Щороку у книжковому репертуарі трапляються твори, що ніби й не претендують на прохідні місця у бестселерних списках, а проте саме вони стають правдивими індикаторами стану літературних справ. Над їхніми авторами не тяжіє (поки що) імператив ринкового епатажу і тому їхня тематика-стилістика перебуває у точці золотого перетину літпроцесу. Звідси їхня ніби герметична самодостатність, що дуже добре надається на узагальнення. Одною з таких книжок у минулорічному асортименті є роман Марини Гримич «Мак червоний в росі…» — і критика вже відзначила цю її «незалежність»: «Якась дуже самостійна книжка» (Т.Щербаченко).
Перший висновок, до якого спонукає «Мак…», — українська література нестримно фемінізується. Не в сенсі статевої статистики авторського складу, а з огляду на головного персонажа, котрий розпрямляється на вітчизняному літературному кону. Ім'я цьому персонажеві — Жінка.
Звичайно, цього персонажа вичакловували й письменники-чоловіки, й нинішні Шевчук із Загребельним таки чогось сягнули на цьому полі. Проте їхній інструментарій генетично обмежений, і вони завжди лишатимуться (чи ти Толстой, чи Лоуренс) зовні — цю обмеженість безжалісно сформулював Жванецький: «Никогда не буду женщиной. А интересно, что они чувствуют?» А відчувають вони таке, що раціонально збагнути годі — як, наприклад, у Гримич: «Мені було двадцять чотири роки… тепер я думаю, що мені було двічі по дванадцять…»
Але письменників-жінок цікавить не ЩО, а ЯК вони відчувають і думають. Вони «партизанять у своїй голові» (М.Матіос), розгвинчуюючи своє его на елементарні частинки. Таким чином, літературна препарація підсвідомостi стає домінуючим жанром. Між іншим і в письменників-чоловіків також: один iз найрезонансніших европейських романів останніх років так і зветься — «Елементарні частинки» (М.Уельбек).
Але чому тема Жінки посіла у модерному українському письменстві таке традиційно невластиве цій літературі місце? Можливо, п'ятнадцять років непідлеглого (передовсім, у філософському смислі) буття таки відкрили давні етнопсихологічні канали українства, де жінка завжди відбувала екзистенційно активну роль; а ще раніше, кажуть, на наших теренах взагалі панував матріархат? Між іншим М.Гримич за фахом — саме етнопсихолог…
А може, ті самі останні п'ятнадцять років геть чисто здискредитували традиційні для модерного українства патріархальні способи суспільного порядкування? Нібито, демократія (знов-таки, у філософському сенсі), а жінка, як зазвичай, на марґінесах? Як адекватно завважила героїня Дубинянської, «цьому життю, чорт забирай, просто не було куди тривати». Це відчув навіть такий маскулінний літератор, як Шкляр, констатуючи, що жінки «опинилися фактично поза суспільством» , і, перевтілившись у персонаж-жінку, спробував змалювати внутрішні відчуття громадянки сучасної України: «В домі стояла виснажена, могильна тиша. Вона тисла мені на скроні, очі, лягала на груди, як віко тісної домовини. Я незрушно лежала доти, поки не зрозуміла: ця болісна тиша — моя самота і моє мовчання. Це каяття, яке прагне виходу з того мовчання. І якщо я не висповідаюся, то задихнуся в ньому». Ось вони, жінки, й почали писати. Бо, як значить Забужко, «хтось добивався до тебе — хтось, хто хотів бути названим». І відбувається це пізнання-називання передовсім у стані, який компенсує жінці дефіцити реальности — уві сні ( «у сні я мала все, чого не вистачило наяву» , — пише М. Матіос). Причому, це не обов'язково мусить бути фізіологічний сон; у Гримич це — «витончена суміш чистої реальності і хворобливих рефлексій».
Це — другий загальнолітературний висновок, що на нього наштовхує новий роман Марини Гримич: фантасмагорій у нашому письменстві ближчим часом побільшає неабияк. А й справді: «невдячна це справа — усьому шукати реальні пояснення. Фантастичне набагато переконливіше» (Я. Дубинянська). Позаяк же «у привидів немає мотивів» (В. Шкляр) — майже, як у жінок, — на нас чекає високоадреналінове читання. Принаймні, зауваження Т. Щербаченко, що «Мак червоний в росі…» «викликає потужні асоціації зі Стівеном Кінгом» , можна вважати не безпідставним авансом.
Третій висновок-спостереження по прочитанні «Маку…»: читач переважно матиме до діла не з суцільними химеріями, як в іншому минулорічному романі Наталії Кушнєрової «Прірва для Езопа», а з «містичними» інтерпретаціями цілком конкретних культуролгічних феноменів. У пані Гримич — це «покоління, народжене в 60-х — покоління світлого смутку і обережної радості… Діти шістдесятників — це велика культурологічна проблема… Змалку вони знали, що зможуть вижити, якщо брехатимуть. Тільки брехня зможе їх врятувати в тому чужому світі»
. Аналіз відбувається за методою Забужко: «Посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю». Четвертий висновок, що випливає з попередніх, — партнером Жінки-персонажа буде не якийсь осібний мужчина, а — Місто, як реторта, де вариться усе це прагматично-містичне буття. Інакше кажучи, чим далі частіше згадуватимемо і Булгакова, і Підмогильного, і щоденники Тютюнника. І «міський роман» Євгенії Кононенко вже не виглядатиме так поодиноко.
Останній на сьогодні висновок: нова українська література (передовсім її «жіноча» складова) тяжітиме до «модельного реалізму», найяскравішими представниками котрого є Марина та Сергій Дяченки. Залишається, разом із психоаналітиками, «ждать ассоциаций, способных открыть прямо противоположное очевидному» . А чого чекати від письменників-чоловіків? Знову підказка від Жванецького: «Они такие красивые. Они рано становятся молодыми. Сколько ты можешь идти сзади? Нужно что-то сказать. Ловко, быстро и остроумно. Вот тут и рождается талант. На главном инстинкте».
Співавтори:
Марина ГРИМИЧ. Мак червоний в росі… — К.: Дуліби, 2005.
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Україна, 2004.
Марія МАТІОС. Щоденник страченої. — Л.: Піраміда, 2005.
Яна ДУБИНЯНСЬКА. Сходовий майданчик. — К.: Факт, 2005.
Оксана ЗАБУЖКО. Сестро, сестро. — К.: Факт, 2003.
Современная теория сновидений. — Москва: АСТ; Рефл-бук, 1999.
