Юля народилася 21 січня 1947 року в районному центрі Піщанка, що на Вінниччині. У післявоєнні роки країна намагалася постати із руїн, і кожна українська сім’я, як могла, сприяла цьому. Не була винятком і багатодітна родина Бабаків. Уже з дитячих років Юля працювала в полі, допомагала батькам по господарству. Як і більшість однолітків, дуже любила танцювати й співати. Захоплення було таким сильним, що з часом Юля намагалася вступити до Київського естрадно-циркового училища. Однак дівчину очікувало перше в житті серйозне потрясіння — її не прийняли.
Після повернення до рідної Піщанки постало запитання: що робити далі? Юля вирішила піти на річні курси медсестер у Вінниці. Навчаючись в обласному центрі, дівчина часто бувала на водній станції, де тренувалися гребці. Немов зачарована, вона слідкувала за граціозними рухами веслувальників. Усе частіше й себе уявляла частинкою цього дійства. Навіть те, що не вміє плавати (в рідному містечку не було водойм), не зупиняло .
Якось вона прийшла до водної спортивної бази «Динамо» й попросила студента, який чергував там, дати їй повеслувати. Тим студентом був майбутній майстер спорту СРСР В’ячеслав Настюк. Юлі так сподобалося, що вже через два дні вона почала тренуватися. Працювала несамовито. Відсутність техніки компенсувала фантастичними фізичними даними й бійцівським характером. Пропливала за день по двадцять кілометрів. Тренувалася щодня доти, доки річка не вкривалася кригою. Однією з перших і відкривала сезон.
Така одержимість вразила Анатолія Іванова, першого тренера Юлі. Під його керівництвом вона й поїхала в Київ на контрольні змагання товариства «Динамо». Там мали дібрати команду на представницький турнір країни — Кубок Великого Дніпра. Тренери відзначили бажання молодої спортсменки, але не більше. Це, однак, не збентежило дівчину: вона пообіцяла, що про неї ще почують...
Непомітно минув рік навчання в технікумі. Юля почала працювати за фахом, ні на мить не забуваючи про свою головну мету — спортивні перемоги.
1968 року в Донецьку відбувся чемпіонат республіки з веслування на байдарках. У цих офіційних змаганнях Юля дебютувала. Важка праця на тренуваннях принесла бажаний результат — друге місце й виконання нормативу майстра спорту. Ще через півроку на загальносоюзній першості товариства «Динамо» спортсменка посідає третє місце. Талановиту дівчину вже розглядають як одну із запасних учасників збірної команди країни.
Того ж року Юля познайомилася зі студентом медичного інституту Олександром Рябчинським. Він проходив практику на спортивній базі й уже давно спостерігав за наполегливою дівчиною. Із нею й сам почав займатися веслуванням. Через деякий час запропонував Юлі одружитися, й вони розписалися. Незабаром молоде подружжя вирішило народити дитину. Тренер поставився до цього дуже негативно, аргументуючи свою позицію неможливістю нормально готуватися до майбутнього чемпіонату світу. Конфліктна ситуація зайшла в глухий кут. Рябчинська вкотре продемонструвала свій характер, тим паче, що саме в цей час її запросили до Одеси. У Вінниці сім’ю Рябчинських уже нічого не тримало, отож рішення про переїзд до Чорноморської перлини було прийнято без вагань.
В Одесі Юлю радо зустрів тренер Геннадій Дяченко. Він не тільки не був проти народження дитини, а й навпаки — лише підтримував свою підопічну. Народження сина Ігоря ознаменувало початок нового етапу в житті Юлії. Уже через кілька місяців після народження дитини вона розпочала тренування. Новий наставник усіляко допомагав Рябчинській, ставши для неї не просто тренером, а справжнім другом. Обоє мали веселу вдачу, тому тренування нерідко закінчувалися під сміх та веселі примовки. Не забувала Юля й про свою любов до співу — й тоді над водою лунала українська пісня.
1969 року на змаганнях у Хмельницькому молоду, але вже відому спортсменку примітила тренер збірної команди країни з веслування Антоніна Середіна. Вона була дворазовою олімпійською чемпіонкою, тепер — відомим тренером. Дяченко мав дружні стосунки з Антоніною, й тому, розуміючи, що так буде краще, не перешкоджав переходу спортсменки до іншого тренера.
1968 року в Донецьку відбувся чемпіонат республіки з веслування на байдарках. У цих офіційних змаганнях Юля дебютувала. Важка праця на тренуваннях принесла бажаний результат — друге місце й виконання нормативу майстра спорту. Через півроку на загальносоюзній першості товариства «Динамо» спортсменка посідає третє місце. Талановиту дівчину вже розглядають як одну із запасних учасників збірної команди країни
Нові перемоги прийшли до Юлі Рябчинської вже того ж таки року. На турнірі в Шауляї вона перемогла відому ленінградську спортсменку Наталю Єгорову. А на Спартакіаді народів СРСР посіла друге місце, поступившись лише лідерові збірної — Людмилі Пінаєвій.
Рік 1970-й також приніс спортивні здобутки. Рябчинська стала чемпіонкою товариства «Локомотив», виграла чемпіонат ВЦСПС, стала призером чемпіонату СРСР. Тож, коли Середіна повідомила, що Юлю включили до складу збірної, радості спортсменки не було меж.
1971 року в складі команди байдарки-четвірки Рябчинська стала чемпіонкою світу (змагання відбувалися в Югославії). У те, що представниця товариства «Локомотив» наступного року поїде на Олімпіаду до Мюнхена, сумнівів не було. Не було відомо лише, в якій саме ролі до Німеччини вирушить Юлія. Вона розглядалася керівниками радянського спорту, все ж таки, більше як командний учасник, хоча одеська спортсменка мала шанс довести своє право на виступ і в одиночному класі.
