Дні нашого життя стикаються й переплітаються з долями тисяч людей.
Тисячі характерів і настроїв проходять поруч з нами, крізь нас. Необчислювані
наслідки від зіткнень. Зустрічаються широкі натури і дріб'язкові, люди
розумні й хитрі, інтелектуали, інтригани, дурники, пристосуванці, поганці,
тихі молитвеники... Всі цікаві. Деякі — дуже. Але найпильнішу увагу привертають
крупні натури. У них завжди є заздрісники і впливові недоброзичливці, про
них розпускаються плітки, їм заважають, але вони роблять свою справу. Через
вплив, справлений на сучасників, через зроблені на сучасників враження
такі люди стають цікавими історії. Про деяких рано чи пізно будуть написані
книги. Ця публікація — на допомогу майбутньому біографу Владики Софронія
(в миру Дмитро Савович Дмитрук).
ЙОГО ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ
Це війна. Снаряд пролетів крізь сарай у дворі, крізь плямисту
чорно- білу корову й розірвався на городі... Німці бігають селом, палять
хати... Мама ховається від німецького офіцера, який хоче її вбити, бо у
нього хтось украв шинель. І ще, більш раннє: перші, «хороші» німці гладять
дітей по голівках, дарують красиві сигаретні пачки... І — кінець війни
— повернення батька: вантажівка, якою відвозили до Німеччини, перекинулася
на льодистій дорозі, батько вибрався крізь тріщину в тенті; вдалося втекти
від неволі, залишитися на батьківщині.
БАТЬКО
Через багато років за образу імені батька він, Дмитро Савович
Дмитрук, ледве не обрушить стільця на голову кривдника. А звинувачення
таке: при німцях Сава Сильвестрович Дмитрук був старостою села. Куди жахливіше!..
Владика Софроній пишається батьком.
Двічі на тиждень батько бував у справах служби в Рівному
і не пропускав нагоди — відвідував табір радянських військовополонених,
роздавав хліб. Батько був глибоко релігійним.
Того «м'якого» часу окупації німці відпускали полонених
у села, щоб ті самі годувалися. Хто міг перелізти через дріт огорожі, в
того не стріляли. Поранені, змучені, завошені люди шукали по селах притулку
й хліба. Більше як п'ятнадцять чоловік влаштував батько в селі. Сам склав
«меню» для хворих — як одужувати після дистрофії, щоб не стався заворот
кишок. Мати обпирала й обшивала колишніх лагерників. Ветхий військовий
одяг — з паразитами і кров'ю — йшов у вогонь... Саву Дмитрука за жалісливість
німці тричі ставили до стінки. Останнього разу дехто Котковець, який служив
перекладачем у гестапо й був якось пов'язаний з легендарним Кузнєцовим,
врятував: вдарив розстрільника-ката рукояткою пістолета по голові. Страту
було відмінено... Потім, коли накотила лінія фронту на Рівненщину — колишніх
лагерників увібрала в себе Червона Армія, війна понесла їх на Захід. Відомо,
— з урятованих батьком двоє вціліли. Один з них — Борис Плахотя в 1969
році знайшов Саву Сильвестровича. Батько з матір'ю тоді з'їздили до нього
в гості до м. Жданова. Для близьких і колег Бориса Сава Дмитрук був легендою.
Борис, як це водиться, разів сто розказував своїм про те, як його напівмертвого
підібрав у лісі чоловік на ім'я Сава й виходив... Заводське начальство
підприємства, де працював Борис, збиралося, ні багато ні мало, писати в
Кремль, щоб присвоїли Саві Дмитруку звання «Героя Радянського Союзу»...
Батько щиро відповідав, що спасав за переконанням, а не задля слави.
Відразу після війни батько два роки переховувався, бо знав:
ніхто подробиці його військової долі розбирати не стане, розстріляють і
все. Ілюзій не було. А 1947 року (після скасування смертної кари) йому
замість «законної» десятки «гуманно» вліпили п'ять років і відправили у
напрямку Іркутська. Так довелося Саві Дмитруку потрапити на знамените «комсомольське»
будівництво — Братську ГЕС.
ШКОЛА
Мала батьківщина — село Мнішин на Рівненщині (назва ніби
походить від Марини Мнішек, від її роду).
У три роки Митя Дмитрук читав вільно, знав буквар, декламував
вірші Шевченка. У п'ять — щоб не відстати від брата, ув'язався за ним до
школи. Малий був та наполегливий: учителька здалася через кілька місяців,
записала його в учні. В десятому виганяли зі школи. Примушували вступити
до комсомолу. Відмовився похмуро. Так і уникнув жовтенятства-піонерства-комсомольства.
А громадські навантаження виконував — оформляв стінгазету. Малювати любив.
Придумав, що можна копіювати. Перша робота — олівцем — суриковський «Меншиков
в Березове».
