творів». Після цього ми виконали увертюру до опери Лисенка «Тарас Бульба». Моя промова стала сюрпризом для всіх присутніх. А колеги потім часто з усмішкою цитували — «не можемо уникнути того...». На жаль, моя українська не покращала: мало практики, все не вистачає часу сісти і зайнятися.
Якщо озирнутися в минуле, то спочатку було недостатнє розуміння того, що я роблю, з боку деяких журналістів. Читаючи статті, я засмучувався, особливо якщо спотворювалися факти. Оркестранти заспокоювали, стверджуючи, що все перемелеться. Наприклад, стверджувалося, що нашому колективу виділяють кошти з міського бюджету, і тому ми їздимо на гастролі. Але це неправда! А яку нісенітницю писали з приводу наших «Новорічних концертів»! Я спробував створити музикою Штрауса гарний настрій, відтворити атмосферу свята. Тепер вони стали традиційними, аншлаги на концертах. А якщо почитати пресу, то я «насаджую поганий смак, полегшую репертуар, відучую людей слухати серйозну музику». Мене навіть звинувачували в тому, що не дивлюся в ноти, а часто диригую напам’ять. Більшість нападів вже в минулому. Я людина демократична, поважаю різні думки і не нав’язую своєї. Хоча бувають парадокси. Якось у Києві ми показували свою останню програму з творів Штрауса. На концерті був присутній австрійський музикознавець, який спеціально приїздив, щоб нас почути. Він був у захопленні. Більше того, рецензент написав, що «одесити максимально наблизилися до віденського стилю» — а це для мене найбільша похвала, адже я вісім років жив, навчався і працював у Відні. А ось київський критик розніс у пух і прах цю ж програму, статтю назвав «Штраус по-одеському». Особливо докоряв, що передую виконання творів маестро власним конферансом. Хоча знаю точно, що публіці мої ремарки дуже подобаються. Ми записали на компакт-диски не тільки музику Штрауса, а й П’яту симфонію Чайковського. Причому це не студійний запис, а живе звучання під час нашого виступу в Австрії.
У нашого оркестра найрізноманітніший репертуар, намагаємося виконувати твори, які раніше в Одесі не звучали, наприклад Шосту і Дев’яту симфонії Малера. Закрили минулий сезон скрябінською «Поемою екстазу» — її півтора десятиріччя не виконували в нашому місті. Ми граємо всі програми по два рази, і мені приємно, що зал не буває порожнім. З’явилася мода ходити у філармонію, слухати класичну музику. Радує, що в залі, який вдвічі більший за київський, багато молоді, дітей. Ми успішно гастролюємо Україною і за кордоном. За одинадцять років ми провели 15 гастролей у 12-и різних країнах. Стараємося оговорювати нормальні умови: виступати в престижних залах, не спати в автобусах, жити в нормальних готелях тощо.
«ЖИТТЯ МУЗИКАНТІВ НЕЛЕГКЕ ВСЮДИ»
— Ви навчалися у Відні, диригували симфонічними оркестрами Америки, Австрії, Голландії та Росії. Можете порівнювати, чому нам варто повчитися, а в чому лідирують наші музиканти?
— Життя музикантів за кордоном нелегке. В кожній країні своя структура. У нас в Україні високопрофесійні музиканти, але адміністративна частина дуже шкутильгає. Як правило, організаційними питаннями займаються колишні «червоні директори», менталітет яких застарів, чи молоді люди, які бажають негайно зробити на музиці бізнес. Ось і доводиться мені самому частково займатися менеджментом. Наприклад, у Лондоні життя оркестрантів каторжне: з ранку до вечора. Воно набагато складніше, ніж в Америці та багатьох європейських країнах. Річ у тiм, що Лондон — величезне місто, і багато музикантів живуть у передмісті. Доводиться вставати о четвертій ранку, щоб, не застрявши в дорожній пробці, встигнути на репетицію, а досипати прямо на сцені. За кордоном репетирують двічі на день. Це досить жорсткий графік роботи, зате він дозволяє швидше розучувати новий репертуар. Кілька годин відпочинку — і вечірній концерт. Дуже часто музиканти не встигають переодягнутися, і у фраках, з інструментами за плечима, біжать на останню електричку. А вранці все починається спочатку. Музиканти отримують гарні гроші, але доводиться працювати на межі можливостей.
У Відні життя абсолютно інше. Хоча музиканти там також мотаються, але їм все ж легше, і передусім тому, що місто невелике, за кількістю жителів воно таке, як Одеса, але за площею більше. Для музикантів Відень чудовий: усі зали і навіть радіостудія розташованi в центрі. Можна пішки пройтися. Деякі музиканти Віденського філармонічного оркестру машинами взагалі не користуються, а їздять на роботу на велосипедах — зручно.
