Улюблена тема радянської, а тепер російської пропаганди — великі будівництва соціалізму як основа індустріальної могутності СРСР. Серед Магнітки, Сталінградського тракторного заводу, Горьковського автомобільного та інших окремою ланкою був Дніпрогес. Він пропагандистами представлявся як втілення ленінського плану електрифікації країни ГОЕЛРО (Державний план електрифікації Росії). І до нього начебто крилата фраза вождя світового пролетаріату, що «Комунізм є радянська влада плюс електрифікація всієї країни».
Як завжди, у радянських комуністів, а тепер у їхніх кремлівських послідовників минуле складається з набору міфів, які слугують політичним цілям.
ДНІПРОГЕС ТА АТРИБУТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
Почнемо з того, що фразу про електрифікацію запозичив Ленін, звичайно, без посилань на першоджерело зі статуту «Товариства електричного освітлення 1886 року». Основні положення майбутнього плану ГОЕЛРО були розроблені ще до Жовтневого перевороту. Зокрема й питання будівництва гідроелектростанцій.
Вже тоді пильну увагу привернули Дніпровські пороги. Вони простяглися майже на 100 км від Катеринослава-Дніпропетровська-Дніпра до Олександрівська-Запоріжжя. Вони переривали транспортне сполучення по річці і змушували робити перевалку вантажів. Не випадково Катеринослав був заснований там, де фактично пороги починалися, Запоріжжя — де вони закінчувалися, що й відобразило назву. До речі, Катеринослав і Олександрівськ непогано заробляли на перевалці. Виникло два потужні транспортні вузли, яким проклали залізні і шосейні дороги.
Було запропоновано два шляхи вирішення проблеми. Або прорити обвідний канал і тим самим обійти пороги, або побудувати греблю і гідроелектростанцію з підйомом рівня води і затопити, частково підірвати пороги і зробити тим самим річку судноплавною на всій протяжності.
ФОТО НАДАНО УКРГІДРОЕНЕРГО
Це було не лише економічне, а й військово-стратегічне завдання. Дніпро в умовах не дуже розгалуженої залізничної мережі був важливим елементом військової інфраструктури в меридіональному напрямку північ-південь. Значення її повною мірою показала Кримська війна, коли Катеринослав став найважливішим тиловим містом для постачання військ з опорою саме на транспортні можливості Дніпра.
Уявляти, як це робили комуністи, що в царській Росії не віддавали собі звіту у важливості таких завдань, означає сліпо їх слухати.
У 1912 р. утворився консорціум товариств і банків з вивчення спорудження каналу Волга — Дон і ріки Дніпро для складання проекту суцільного водного шляху в його порожистій частині і використання сили падіння води для спорудження гідростанції.
Для будівництва цього комплексу були залучені німецькі концерни AEG, Siemens & Halske, французьке товариство Batignolles, швейцарська компанія, низка російських банків. Експертизу проекту могутньої ГЕС нижче дніпровських порогів і судноплавного каналу в обхід них провели німецькі експерти. Вітчизняний капітал був представлений здебільшого «Товариством електричної сили водоспадів» з гарною перспективою збільшення їхньої частки в реалізації цього найбільшого на той час проєкту. Інтерес до проєкту виявили металурги Катеринослава, машинобудівники і навіть цукрозаводчики центральної частини України. Промисловість переходила на електропривод і гостро потребувала джерел електричної енергії великої потужності.
Початок будівництва майбутнього Дніпрогесу передбачався 1915 року, закінчення — 1920-го. Без соціалістичного змагання і керівної ролі партії. Приблизно стільки ж часу, з 1927-1932 рр., він і будувався, але вже з цими атрибутами радянської влади.
БУЛИ АЛЬТЕРНАТИВНІ ВАРІАНТИ
Треба сказати, що були й альтернативні пропозиції. Зокрема, замість ГЕС передбачалось будівництво низки доволі потужних теплових електростанцій, що використовували вугілля Донбасу і коксовий газ металургійних заводів. У той період хімічна промисловість не мала технологій його використання, і він просто викидався в атмосферу з відповідними екологічними наслідками. Хоча в Катеринославі були побудовані дві електростанції відносно невеликої потужності на коксовому газі для власних потреб заводів, для освітлення міста та електричного трамвая.
У першій половині 1920-х рр. у радянському керівництві точилася гостра боротьба між Сталіним і Троцьким. Другий був прихильником будівництва Дніпрогесу, а перший віддавав перевагу прокладанню каналу Волга — Дон. Зі свого боку українське керівництво всіляко лобіювало будівництво Дніпрогесу.
Після перемоги над Троцьким і висилки його з СРСР Сталін повернувся до розгляду проекту будівництва Дніпрогесу. Не в останню чергу тому, що хотів підтримати українське партійно-господарське керівництво в умовах гострої внутрішньої боротьби з прихильниками більшої автономії всередині республіканської партійної організації. Не випадково він приділив таку увагу статті Миколи Хвильового «Геть від Москви», хоча вона була присвячена літературним проблемам. Її бризантний політичний сенс радянський вождь одразу вловив.
Дніпро був річкою з дуже швидкою течією. Достатньо сказати, що шум від води, що билася навіть біля перших порогів, було чути на кілька кілометрів. Бризки води здіймалися високо вгору, на значній площі створювали особливий мікроклімат, що приваблювало багатьох відпочивальників і туристів. Атмосфера біля сіл поблизу порогів мала лікувальні властивості, хоча повною мірою досліджена не була.