Головною суперницею Рябчинської була Пінаєва. Запекла боротьба між ними точилася завжди, хоча за межами водних доріжок у спортсменок стосунки були приятельськими.
Антоніні Середіній часто доводилося чути скептичні прогнози щодо можливостей її вихованки. Сама ж тренер ні на мить не сумнівалася в Рябчинській. Жодна із суперниць не могла змиритися з думкою, що саме вона пропустить змагання в найпрестижнішому класі змагань — байдарки-одиночки. Перемоги вони здобували по черзі. Перед чемпіонатом країни в Житомирі перевага була на боці Юлії, але вона все ж таки програла більш досвідченій Пінаєвій. Усього 0,1 секунди!
Рябчинська відзначалася сильним, вольовим характером, це відзначають усі, хто її знав. Її знамените «Ах так!» було добре відомо: довести всім і собі, що вона найкраща, що вона зможе досягти неможливого. Мобілізувавши всі сили, Юля виграє традиційні змагання в Румунії на таємничому озері Снагов. Потім на власній воді перемогла найкращу на той час байдарочницю світу — угорку Пфеффер.
У вирішальних передолімпійських змаганнях у Копенгагені Рябчинська остаточно знімає всі питання, знову перемігши Пінаєву. Тепер стало зрозуміло: в одиночному класі в Мюнхені змагатися буде саме вона. Людмила Пінаєва виступатиме в змаганнях двійок.
І все ж сумніви щодо вдалого виступу Рябчинської на Олімпіаді в Німеччині залишалися. Чи не забагато сил вона витратила на те, щоб здобути право представляти країну на змаганнях усього свого життя? Сама ж Юля, коли її запитували, що вона збирається привезти з Мюнхена, здивовано відповідала: «Звісно, золото! Невже незрозуміло!»
Канал Фельдмохінг, на якому мали відбуватися змагання веслувальників, пролягає по мальовничому району баварської столиці, але в Рябчинської не було часу милуватися краєвидами. Вона готувалася до заїзду.
І попередній заїзд, і півфінальний українська спортсменка виграла досить упевнено, тож до фіналу готувалася з добрим настроєм. Але перед самим стартом, коли до омріяної медалі залишався один крок, Юля страшенно рознервувалася. Мабуть, далося взнаки фізичне та психологічне навантаження останніх місяців підготовки до Олімпіади...
Сигнал на старт наче розбудив Рябчинську. Вона задала такий темп веслами (132 удари в хвилину!), що її уболівальникам і тренерам стало тривожно — чи витримає такий темп до самого фінішу? Витримала. Чотири метри виграла наша веслувальниця в голландки Мікке Яапс. Це був найбільший відрив переможця серед усіх заїздів тієї Олімпіади!
Після повернення з Мюнхена Рябчинська була нагороджена орденом «Знак Пошани» й здобула звання «Заслужений майстер спорту».
Зустріч нової олімпійської чемпіонки в одеському аеропорту була надзвичайно теплою. Це зворушило Юлю. Для неї була важлива думка земляків як на Вінниччині, так і на Одещині. Вона завжди залишалася все тією ж простою дівчиною з Піщанки, якій не запаморочило голову олімпійське золото. Завжди з повагою ставилася до своїх батьків. Близькі люди відзначали її рідкісне вміння дружити. Рябчинська була готова без вагань допомагати в тяжку хвилину, а також розділити радість.
Вступ до Київського інституту фізкультури став ще однією перемогою спортсменки. Спеціалісти пророкували Юлії блискуче майбутнє. Їй же було лише двадцять п’ять років! Однак доля розпорядилася інакше.
Через п’ять місяців після мюнхенської перемоги команда веслувальниць проводила збори на одному з каналів грузинського міста Поті. На відміну від наших водойм, там узимку ще можна тренуватися. Рябчинська, як завжди, вирушила на свою коронну двадцятикілометрову дистанцію — й назад уже не повернулася...
Її подруги знайшли лише перевернутий човен, біля якого плавала тренувальна шапочка. Як сталася ця трагедія? Відповіді немає й донині.
Звістка про загибель Юлі шокувала країну. Панахида по Рябчинській відбувалася тричі: в Поті, Одесі й Піщанці. Поховати спортсменку мали на Алеї Слави в Одесі. На це особистий дозвіл дав тодішній керівник Української республіки — Володимир Щербицький, який був прихильником спорту й завжди симпатизував спортсменам. Однак чоловік Рябчинської Олександр наполіг, щоб її було поховано на батьківщині — у Піщанці.
Біда, як відомо, не приходить одна. Після похорону, не витримавши болю втрати, помер брат Юлі — Анатолій. Через шістнадцять років за невідомих обставин потонув чоловік Олександр. Справжня містика.
Після загибелі Юлії Рябинської її іменем названо вулиці — в Поті, де вона загинула, й у рідній Піщанці. На другому корпусі медичного училища у Вінниці розміщена меморіальна дошка. На батьківщині спортсменки та в Одесі відкрито музеї чемпіонки, чим, до речі, може похвалитися не кожен олімпієць. На березі Південного Бугу розташована Дитячо-юнацька школа олімпійського резерву з веслування, що має ім’я Рябчинської. Директором школи став В’ячеслав Настюк, який відкрив Юлії двері в спорт.
Вшановується пам’ять видатної української спортсменки й на змаганнях Меморіалу Рябчинської, який, помандрувавши містами України, став традиційним в Одесі.
Є в акторів неписане правило — коли один із них помирає на сцені, неначе на бойовому посту, його проводжають оплесками. Заслужила на аплодисменти й Юлія, проживши коротке, але таке яскраве життя.
