«Мальдяк» у житті Корольова

І ось, нарешті, моя мрія стає реальністю...

...Морозяний і прозорий ранок. Разом з отаманом станичного козацького товариства «Сусуман» Миколою Матвієнком ми їдемо на колишню копальню «Мальдяк». (У перекладі з евенської слово «мальдяк» означає місце, куди ходять по дрова). Саме там, засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР 27 вересня 1938 року за «шкідництво» радянській державі на десять років каторжних робіт і на п’ять років позбавлення виборчих прав, почав відбувати своє покарання майбутній генеральний конструктор ракетно-космічних систем академік Сергій Павлович Корольов, який народився 12 січня 1907 року в Житомирі і виріс в Україні.

На Колимі він був з 20 липня 1939 року по 23 грудня того ж 1939 року. Про цей час можна сказати по-різному: пробув лише п’ять місяців, або навпаки — потримався аж цілих п’ять місяців.

Причина таких протилежних оцінок ось у чому. Територія Колими в роки сталінщини використовувалася для трьох головних завдань, трьох стратегічних цілей. Перше — для видобування золота на побудову соціалізму й комунізму. Друге — для знищення «ворогів народу». І третє — для залякування людей на всій території СРСР найстрашнішим місцем, з якого не повертається ніхто. Для досягнення цієї мети було введено 12—16-годинні робочі дні без вихідних і надзвичайно високі норми виробітку, дуже погане харчування та відсутність медичного обслуговування. Плюс до цього — комарі, гнус і виснажлива спека влітку та жорстокі морози взимку. За таких умов тільки на «Мальдяку», де над залізними ворітьми в табірну зону висів напис «Добро пожаловать!», щодня гинуло й помирало до 30 зеків. За п’ять місяців Колима взяла з Корольова таку данину: він втратив чотирнадцять зубів, у нього була зламана щелепа, мав глибокий шрам на голові, його мучили швидко прогресуючі цинга й пелагра... За ці місяці життя Корольова кілька разів висіло на волосинці. Зокрема й тоді, коли він вдарив бригадира-авторитета за те, що той штовхнув немічного діда-«доходягу» разом з тачкою з високої естакади. Замість того, щоб знищити Корольова за цей відчайдушний вчинок, бригадир, вражений такою твердістю характеру, взяв його під своє заступництво...

Зима 1939 року для знесиленого Корольова стала б останньою, якби він не опинився у списку серед 150-ти недавніх розроблювачів нової техніки в КБ Туполєва, яких з особистого наказу Сталіна відбирали в різних концтаборах ГУЛАГу і звозили в Москву для подальшої конструкторської роботи. Насувалася війна, і Сталін розумів: для майбутніх боїв потрібні не тільки найсучасніші літаки, а й ракети...

Десь там, у глибинах космосу, зірка Корольова все-таки була для нього щасливою: у Магадані оформлення документів на вчорашнього в’язня «Мальдяка» з якихось причин затрималося, і Корольов спізнився на пароплав «Індігірка», який 13 грудня 1939 року відправився з бухти Нагаєва у Владивосток. Під час шторму в протоці Лаперуза цей пароплав збився з курсу, вдарився об підводне каміння і застряг біля берегів японського острова Хоккайдо. В пробиті трюми ринула вода, але начальник конвою, який охороняв в’язнів, заборонив відкрити люки — і для всіх 1064-х зеків плавуча тюрма «Індігірка» стала за лічені хвилини братською могилою. Серед тих загиблих 1065-м у списку мав бути і в’язень з «Мальдяка» Сергій Корольов...

Пізніше, пам’ятаючи «Мальдяк» як одну з багатьох «фабрик смерті» на далекій Колимі, генеральний конструктор напише такі слова: «Наш головний девіз — берегти людей. Дай нам Боже сили і вміння досягати цього завжди...».

У колишнього директора золотовидобувної копальні «Мальдяк», а нині директора золотовидобувної артілі ТОВ «Мальдяк» Василя Рідозубова я запитав:

— Що залишилося в цих місцях з тих часів, коли тут відбував покарання Сергій Павлович Корольов?

