«Чудовий ранок початку тижня зіпсовано. Ну що ж, «хороші» люди, ну ніяк ви не хочете вирішувати проблеми «атовців» мирним шляхом. Чекайте війни!». Подібні записи — нерідкі на сторінці Аліни Кривов’язюк у соціальній мережі. У містечку Рожище не забули торішньої історії, коли колишні воїни «кинули» владу на самоті під час урочистого концерту з нагоди Дня захисника України. Це відбулося, як пояснила потім Аліна (вона — секретар районного об’єднання учасників АТО) через ігнорування владою смолоскипної ходи в пам’ять загиблих героїв. До зали, де відбувалися урочистості, вони все ж прийшли, бо військовий комісар мав нагородити — посмертно — одного із загиблих. Не вийшли, і коли вітала голова райдержадміністрації, бо нагороджували важливих для «атовців», як каже Аліна, людей — волонтерів. І після цього — вийшли. «Коли хлопці зібрались на площі для урочистої ходи, то ви, царі, навіть не підійшли і не привітали їх зі святом. У переддень Дня Незалежності України, коли були присутні у нас на зборах, ви не запросили цих хлопців на захід до Дня Незалежності. Хоча, дякуючи їм, ви спокійно спите в своїх ліжках, притулившись, хто до своїх чоловіків, хто до своїх дружин, хто обійнявши свою дитину», — Аліна ніколи не кривить душею, звертаючись до влади. І каже, що буде стільки часу працювати в організації із захисту «атовців», скільки їй дозволять вони самі: «Я працюю на заводі Кромберг в чотири зміни, і весь вільний від роботи час проводжу в офісі організації. За це ніхто мені ні зарплати не платить, ні допомагає. Вона мені не потрібна. Але я за своїх хлопців «перегризу» вам горла, якщо ви станете поперек їхньої дороги!»
***
Аліні Кривов’язюк — тільки 40 років. Але «мамою» її називають не лише троє власних дітей, а й колишні солдати, які пройшли через пекло неоголошеної війни на сході України, навіть її ровесники. По-материнськи вона їх захищає, по-материнськи й посварить. І чужу дитину (навіть якщо це вже зрілий чоловік) захищає так само, як би кожна мама захищала свою. «З ними треба просто говорити, просто їх слухати. Із війни вони повертаються в паралельний світ, де не завжди їх хочуть розуміти. На початку цієї неоголошеної війни було зовсім інше ставлення до тих, кого кинули в пекло, яке вони пройшли з гідністю; вони страждали, аби у нас тут був мир, і ворог не дійшов сюди. Тоді в тилу їм віддавали, як кажуть, останнє. Я прийшла в організацію, бо бачила, як хлопцям, котрі реально були в боях, доводиться потім добиватися посвідчень, пільг, які їм належать за законом. Це наш обов’язок, суспільства, влади все це їм забезпечити. Я б взагалі хотіла, щоб кожен пройшов війну і став учасником бойових дій. Хай би не було ніяких пільг «атовцям» взагалі, але щоб «атовцями» були ми всі. Тоді б розуміли», — каже Аліна.
Тому вона разом зі своєю родиною працювала й у рожищенській «Самообороні», потім була головою об’єднання батьків учасників АТО, а тепер працює в районному об’єднанні учасників АТО. «І знову 51-а бригада. Для того щоб виплатити матеріальну допомогу хлопцям, які були в полоні, вони мають дати підтвердження свого перебування в полоні. У двох хлопців таких документів не було. Вони зробили звернення у військову частину. Одному відповідь прийшла з підтвердженням про перебування в полоні, а іншому — ні. Він місяць був у тому пеклі, його звідти забирали точно не я з вами, а відповідні служби, а документів — нема. В цього «атовця» втрачені всі документи. Ви ж знаєте, що сепаратисти робили з їхніми паспортами, військовими квитками тощо. В цієї людини й посвідчення УБД нема. Він звертався в частину — відфутболили, жінка теж зверталась — та ж історія. А тепер скажіть ви мені — це хлопці самі повинні оббивати пороги?!! Чи військкомати, військові частини?.. На цей час я не в районі й навіть не на Волині, але коли приїду — будемо трусити». У цьому емоційному, але справедливому монолозі — вся Аліна, те, чим вона переймається.
***
Однієї ночі матері наснився сон, наче посеред кімнати в їхньому домі — пташеня. Воно розгублено роздивлялося навсібіч, а за ним чатувала кішка. Мати у сні взяла це пташеня і поклала його в гніздо до великої птахи, біля якої вже тулилися пташенята. Десь у той час, у ті дні її син не зміг виїхати з побратимами на завдання, бо поламалася машина. Він дзвонив і скаржився, як та машина його вже задовбала, бо через неї залишився на місці дислокації. А побратими поїхали, і багато з них так і не повернулися назад або були поранені.
Сон, який наснився тоді, Аліна до деталей пам’ятає донині. Як і слова сина: «Передай мені трішечки щастя», сказані ним у відповідь на її запитання, що ж передати з дому. Володимир Кривов’язюк служив у 24-й яворівській бригаді, повістку в армію отримав у жовтні 2013 року. Підписав контракт, бо хотів у майбутньому стати військовим. Вивчився на водія-техніка, у березні 2014-го уже рив окопи на Сумщині. Красний Лиман, Ямпіль, Сєверодонецьк, Миколаївка, Кримське — це не весь перелік «гарячих точок», де він не раз дивився в очі смерті... Отримав таке важке поранення, що міг втратити руку, і дякувати Богу, що його відібрали для лікування в госпіталі бундесверу в Гамбурзі... А йому було тільки 20.
Для газети Аліна відібрала знімок, який я й очікувала. Це фото її онучки Олександри, яку в родині ласкаво називають «бубочкою». Якось так склалося, що нема у матері спільного знімка з сином, коли лікувався, було не до фотосесій. Немає й знімків з «атовцями», які б підходили для газети. Не позувала ніколи. А ось «бубочка» — це не тільки родинна радість, а й підтвердження того, що війни мають закінчуватись, діти народжуватись, а люди — спілкуватися одне з одним, а не ворогувати.
Невістка Кривов’язюків, дружина Володі, — з Донеччини.