Після падіння «залізної завіси» місто дуже змінилося. Воно було східним краєм Західної Європи: з Відня швидше можна доїхати до кордону України, ніж до Швейцарії. Потоки туристів, на вулицях часто чути російську мову. В багатьох колективах і навчальних закладах з’явилися музиканти зі слов’янських країн. У Віденському симфонічному оркестрі, вперше за його багаторічну історію, працює одеський скрипаль. Музичне життя вирує, концерти вiдбуваються один за одним. Причому, не тільки місцевих музикантів, а й безлiчi гастролюючих артистів і колективів.
На відміну від України, на Заході раціональний підхід до всього. Там не звикли до сантиментів. Ви можете чудово по-людському ладити, але якщо ти знизив свій професійний рівень, то втратиш роботу, і ніхто не стане вникати у твої особисті проблеми.
Вибираючи собі професію музиканта, я чiтко розумів, що мільйонером не стану. Це юристи, бізнесмени, медики на Заході мають шанс не тільки розбагатіти, а й стати навіть мультимільйонерами, але не діячі мистецтва. Звичайно, є у світі десяток зірок, що отримують фантастичні гонорари, але їх одиниці, а основна маса музикантів, артистів, художників може про це тільки мріяти. Вони чудово розуміють, що, вибравши мистецтво, вони займаються улюбленою справою, але прирікають себе на певні труднощі. Головна проблема — що крім творчості, вдосконалення майстерності доводиться крутитися, заробляючи собі на хліб насущний, тобто, піднімаючись до вершин досконалості, опускатися на землю.
— Хобарте, ви неодноразово брали участь у Зальцбурзьких фестивалях. У чому їхня особливість? Розкажіть про свої зустрічі з такими світовими грандами, як Караян і Бернстайн.
— В Зальцбурзі проходять кілька фестивалів: Літній і Пасхальний. Понад три десятиріччя тому фон Караян організував Пасхальний фестиваль, у якому обов’язково виступав його знаменитий колектив Берлінського філармонічного оркестру. Фестиваль триває усього тиждень, але це завжди справжні святкові дні для любителів класичної музики. Після смерті маестро цю естафету продовжив Клаудіо Аббадо, а зараз оркестр очолює Саймон Раттл. На Літньому фестивалі концерти тривають весь сезон, і хоча базовим є Віденський філармонічний оркестр, серед учасників — кращі колективи світу. Він пережив багато різних періодів. Наприклад, Жерар Метьє познайомив слухачів із багатьма творами сучасної музики. Мені здається, що записи Караяна значно поступаються тому відчуттю, яке отримували слухачі, що безпосередньо побували на його концертах. Він був дуже чіткий і дуже педантичний до твору, повз його вуха, очі не проходила жодна деталь. Я виступав із Віденським хором, і ми брали участь у багатьох його записах світових творів. Як правило, репетиції проходили напружено, Караяна боялися всі. Він був людиною владною і досить замкненою, тримав дистанцію, і завжди було напруження, хвилювання виконати щось не так, розсердити диригента. Маестро був зіркою, нетерпимий, капризний, але на концерті все удаване зникало, це був маг, і було чудово.
Леонарда Бернстайна можна назвати антиподом Караяна. Його, єдиного іноземця, Віденський філармонічний оркестр обрав почесним членом колективу. Музикантів він називав своїми братами. Якось, під час виступу у Віденській опері, Леонард оступився з диригентського пульта і впав на альтиста. У Бернстайна тече кров, а він просить вибачення і запитує музиканта — чи не постраждав інструмент. Маестро був дуже демократичною, товариською людиною. До речі, батьки Бернстайна з України: батько родом із Бердичева, а мати — з Шепетівки. Українське коріння ще у двох великих американських композиторів ХХ століття — Джорджа Гершвіна та Аарона Копленда.
«МУЗИЦІ ПЕРЕКЛАДАЧІ НЕ ПОТРІБНІ»
— Під час державного візиту президента США Білла Клінтона на Михайлівській площі відбулася його зустріч із громадськістю, а після неї виступав Одеський філармонічний оркестр. Вам часто доводиться спілкуватися з високими політичними діячами? На ваш погляд, що загального між політикою і мистецтвом?
— Музика — мова міжнародна. Вона без зусиль дипломатів може об’єднувати народи. Адже навіть за дуже гарного перекладу багато стильових нюансів втрачається. Спортсменів і діячів мистецтва можна назвати послами своїх країн. Ось бразильці стали чемпіонами світу з футболу, і їх вшановували, як національних героїв. За допомогою музики можна також багато чого досягти. У 95-му ми гастролювали в Австралії. Яка величезна увага публіки була до наших виступів! Я пропонував тодiшньому керівництву міста скористатися ситуацією, налагодити ділові контакти. Шкода, що впустили такий вигідний момент. Ми ж — своєрідна візитка міста і можемо багато корисного зробити для Одеси. Щоправда, не минуло й семи років, як місцева влада прислухалися до моїх пропозицій, і в листопаді, коли поїдемо до Відня, з нами відправиться офіційна делегація.