І почув у відповідь:

— Тільки морози, небо і земля... Річ у тому, що колишнє селище Мальдяк (тюремні бараки, житлові будинки, господарські споруди і т. ін.) потрапило під золотоносні полігони і було знесено. Все, що ви бачите тепер, це — рештки споруд 1950-х і 1960-х років. Раніше в нашому селищі проживало до двох тисяч мешканців, тут була вся інфраструктура — пошта, ощадна каса, побуткомбінат, клуб, котельня, дитсадок, десятирічна школа... Але запаси золота невпинно вичерпувалися, і наше селище теж поволі вимирало. Нині тут живе й працює лише дві золотовидобувні артілі: в нашій — 120, а в іншій — 90 старателів.

— Назвіть, будь ласка, хоч деякі цифри по металу.

— Копальню «Мальдяк» відкрито 1937 року, й відтоді всього тут добуто 120 тонн золота. В часи Корольова в цих місцях іноді намивали до 40 кілограмів металу за день, а нині дві артілі, маючи сучасну техніку, дають за зміну не більше ніж півтора-два кілограми. Працюємо по 12 годин на добу. Відпустка взимку — два місяці. Заробіток — від 20 до 35 тисяч рублів на місяць. (Одна гривня приблизно еквівалентна шести російським рублям. —М.Х.). План видобутку золота нашою артіллю на 2004 рік становить 220 кілограмів. На сьогоднішній день — 12 жовтня — ми вже намили 416 кілограмів. Вартість 1 грама золота — 380,9 рубля. Ось такі пироги. До речі, 1991 року до нас в Мальдяк приїжджала Наталія Сергіївна — дочка Сергія Павловича Корольова. Вона живе в Москві, доктор медичних наук, професор... Тоді ми піднімалися з нею на сопку, де 1939 року стояли брезентові намети і в них при 50-градусних морозах ночували в’язні. З того місця Наталія Сергіївна взяла жменю землі для музею в Москву. Для вас ми теж зробимо екскурсію...

Залишки покинутого селища Мальдяк нагадують музей під відкритим небом. На порожніх будинках червоніють вцілілі лозунги із закликами на кшталт: «Трудящиеся «Мальдяка»! Ударным трудом крепите могущество нашей Родины!», «Колыма — валютный цех страны!» і т. д.

Пройшлися ми і так званою Гаранінською стежкою. По ній виводили з бараків туди, вниз, у розпадок до Першого струмка приречених на смерть в’язнів, і там їх часто розстрілював особисто полковник Гаранін — начальник управління Північно-східних виправно-трудових таборів. (Абревіатура рос. — УСВИТЛ).

Автор знаменитої книги «Колымские рассказы», колишній в’язень сталінських концтаборів Варлам Шаламов писав: «Я видел Гаранина раз пятьдесят. Лет сорока пяти, широкоплечий, брюхатый, с темными большими глазами, он носился по северным приискам день и ночь на своей черной машине «ЗИС-110». Гаранин был председателем расстрельной тройки. Приказы читались день и ночь. Под ними вносилась заключительная запись: «Приговор приведен в исполнение. Начальник УСВИТЛа полковник Гаранин».

Розстрілюючи в’язнів особисто, полковник Гаранін хвалився, що своєю «ударною працею» він теж зміцнює могутність Батьківщини, «очищаючи її від ворогів народу»...

— Здається, 1993 року, — розповів під час нашої екскурсії Василь Іванович Рідозубов, — ми працювали на новому полігоні і на глибині п’яти метрів он біля того Першого струмка натрапили на захоронення в’язнів. Їх було чоловік дванадцять. Одяг і навіть риси обличчя в них добре збереглися, бо лежали вони у вічній мерзлоті. Розстріляні. То теж слід полковника Гараніна... Ми перепоховали тих загиблих на нашому кладовищі і на могилі поставили пам’ятник з написом: «В’язням Колими».

