З Віталієм Омельченком, старшим прапорщиком Прикордонних військ України, патріотом з Донбасу, ми познайомилися в госпіталі.
«Ще у травні минулого року у прикордонні села Донеччини зайшли «русские казаки», поставили свої блокпости. Українські прикордонні війська було передислоковано на поля між села, щоб тримати оборону і не постраждали місцеві мешканці. Натомість у селах порядкували вороги, — стискаючи кулаки, розповідає Віталій Омельченко. — Кордони з Росією у нас ніколи не були повністю закритими...» А ще більше болить чоловікові зрада друзів: багато прикордонників залишилося служити іншій державі.
Віталій Омельченко у Прикордонних військах України служить 16 років. Віталія видав колишній друг, і він мало не потрапив у полон. Він хвилювався за свою сім’ю, яку дивом, переховуючи машину у сусідньому селі, вдалося вивезти з окупованої території. Бо і його 16-річного сина у школі зустрічали вороже: у той час, коли всі говорили про єднання з Росією, він у школі відкрито виступав за цілісну Україну. Із сумом розповідає, що російська пропаганда зробила свою страшну справу, що велике зло йде від учителів у школах: «Наведу такий приклад: вчителька варить на вогні мівіну, бо немає у будинках ні води, ні світла, ні газу... і говорить: «Ничего, переживем! Скоро будет у нас маленькая Швейцария!» Вони там чекали «визволителів» із Росії, вірили, що знову, як при Союзі, буде дешева ковбаса... А найбільше там бояться бандерівців і «Правого сектору».
Народився й виріс Віталій Омельченко у селі Дмитрівка Шахтарського району Донецької області, яке знаходиться за 10 кілометрів від славнозвісної Саур-Могили. У рідному селі жив з родиною і служив прикордонником. Віталій дуже любить свій Донецький край, звідки тягнеться батьківський рід — козаки з діда-прадіда; добре знає історію України. «Мій дядько дослідив, що він козак у восьмому поколінні!» — з гордістю розповідає Віталій гарною українською мовою, якій ніколи не зраджував, навіть тоді, коли тимчасово перебував на службі за кордоном. Великий вплив на формування особистості ще у підлітковому віці на нього ще мав друг з Рівного, який наприкінці існування совєтської імперії (1980-ті роки) приїздив до рідних у Дмитрівку і привозив Віталієві патріотичні книжки.
Прикордонники, де служив Віталій Омельченко, 5 червня минулого року прийняли перший бій із ворогом на українській землі. Саме тоді він виводив свою родину в безпечне місце. Поранення ніби спокутувало його провину перед товаришами, які гідно боронили прикордонні села...
Прикордонник розповідає, що більшість людей і сьогодні вірять, що обстрілюють населені пункти, стирають з лиця землі села (зокрема, с. Степанівку) на Донбасі українські війська, а не сепаратисти чи російська армія, ніхто не хоче бачити, що снаряди б’ють з території Росії. Брак інформації, нікчемність, небажання знати правду, на думку Віталія, і призвели до ідеологічних протистоянь, до нинішньої війни.
Віталій отримав тяжке поранення від вибуху протитанкової міни: пошкоджено руку, тазостегновий суглоб, ногу... Зараз 39-річний чоловік прикутий до ліжка. Лікарі говорять, що незабаром буде ходити. Він переніс багато операцій. Спочатку лікувався у госпіталі Одеси, тепер близько півроку — у столиці. Молодий чоловік, незважаючи на ліжковий режим, займається фізичними вправами, відновлює м’язи рук і спини. Ще до війни, перебуваючи на службі, Віталій завжди тримав гарну фізичну форму: кожного дня підтягування на турніку, гра у футбол.
Віталій і його мама розповідають, що залишили на пограбування рідні домівки, майно, нажите десятиліттями, про масове мародерство, а сьогодні всі рідні змушені поневірятися по квартирах... Та найбільше ятрить душу розлука з рідними місцями, зрада знайомих і друзів... Звичайно, там залишилися і ті українці, які щиро сподіваються на визволення своєї землі. Люди залишилися жити на Донбасі, як у роки Другої світової, в окупованих селах і містах.
Попри тяжкі поранення і неможливість фізично захищати свою Батьківщину, Віталій Омельченко свято вірить у перемогу України, говорить, що боротиметься з ворогом у тилу. Він переконаний, що «люди на Донбасі прозріють, але для цього потрібен час».
