«ХТО ХОТІВ, ТОЙ ЧЕКАВ»
Ані вже 5 з половиною років, разом із подружкою вона весело щебече у хаті, збираючись на прогулянку. Коли дівчинка зазирнула у кімнату, де ми розмовляємо з її мамою, зразу стало зрозуміло, що вона — копія тата. Бо мама — зовсім ззовні інша. Ось таке вічне нагадування про чоловіка, якого дочка вже і не пам’ятає, бо мала всього рік і два місяці, коли він пішов на неоголошену війну на сході. Пішов — і не повернувся. Не повернувся живим. «А я все чекала його тільки живим!» — каже Ліля, дружина Юрія, яка вже і поховала його, а все не може сприйняти втрати.
Коли Юрія мобілізували, то сусіди, зустрічаючи Лілю саму, почали тихенько перешіптуватися, що вони, певно, розлучилися. Бо до того в коротке спільне життя (а разом прожили лише три роки) їх бачили тільки разом. Познайомилися вони в селі Старосілля Маневицького району, куди Ліля приїхала до подружки. Передивляєшся тепер їхні нечисленні сімейні фото і бачиш на них любов, яку розлучила тільки смерть. Юрія Лавренчука мобілізували в першу хвилю, бійці якої прийняли на себе увесь жах війни. Він служив гранатометником у другому батальйоні 51-ї бригади, був поранений під Іловайськом, там і зник безвісти.
Ліля молилася по церквах і монастирях, подаючи записки за здоров’я чоловіка, у думках запитуючи його — «Де ти? Де ти?..» І шукала, шукала... За ці роки їй не раз радили змиритися, визнати його загиблим, отримати пільги, даровані державою. Вона знала, що дехто із дружин пішов на це навіть заради дітей і матеріальної підтримки. «Хто хотів, той чекав», — каже Ліля, бо гроші від держави та пільги родинам загиблих — це не те, чого вона добивалася своїми пошуками. «Я хочу тільки, аби наша дитина знала, як загинув її тато, знала, що він — герой», — каже Ліля.
Якби вона його не шукала, Юрій Лавренчук так би й залишився для родини — «безвісти зниклим». А для людей ще й... дезертиром.
ВІД НАКЛЕПІВ — ДО ЧЕСТІ
Юрія Лавренчука ідентифікували за результатами експертизи на ДНК. Ідентифікували, як пояснив слідчий, завдяки новому німецькому обладнанню лабораторії, бо до того збігів не було. Його останки виявилися на кладовищі села Парасковіївки Бахмутського району на Луганщині. Спочатку, як з’ясувалося, тіло Юрія знайшли місцеві за селом, там же тоді й поховали. А опісля, вже у листопаді 2015року, перенесли на сільське кладовище. Він був захоронений у труні і відспіваний священиком. Останки воїна привезли на Волинь 18 вересня 2018 року, відспівали його у рідному храмі села Старосілля, а поховали на Алеї почесних захоронень у Луцьку. Ліля їздила за чоловіком у те далеке село...
Чотири роки тривала його дорога із пекла війни на рідну Волинь. Ці роки були роками пекла і для рідних Юрія Лавренчука. «Чим більше минає часу від зникнення, тим важче добитися істини, час грає проти нас», — каже тепер Ліля. Вона печалиться, бо все ж рідні чекали Юрія живим. Але вже те, що вони повернули його з небуття, з невідомості, що змогли поховати у рідній землі, є прикладом для інших, бо додає надії. Надії на те, що таки вдасться вияснити долю рідної людини.
На цьому шляху родині Лавренчука довелося багато пережити не тільки через невідомість. Так сталося, що Юрія військова прокуратура помилково занесла у списки... дезертирів. З цього приводу адвокат і волонтер Василь Нагорний, який захищав інтереси Лавренчуків, написав, звертаючись до військової прокуратури Західного округу: «Перевіряйте інформацію, яку отримали від прокуратури Луцького гарнізону та публікуєте. В «списках розшукуваних по СЗЧ (самовільно зниклих з частини)», які ви виставили на своєму сайті, міститься недостовірна інформація. Звернулась сьогодні Лілія Леонтіївна, дружина бійця 2 батальйону 51 ОМБр Лавренчука Юрія Васильовича, 1985 р.н. (село Старосілля Маневицького району), який ще 28 серпня 2014 року був поранений і безвісти зник під Іловайськом. Навіть у військовій частині Володимира-Волинського він числиться як безвісти зниклий, а військова прокуратура його виставляє в СВЧ (в списках №71, Івано-Франківська військова прокуратура). Вже тричі обставини його зникнення з’ясовували, СБУ відкрило кримінальне провадження, а ви своєю інформацією породжуєте масу чуток в селі, де мешкає родина, і даєте підстави ворогам — якщо боєць у полоні — використовувати цю інформацію для пропаганди... Для вас це циферки і прізвища, для родини — біда і безпідставний сором. Не змушуйте людину звертатись до суду, припиніть знущатись над бійцями та їхніми родинами!»
Мама Юрія — росіянка, її чоловік — зі Старосілля, він помер ще перед народженням Юрієвої доньки. Коли прокуратура запустила чутки про дезертирство Юрія, у селі знайшлися люди, які в це повірили. Хай їх небагато, але вони зазвичай найголосніші. Поїхала мати в Росію родину провідати — зразу кажуть, що поїхала сина побачити, що він там переховується... Та що село. Коли старосільський староста просив у районі, аби виділили матері Юрія якого брикету, йому відповіли, що родинам дезертирів не виділяють. І тільки захист Василя Нагорного та стійкість удови Юрія, підтримка родини його батька допомогли витримати і наклепи, і невідомість.
Витримати — і дочекатися повернення Юрія. Хай не живого, він загинув у бою. Але про те, аби ЗНАТИ, де шукати, де знайти, як повернути бодай у труні, але на рідну землю — ще мріє багато дружин і мам воїнів. «Хто хотів, той чекав, і шукав, — повторює Ліля. — Он Каті Хом’як, матері, у якої два сини — безвісти пропали на сході, вже кілька покійників представляли, наче то її діти. Вона ж шукає СВОЇХ. І я шукала: заради нашої любові, заради нашої дочки».