Ми поїхали до тієї братської могили і, стоячи біля неї, я подумав: «Може, саме серед цих в’язнів лежить і математик зі світовим ім’ям, академік Михайло Пилипович Кравчук, учнями якого були, зокрема, і генеральний конструктор ракетно-космічних систем Сергій Корольов, і творець першого в країні турбореактивного двигуна академік Архип Люлька. Арештований 28 лютого 1938 року в Києві, Михайло Кравчук був звинувачений у підтримці «фашистських наймитів» і засуджений 22 вересня того ж 1938 року на 20 років позбавлення волі з поразкою в політичних правах на п’ять років. Саме тут, на Мальдяку, де колись евенки заготовляли дрова, член математичних товариств Франції, Німеччини та Італії академік М. П. Кравчук вирубував кайлом з вічної мерзлоти золотоносну руду в шахті під землею — по півтори тонни щодня. Така була тоді норма на кожного в’язня, але кожен з них не дуже довго її виконував...».

Після завершення свого дослідницького маршруту на Чукотці на мисі Дежнєва, я повертався додому в Київ через Москву. Зателефонував додому Наталії Сергіївні Корольовій, почувши, що я недавно побував на «Мальдяку», вона з радістю запросила в гості. Я передав їй подарунки з Колими від Василя Івановича Рідозубова: пляшку дорогого коньяку, коробку шоколадних цукерок і кухоль з двома жовтими соняшниками на білій емалі. Саме з таких кухлів п’ють міцний чай сучасні золотовидобувачі на «Мальдяку».

Пізніше, вже в Києві, я вручив їй і свої найкращі фотознімки з Колими. А тоді, під час першої зустрічі в Москві, після тривалої розмови і чаювання з тих колимських кухлів Наталія Сергіївна сама провела для мене екскурсію в музеї С.П. Корольова і в спеціальному зошиті зробила такий запис для жителів України:

«Історія життя нашої сім’ї глибоким корінням проросла в Україну. Кілька поколінь наших предків, починаючи з XVII століття, жили на Чернігівщині в містечку Ніжин. Там, у будинку дідуся й бабусі Москаленків, пройшло і дитинство мого батька Сергія Павловича Корольова, який народився в Житомирі 12 січня 1907 року. Його дід — Микола Якович Москаленко — був купцем, а баба — Марія Матвіївна — прославилася вирощуванням, засолюванням і продажем знаменитих ніжинських огірочків...

У серпні 1914 року дідусь і бабуся майбутнього генерального конструктора ракетно-космічних систем переїхали з Ніжина до Києва і забрали з собою свого онука Сергійка.

В Одесі мої батьки — Сергій Павлович Корольов і Ксенія Максиміліанівна Вінцентіні — навчалися в будпрофшколі, потім два роки батько навчався у Київському політехнічному інституті, а мама — в Харківському медичному. Обоє вони любили Крим. Батько літав у Коктебелі на планерах, коли перевівся на навчання з Києва до столиці і став там студентом Московського вищого технічного училища.

І пізніше, проживаючи в Москві, Сергій Павлович не раз приїжджав до Харкова і на Донбас, багато разів побував у Криму, а в останні роки свого життя відвідав Київ. Скажу, що Україну він любив завжди. Йому подобалася мелодійна українська мова, задушевні українські пісні. У мого батька назавжди залишилися найтепліші спогади про прожиту в цих краях частину свого життя. Адже саме тут він зробив свої перші кроки по землі ногами і пролетів свої перші кілометри в небі на крилах, тут зароджувалася його перша любов, тут він визначив свій майбутній шлях у Космос...

Вся наша сім’я, мої діти й онуки люблять Україну і людей, які в ній живуть. Нам все там рідне й близьке. У мене особливе ставлення до України. З одного боку, з нею пов’язане життя всього нашого роду і, можливо, в мене говорить голос крові. З другого — цей край сам по собі, незалежно від сімейного коріння, заслуговує любові всіх, хто хоча б раз там побував. Тому кожний приїзд в Україну — для мене свято...

Мені віриться, що, незважаючи на всі штучні кордони, росіяни й українці були і, я думаю, завжди будуть разом.

Хочеться побажати моїм землякам здоров’я, щастя і миру.»

У драматичній історії однієї людини — трагедія цілої країни, історія понівечених доль і зламаних життів. Звичайно, розумні люди Росії та України, як справедливо пише Наталія Сергіївна, завжди будуть разом. Але, на жаль, і досі вони роз’єднані страшним явищем — «сталінізм», що так безжально розправлявся з людиною, яка, без сумніву, є гордістю обох наших націй.