І ще — непоганими були спортивні здібності. У шкільному
коридорі стояли брусся. А на перекладині й «сонечко» крутив. На руках обходив
периметром стадіон. Вся школа збігалася подивитися на таке диво. І класичною
боротьбою займався. Та — вже служив у церкві вівтарником і читцем. А пізніше
— співаком на криласі. Через роки, після аварії, співав, коли мучив страшний
біль. Він споруджував будинок і раптом починав співати. Сусідська дівчинка
тоді кричала: «Швидше сюди, дядькові Дмитру погано, він співає!»
УНІВЕРСИТЕТИ ЖИТТЯ
Після закінчення школи безуспішно поступав: двічі до семінарії,
до Інституту образотворчих мистецтв, до художнього й медичного училищ.
У результаті опинився на будівництві в Рівному. Тоді це здавалося невдачею.
Людині важко в своєму неуспіху розгадати вищий промисел. Через багато років,
коли владика займеться будівництвом храмів, задум стане зрозумілим: стали
в нагоді будівельні знання — і каменяра, і тесляра, і маляра. В 58 році
якийсь художник покликав помічником розписувати церкву. Але нічому вчити
не став, дозволяв лише робити фон. А коли сам розписував — прикривав малюнок...
Але й тоді чомусь Дмитро навчився.
АРМІЯ
Першого разу призивали до армії в законний строк, у вісімнадцять.
Але чомусь під час проходження медкомісії у нього фантастично підскочив
тиск. Призвали 61-го. З Рівного на поїзді — до Східної Прусії, до Калінінграда
— колись Кенігсберга. Місто-привид. Корінних жителів — жодного, всіх депортовано
до Німеччини. З часів війни місто так і стояло в руїнах...
Хрест натільний Дмитро не зняв. І постів дотримував всюди.
Багатьом все це дуже не подобалося, зневажливо іменували «переконаним»,
«релігійним фанатиком».
«Давайте цього переконаного сюди!» — сидячи за величезним
красивим столом пророкотав бойовий генерал. Дмитро почув. І хоча Дмитра
привели до генерала після медкомісії — в трусах, ні обстановка не пригнітила,
ні погони золоті, ні нагороди. Солдат щиро промовив до генерала: «Як ви
можете, товаришу генерал! Хіба ви ні во що не вірите? Наче не воювали...».
Генерал якось раптом зніяковів і навіть визнав за потрібне вибачитися,
мовляв, про «переконаного» сказав за нинішньою партзвичкою. Але:
— Служити ви будете?
— Буду.
— А батьківщину захищати?
Генерал, видно, був невірно інформований. Православ'я ні
в якій мірі не відкидає військової служби. Відомо, що св. Пересвєт перед
тим, як потрапив до Троїцької лаври і став ченцем, був (за сучасною термінологією)
професійним військовим, а посланий преподобним Сергієм Радонежським до
війська — здобув на Куликовому полі безсмертну славу. Відомо й те, як ченці
Троїце-Сергієвої лаври в 1608—1610 рр. успішно відбивали напади польсько-литовських
інтервентів... А скільки князів серед святих! Князь — обов'язково воїн.
Почувши і на друге запитання ствердну відповідь, генерал
пом'якшився: «Треба місто відбудовувати...»
Так Дмитро Дмитрук опинився у будбаті. Однак відслужити
весь термін не судилося. Дмитро пробув у армії 11 місяців, з яких 100 днів
пролежав у госпіталі...
ТРОЇЦЕ-СЕРГІЄВА ЛАВРА
На чолі чернечого братства лаври традиційно стоїть сам
Священний Патріарх. Чи є на землі православний, який не мріє побувати в
Троїце- Сергієвій лаврі?.. А якщо для юнака визначено йти шляхом духовного
служіння — як не мріяти про вступ до семінарії лаври?
Прийшли нові часи гоніння на церкву. Правив тоді неосяжною
країною М.Хрущов, який не розумів, яка це може бути на світі релігія, якщо
через 20 років партією призначено комунізм, а в космосі на супутникові
вже літає собака. Всюди в країні руйнували церкви, закривали семінарії
й академії...
Справжній детективний сюжет вплетений до долі владики Софронія
й пов'язаний із вступом до семінарії і виїздом до Москви...
Через чотири роки він закінчить семінарію за першим розрядом.
Подасть прохання — і буде відразу прийнятий до академії. І буде ще чотири
роки навчання. І розписуватимуться під час канікул церкви. Копіюватимуться
ікони. І буде стипендіатство (за світськими мірками — аспірантура), вестиметься
наукова робота. Буде зроблено відкриття. І буде присвоєно науковий ступінь
— кандидат богослов'я. 1968 року, на третьому курсі академії, його висвятять
у диякона целібату, 1972 року він прийме чернечий постриг. А одного разу,
після величезної насиченості лаврського академічного життя, він прокинеться
в селі Старий Коврай парафіянським священиком. Це в наш час про КПРС і
НК-КДБ у газетах друкують анекдоти. Раніше не друкували. Серйозні були
установи. Люди з пронизливим поглядом нахабно зажадали від ігумена Софронія
співробітництва з КДБ.
