Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

МАМА ЦЕЗАРIЯ

Репортаж з концерту світової джазової співачки Цезарії Евори, який відбувся 10 червня в столичному Палаці «Україна»
13 червня, 2003 - 00:00

ПРИВІТ ІЗ ЗЕЛЕНОГО МИСУ

У вівторок Київ почув, з одного боку, дуже незвичну для себе музику, з другого — абсолютно знайому...

Коротка історія чорношкірої співачки Цезарії Евори така. Народилася 27 серпня 1941 року в місті Мінделу на острові Сан-Вісенті, що входить до складу Островів Зеленого Мису. Й усі вони вулканічного походження. Як додатково інформує енциклопедія: розташовані на відстані 500 км від південно-західного узбережжя Африки. Але саме ця їхня особливість породила незвичайний культурний сплав, представником якого і є Цезарія — суміш гвінейського етносу з португальським. Кава з молоком!

Цезарія, маючи напрочуд приємний, низький тембр, тішила впродовж десятиліть тільки завсідників місцевих барів й кав’ярень. Але щось спонукало її шукати більшої популярності, як то кажуть, нести дар в широкі маси. Вона вирушила на підкорення Європи.

Далеко не відразу ці маси «в’їхали» в специфіку її творчості, хоча близький за жанром стиль використовувала англійка Шаде (до речі, вона також є феноменом суміші європейської й африканської культур, будучи дочкою англійки й нігерійця).

Більше того, тотальна відсутність цікавості до своєї персони призвела до творчої кризи співачки і її десятирічного естрадного мовчання. Але якось одного разу в невеликій забігайлівці її почув колишній співвітчизник, а нині підданий Франції, Жузе да-Сілва. Напевно, ностальгійно розчулившись, він зметикував, що Евора є не лише етнічним феноменом, а й здатна зворушити пересичених європейців. Слід лише грамотно взятися за промоушн. Він запропонував їй записатися на студії в Парижі. Цезарії тоді було вже 47...

Спершу її альбоми користувалися успіхом лише серед земляків, але невдовзі й усій Франції «запав у душу» цей своєрідний, м’який голос, що викликає асоціації з острівною екзотикою й труднощами селянського життя. Поєднання курорту й села, романтики й побуту!

Успіх зростав (вміло підігрітий продюсерами), доки її диски не почали перетворюватися на золоті, а деякі альбоми було номіновано в Штатах на найпрестижнішу в музичному світі премію — «Греммі».

За 10 останніх років вона заробила 50 мільйонів доларів. Левову частку цих грошей Цезарія жертвує на дитячі соціальні програми. Майже вся система початкової освіти Островів Зеленого Мису оплачується з її пожертв! Тому, щоб охарактеризувати ставлення до неї на батьківщині, висловимося коротко — вона національний герой.

Ну, тепер про сам концерт.

ВІД СЕЛЯН ДО ЦИГАН

Голос шерехатий, наче морський пісок. Публіку відразу ж охопили сентиментальні почуття й картини: сонячні промені, що пробиваються крізь візерунки пальмових гілок, океанський приплив. Але усмішка задоволення не з’являлася. Щось у голосі цієї немолодої негритянки вгадувалося, на кшталт тіні багатовікового рабства. Мабуть, це той «трудовий» смуток, який відчувається в будь-якому «чорному» блюзі або «чорному» голосі.

Потім, щоправда, почали проскакувати нотки вестерну в дусі музикантів з бару у фільмі «Від заходу до світанку». Треба віддати належне Тарантіно — він своїм кіно чимало зробив для популяризації латиноамериканської музики. А тут вона була ще приправлена африканськими спеціями!

У Цезарії дедалі більше відчувалося щось зовсім рідне. Така собі нормальна, українська бабуся! Схожа на тих, що торгують насінням біля будь-якого метро. Тільки чорношкіра. І нарядно вдягнута.

Опасиста Цезарія була в чорній сукні — на грудях квітла біла ромашка. Сама сукня через трикутні вставки на подолі нагадувала чорний тюльпан. Або дзвін...