— Оркестр часто гастролює не тільки по Україні, а й по світу. Які музичні тенденції сьогодні, що хоче слухати публіка?
— Що стосується нинішніх музичних тенденцій, то за кордоном існує певний стереотип: музиканти з колишнього СРСР вважаються кращими у виконанні слов’янської музики. На жаль, ринок не збільшується, iснує величезна конкуренція за виступи навіть серед великих симфонічних оркестрів. Адже скільки ще «лівих» колективів, збитих на швидку руку, готових виступати ледве не на вулиці чи в погано пристосованих приміщеннях — лише б отримати хоч яку-небудь роботу. Я був би радий, якби мені вдалося переконати західних імпресаріо, що одеський оркестр успішно може виконувати західноєвропейський репертуар, а не тільки російську та українську музику.
«Я РОЗВІВ ДЕМОКРАТІЮ»
— З легкої руки журналістів вас називають «одеським американцем». Як ви до цього ставитеся? Чи маєте намір приймати українське громадянство? Розкажіть про вашу сім’ю.
— Мені приємно, коли мене називають «одеським американцем». Я відчуваю любов одеситів, навіть є почесним громадянином міста Одеси (... штат Техас — це не жарт!) Подвійне громадянство за українським законодавством неможливе — ось і живу всі ці роки за візою, постійно продовжуючи її. Хоча, мені здається, можна було б зробити виняток. Адже я маю високе звання заслуженого артиста України, очолюю національний оркестр.
Я з музичної сім’ї за маминою лінією. Вона родом із Санта-Фе (Нью-Мексико) — одного із найстаріших міст Північноамериканського континенту, набагато старішого, ніж США. Мама за фахом хормейстер. Свого часу виконувала «Реквієм» Брамса під керівництвом Бруно Вальтера. Батько матері був досить колоритною і цікавою особистістю — фотограф, знав кілька мов. Дав гарну музичну освіту своїм дочкам. Мамина сестра — композитор. Мій батько (на жаль, він недавно помер) родом із північного сходу США, бізнесмен, але він тонко відчував музику. Любив класику, джаз. Я наймолодший у сім’ї, старші сестри — медики. Мої батьки чотири рази були в Україні, бачили, чим я тут займаюся, раділи моїм успіхам. Незважаючи на мовний бар’єр, спілкувалися з оркестрантами. Батько, на відміну від мене, що витає в хмарах, завжди твердо стояв на ногах і мав власну думку з різних питань. Я вдячний батькам, які підтримали моє бажання пов’язати свою долю з музикою. Крім гри на кларнеті та диригування, я співав у хорі. Багато концертів ми провели, виступаючи разом із Берлінським і Віденським філармонічними оркестрами під управлінням таких видатних диригентів, як Герберт фон Караян, Леонард Бернстайн, Сейджі Озава, Лорін Мазель, Джеймс Левайн, Андре Превін та ін. Для мене зустріч із такими майстрами, можливість зсередини спостерігати за їхньою роботою стала величезною творчою школою під час мого навчання на диригентському факультеті Віденської академії музики.
— Хобарте, ваша дружина працює у вашому оркестрі. 24 години поруч — це не втомлює? Ви авторитарний керівник чи лояльний демократ? Чи має право на критику ваша дружина в творчих питаннях, чи у неї тільки дорадчий голос?
— З дружиною ми однодумці, і це допомагає в роботі та сімейному житті. За вдачею я демократ. Мені навіть докоряють, що в колективі розвів бурхливу демократію і розбалував оркестрантів. Але я вважаю, що це дозволяє нам краще розуміти одне одного. Даю можливість музикантам самим перебувати в пошуку, а то вони досить пасивні. Хочу, щоб у нас була гарна атмосфера для творчості і щоб ми були якщо не однією сім’єю, то однією і злагодженою командою. Хоч, як правило, багато диригентів дотримуються авторитарного стилю. На репетиціях у Санкт-Петербурзі та Нижньому Новгороді відчував скутість музикантів. Вони звикли до окриків, владності й на мене поглядали, постійно чекаючи якогось випаду. На жаль, очевидно, у нас такий менталітет, і народ звик до жорсткої руки.
Аїда:
— Комбінація душевних якостей Хобарта з особливостями нашого менталітету призводить до багатьох складностей, але хоч як це дивно, іноді дає позитивний результат. Він цінує в оркестрантах насамперед їхні професійні якості, уміння і бажання працювати, творчий запал. Намагається створити сприятливі умови для роботи, щоб під час репетицій, і тим більше — концертів, музиканти забули про проблеми і повністю занурилися у той твір, який вони виконують. Хобарт може вислухати мою думку, але все одно зробить по-своєму.
Хобарт:
— Хто ти — демократ, тиран, ліберал — не так важливо, головне — який результат показує колектив.