А ні — ось парафія вільна, підписуй з уповноваженим договір
та служи!
ХРАНИТЕЛЬ СТАРОВИН
У лаврі є церковно-археологічний кабінет. Фактично — музей,
шість залів. Старовини, ікони, картини. Нестеров, Васнєцов, Суриков, Полєнов...
Дев'ять років життя ігумена Софронія пов'язано з церковно-археологічним
кабінетом. Починав екскурсоводом і науковим співробітником, а став хранителем
кабінету.
Буквально кожний експонат пройшов через його руки. Екскурсії
влаштовувалися для гостей, в тому числі і для «сильних світу цього» — королів,
принцес, кремлівських ідеологів, президентів... Запам'ятався приїзд дружин
Я.Кадера і Л.Брежнєва. Пані Кадер була католичкою, але, заходячи до нашого
храму, перехрестилася по-православному: вона з повагою ставилася до самої
гнаної в світі релігії. В музеї її зацікавили мистецтво і живопис. А дружину
Брежнєва — коштовності. Заглядаючи через плече, вона цікавилася: «А скільки
це коштує?..» Легко уявити, як плеканий палець упирався, трохи зігнувшись,
у безцінну оправу.
ДИВО
Кожна людина — свідок дива. Та не кожний це може зрозуміти.
Життя на крихітній планеті Земля серед холодної темряви космосу і рідкісних
зірок — не диво? Чудеса його оточували з дитинства... Ось одне з них. Владика
Софроній свідчить.
Одного разу в переповненому автобусі (їхав з академії відвідати
рідних), практично стоячи на одній нозі, задрімав. Але раптом прокинувся.
«ПАЗик» мчав дорогою під уклін з гори, збиваючи стовпчики. Молодий чернець
не розгубився: перехрестився і створив коротку молитву! Закликав на допомогу
Спасителя і Святителя Миколу. Автобус — на краю найглибшого урвища — всупереч
законам фізики, раптом фантастичним чином став «на диби» і завалився на
дах, кілька разів перекинувся (скло й люди сипалися у всі боки) і завмер
у неглибокому кюветі.
З Софронієм в автобусі їхав хлопчик Микола. Він потім розказав,
як врятувався. За секунду до того, як автобус перекинувся, дверцята відкрилися,
увійшов старик з бородою і виніс хлопчика на дорогу. Владика Софроній думає,
що це був Микола Угодник.
У лікарні лікувати ченця не стали. Лише дали знеболюючих
таблеток. За три дні лікар так і не підійшов жодного разу. Боялися лікувати
священнослужителя. Це було одним з методів боротьби з церквою. І навіть
пішли на те, щоб виписати напівживу людину з лікарні. Ігумен Софроній побув
вдома кілька днів і відправився до лаври, до Сергія, на випуск з академії.
Там уже чутка пройшла, що він загинув...
ХРАМОБУДІВНИК
Він недовго прослужив священиком у Старому Ковраї. Договір
розірвали. Ігумена Софронія перевели до Черкас, де він сім років служив
священиком, потім — знову, з волі серйозної організації, — опинився у Городищі.
Всюди він намагався ремонтувати храми, добудовувати, будувати.
Десь по-хамському погрожували: посадимо! Церковне будівництво не заохочувалося...
Але ось тепер у Черкасах будується піклуванням єпископа
Софронія величезний собор на честь Архістратига Михаїла.
Вправний владика лазити по лісах і драбинах будівництва!
Робітники в касках, як належить, а він — з молитвою. Як належить... Владика
знає, чим ближче до завершення будівництво — тим зліші сили пітьми: при
закінченні храмового будівництва часто трапляються нещасні випадки...
Сім десятків років на Русі не будували храми. Ламали й
висаджували у повітря — так, перебудовували в овочесховища, планетарії
й клуби... Скільки ж було споруджено нашими предками за тисячу років! Яка
чиста і гаряча віра рухала ними, які жили в Істині! Який могутній сплав
таланту і світлої енергії любові вкладено в церкви і монастирі!.. Чи зуміємо
ми тепер це відчути серцем і зрозуміти? Чи будемо й надалі жити з шаленою
упевненістю, що ми, з нашими комп'ютерами, розумніші й освіченіші за своїх
предків?.. Але будуються храми.
Адже буде так, що наші нові величезні храми наповняться
людом!.. Адже настане таке! Трапиться! Не уникнути. Амінь.