Окремо потрібно сказати про рибні багатства Дніпра. Вони були відомі ще в давнину. Зокрема й породи, які живуть у швидкому плині води. Зокрема, осетрові. В це зараз важко повірити, але це факт.
«НІ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЯ, НІ ВАНТАЖООБІГ НЕ ПОКРИВАЮТЬ ЗАВДАНИХ ЗБИТКІВ РІЧЦІ»
Узагалі перша половина минулого століття — це період будівництва гідроелектростанцій. Їх будували в Європі, США, Канаді, Австралії. Проте вже в 1930-х рр. стали очевидними екологічні витрати їх будівництва. План нового курсу президента США Франкліна Рузвельта передбачав не лише будівництво нових гідроелектростанцій, але й заходи щодо збереження риби та мінімального екологічного збитку.
На річці Теннесі були не тільки побудовані греблі, а також по берегах висаджені ліси, припинена ерозія ґрунтів, забезпечене збереження рибних багатств.
Ні про що подібне під час проектування і будівництва Дніпрогесу не думали, і нікого природа та її збереження не турбували. І це ще не все.
Від підйому рівня води було затоплено понад один мільйон гектарів неймовірно плодючих земель. Понад 56 населених пунктів опинилися в зоні затоплення, і людей довелося переселяти. Не говоримо й про те, що під воду пішли важливі пам’ятки історії та світової цивілізації.
Сильно знизилася швидкість течії, вода почала застоюватися, зник мікроклімат біля порогів, загинули цінні види риб і водної рослинності.
Мало того, що Дніпрогес як такий завдав значної екологічної шкоди, але якщо до цього додати, за найскромнішими підрахунками, втрати від затоплення родючих земель, втрати промислових риб, то ніяке виробництво електроенергії і навіть збільшений річковий вантажообіг не покриває завданих збитків і фінансових втрат від нього.
І цього виявилося для радянської влади не достатньо. Було побудовано каскад гідроелектростанцій, які не так багато виробляють електроенергії, але ще неабияк збільшили екологічні проблеми.
Звичайно, ніхто не міг прогнозувати, що через 92 роки ми стикнемося із серйозною зміною клімату, підвищенням температури. Велике дзеркало водосховищ сприяє підвищенню випаровування, і як наслідок — річка міліє. Водночас промисловість, сільське господарство і побутові потреби вимагають дедалі більше води. І це вже не тільки господарська і побутова проблема, а політична.
Дефіцит води у багатьох випадках виходить на перший план, навіть відтісняючи питання енергоресурсів. Технологічно нафта, газ і вугілля в досить близькій перспективі будуть дедалі більше витіснятися відновлюваними джерелами енергії. Перш за все вітру і сонця.
З водою набагато складніше. Прісна вода на планеті становить лише 1% загального об’єму на континентах, морях і океанах. Поки технологія опріснення не може стати альтернативою через енергоємність процесу і технологічні особливості.
Ось чому джерела прісної води набувають політичного значення. Ми це бачимо на прикладі анексованого Криму і тієї істерики, яка через нестачу води в ньому час від часу закочується в Москві. Зокрема з військовими погрозами. І до цього потрібно ставитися з усією серйозністю.
ДУНАЙ БІЛЯ ВІДНЯ ЗНОВУ СТАВ БЛАКИТНИМ, ЧИМ ДНІПРО ГІРШИЙ?
За цих умов ставлення людини до Дніпра — стратегічного надбання України — виходить на перший план. Звичайно, в короткостроковій перспективі ніхто не буде займатися закриттям Дніпрогесу і всього дніпровського каскаду електростанцій. Хоча такі плани рано чи пізно (краще раніше) доведеться розробити і здійснити.
Зараз важливо тією чи іншою мірою наслідувати приклад плану президента Рузвельта TVA — Tennessee Valley Authority — Управління гідроресурсів долини річки Теннесі. Для збереження водних ресурсів уздовж берегів річки були висаджені ліси, припинено стік неочищених вод і проведено необхідні заходи щодо посилення берегів. І річка дуже швидко буквально відродилася. Її водний світ практично повернувся до попереднього стану.
Дніпро терміново потребує подібного. Хижацька експлуатація берегової інфраструктури, вирубка зелених насаджень на берегах, видобуток гравію і піску — все б’є по річці і знижує рівень води в ній. І, звичайно, скидання неочищених стоків, особливо у великих містах.
Дніпро — національне багатство України. І він вимагає відповідного до себе ставлення, якщо ми не хочемо його втратити. Така небезпека існує, і вона не умоглядна, а конкретна.
Триває доволі швидке обміління річки. Це вже видно не тільки в Києві, а й в інших містах. Заходи з порятунку річки давно відомі, і не так багато потрібно для цього коштів, якщо їх витрачати раціонально. Відмовки, що грошей немає, слід віднести до нестачі політичної волі і нерозуміння важливості вирішення національної проблеми.
Якийсь час тому Дунай у чомусь нагадував сьогоднішній Дніпро. Це була міжнародна проблема. І вона значною мірою вирішена. Принаймні біля Відня Дунай знову став блакитним, як про нього написав музику Йоганн Штраус.
То чим Дніпро гірший. У наших силах зберегти і примножити символ нашої країни. Її славного минулого і майбутнього.