З музикантів я б виділив піаніста. Він володіє оригінальною виконавською манерою створювати відчуття, що фортепіанні звуки прибувають звідкись здалеку. Рояль-міраж! Коли аранжування підхоплювала гітара, мелодія набувала більш земного забарвлення.

Раптом почали з’являтися циганисто-романсові мотиви. Наче на чорному вбранні Евори проступили яскраво-червоні циганські троянди. Здавалося, в перекладі це мало звучати приблизно так: «Я ехала домой, душа была полна...» Потім романс повернув у міське русло й подуло вже нашим земляком — Вертинським, його «бананово-лимонними сингапурами». Не було лише інтелігентської зламаності й театральної манірності Олександра Миколайовича — все було гранично просто.

РОМАНТИКА Й ПЕРЕКУР

Наші бізнес-дівчата неабияк увійшли в цей магічний стан і потихеньку розгойдувалися в такт ритму. Композиції нагадували скарги на кохання, коли воно є, або благання кохання, коли його нема.

Коли пішли речі, насичені романтикою, жінки почали посміхатися й грайливо звели брови. У їхній уяві постав легковажний, але зухвалий мачо. Він хвацьки нагороджував свою ненаглядну міцним тютюновим поцілунком і скакав на коні назустріч небезпекам. На жіночі очі нагорталися сльози...

Із знаменитостей у залі був помічений В’ячеслав Вакарчук з брюнетистою дівчиною. Вона дуже похмуро слухала концерт. Але тут Слава повернувся й швидко поцілував її. Уперше дівчина спалахнула усмішкою й музика їй почала здаватися яснішою. Тут, мабуть, романтична хвиля досягла піку, оскільки після вакарчуківського поцілунку відразу декілька пар продемонстрували жести взаємності. Найпопулярнішим з яких було покладання жіночої голови на чоловіче плече. Та й я сам ледь не заплакав, і міркував уже, кого б чмокнути (чи то дружину друга, чи то милу сусідку-француженку), аж тут Евора оголосила перекур!

У прямому значенні слова! Вона поважно сіла на стілець і задумливо закурила сигарету. Музиканти зіграли композицію самі. Скрипаль вельми темпераментно вів свою партію, викликавши оплески.

У прожекторному світлі каніфольний димок від скрипки зустрівся з димом від сигарети.

ПРО ГОЛОВНЕ

Потім знову полилася зоряна, благословляюча ріка, що шепотіла: «Будьте щасливі!» У самій глибині музики Цезарії було сховане щось тепле й материнське. Це нагадувало батьківське благословення.

На зростаюче захоплення публіки Цезарія практично не реагувала. Тільки іноді добросердо усміхалася й кілька разів плескала в долоні, трохи підтримуючи загальне схвалення.

На біс вона видала «Бесамо мучо». Але це був не пристрасно-карменівський варіант, зі скреготом зубів, пристрастями, биками, червоними полотнищами й іншими атрибутами південного темпераменту. Це була пісня мами про сина. Дуже затишна й добра.

Народ з країв сцени не пускали дарувати квіти. Притримували, щоб перші «квітоноси» були від спонсорів. Але один хлопець просто застрибнув на сцену і, вставши на коліна, поцілував Цезарії руки. І в цьому жесті також було багато зворушливого й суто синівського. Що, звичайно ж, важко пояснити ставному охоронцю, який кинувся слідом за ним.

Організатори відрекомендували Цезарію Евору як «зірку світового джазу». Мені важко віднести це явище до джазу, скоріше вона повернула світу якесь просте, але якісне стародавнє мистецтво. В ньому вгадується безліч течій, але всі вони об’єднані інтонацією материнської турботи й любові. У цього феномена, з точки зору музичного розвитку, навряд чи може бути продовження, та воно й не потрібне.

Того червневого вечора кожний з людей, що сиділи в залі, відчув дотик до своєї голови долонь мами. А така потреба в людському серці не вичерпається ніколи.

Костянтин РИЛЬОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: