У Житомирській області вирішили стимулювати розвиток місцевого туризму, який вже багато років ледь животіє, і мати з цього зиск як для тих, хто буде займатися цією справою або обслуговувати майбутніх гостей, так і для казни. Нещодавно в рамках етнографічно-мистецького свята «На гостини в Лесин край» була вперше проведена масштабна презентація певного регіону як потенційного об’єкту різного виду турів, у даному випадку міста Новоград-Волинський і Новоград- Волинського району, по яких для преси й представників київських і житомирських турфірм була влаштована спеціальна поїздка. Право вважатися ініціаторами акції зараз оспорюють представники Міністерства культури й туризму, управління культури й туризму Житомирської облдержадміністрації (його начальник Василь Врублевський запевняв «День», що саме ці дві структури є авторами ідеї презентації), а також міська й районна влада Новоград-Волинського. Безпосередню участь в організації поїздки в цей край представників преси брав Житомирський прес- клуб реформ. Міський голова Новоград-Волинського Микола Боровець, зокрема, сказав «Дню», що, проводячи захід, у місті намагаються надати імпульс новому напряму в економічному розвитку, а також сприяють становленню відповідної інфраструктури (паралельно зі святом були презентовані досить пристойний готель і непоганий ресторан із великим вибором українських національних страв). Заступник голови Новоград- Волинської райдержадміністрації Микола Гриценко розповів, що значну частину програми підготували районні органи, а в подальших планах — широкий розвиток зеленого туризму в краї з використанням всіх його природних і фольклорних принад.
Власне той факт, що в Новоград-Волинському народилася геніальна поетеса Леся Українка, давно став візитівкою міста й району. На порозі літературно-меморіального музею Лесі Українки, основною частиною якого є будиночок, де вона з’явилася на світ, вже багато років зустрічає гостей його незмінна завідувачка Віра Римська. Описувати як натхненно пані Віра розповідає про життя й творчість поетеси марно — це треба слухати. А в одній з кімнат можна побачити родинні портрети по лініях батька Лесі Петра Косача і матері, уродженої Олени Драгоманової — шляхетні, інтелігентні обличчя свідчать про гідний родовід. Найсвятіше місце — Лесина дитяча кімната. У куточку віночок із стрічками, такий, як любила носити вона, а також муляж метричної книги, розкритої на сторінці із записом про день і місце народження Лариси Петрівни Косач — таким було її ім’я та прізвище від народження. 1987 року в центрі Новоград-Волинського постав пам’ятник Лесі Українці, який вважається одним із кращих витворів, споруджених на її честь.
...Нинішню назву міста, розповіла начальник відділу культури Новоград-Волинської міськради Людмила Гамма, історики пов’язують з указом російської імператриці Катерини II від 1795 року, коли замість воєводств були створені губернії, а центром Волинської губернії став Звягель, перейменований з цієї нагоди в Новоград-Волинський. Але невдовзі право називатися адміністративною «столицею» губернії перехопив Житомир. Зараз у Новоград- Волинському точаться дискусії навколо того, щоб старовинне ім’я було повернуте на сучасну мапу України. Його походження окремі науковці відносять до епохи аріїв, які стверджують, що деякі археологічні знахідки свідчать про перебування названих племен на цій території у прадавні часи. Слово «звягіль» у санскриті відомий львівський санскритист В. Кобелюха перекладає так: «ЗВЯ» — свято, «ГЕЛЬ, ГЕЛІ, ГЕЛІКА» — сонце. Тобто Звягель — це Свято Сонця — Великий День Великого Бога Сонця. Під цією назвою (або Возвягель, Взвягель) місто, вірніше городище, на високому березі річки Случ в кількох кілометрах від нинішнього розташування Новоград-Волинського, вперше згадується в Іпатіївському літописі 1257 року. Від цього часу воно веде свою історію й у наступному році збирається відзначити свій 750-літній ювілей. Возвягель був повністю знищений військами Данила Галицького за непокору. На цьому місці вже ніколи ніхто не селився. Від спаленого Возвягеля до цього часу збереглися залишки двох городищ і неукріпленого селища-посаду, валів і ровів. Масштабною панорамою цих місць можна помилуватися з об’їзної дороги автотраси Київ — Чоп.
Але місто відродилось. Вже на новому місці й з початку XV до середини XVI століття ним володіли князі Острозькі. Костянтин Острозький розпочав будівництво замку, що поступово зводився ще багато років епохи пізнього Ренесансу. Зараз це самісінький центр міста, а залишки замку, що вважаються пам’яткою військової архітектури епохи пізнього Ренесансу, є прикрасою та «родзинкою» Новограда-Волинського. Неподалік ще одне нагадування про Лесю Українку — чудовий сквер, в центрі якого фонтан із скульптурою «Мавка і Лукаш». Біля нього весь час не залишає враження, що опинився в магічному колі її геніальної «Лісової пісні». І ще. За радянських часів і до середини 90-х років місто вважалось центром військового укріпленого району, і в ньому розташовувалось багато збройних формувань.
Дорога з Новоград-Волинського до Городниці (містечко, що ближче до Рівненщини) пролягає через ліси, що в цих місцях ще більш-менш збереглися. Їхньою окрасою вважаються унікальні зарості кущів азалії понтійської, квітки якої бурштинових відтінків напрочуд гарні, але мають наркотичні властивості. Родовід рослини сягає мільйони років, а суцвіття зображені на гербі й прапорі району. Трохи в бік від траси, біля села Ходурки, знаходиться археологічний комплекс XI — XII століть, що має статус пам’ятки національного значення. Це дві групи стародавніх поховань з 12 й 11 курганів, котрі, на думку вчених, є слідами перебування слов’янізованих ятвягів. Ще кілька кілометрів, і ми біля так званого Партизанського дуба, меморіального комплексу на честь народних месників часів Великої Вітчизняної війни. Тут пролягали шляхи багатьох відомих партизанських з’єднань, зокрема, Ковпака, Федорова, Сабурова зустрічалися їхні зв’язківці. Щоправда, від дубу залишився тільки пеньок. Тому більш цікавим об’єктом виглядає землянка тих часів, розігнутися в якій на повний зріст, не ризикуючи вдаритися головою об стелю, не можливо. Але це, навпаки, допомагає зануритися в атмосферу партизанських буднів.
У самій Городниці на крутому березі Случі вознісся до неба банями й хрестами храм православного Свято-Гергієвського ставропігіального (тобто незалежного від місцевої єпархії) монастиря. Зведений у XV столітті, він вважається архітектурною перлиною не тільки Новоград-Волинщини, але й Житомирщини. Архімандрит обителі владика Олександр, який багато років опікується монастирем та ченцями, гостинно проводить гостей до храму. З особливою погордою він розповідає про дві чудотворні ікони Пресвятої Богородиці: одна з них називається «Утамуй мої печалі», а інша вважається дуже допомагає при важких захворюваннях, і тому не дивно, що біля неї найбільше свічок. Але в містечку крім Свято-Георгієвського монастиря, як свідоцтво мирного співіснування багатьох народів, залишилися й католицький костел, і будинок, де колись була єврейська синагога.
Із частини експонатів музею Городницького фарфорового заводу, заснованого 1799 року, можна зібрати вартісну колекцію посуду й фарфорових статуеток радянського періоду. Деякі із сервізів знайомі автору з дитинства, бо у свята виставлялися для гостей.
А є в ще в Городниці дивний старовинний парк, заснований більше 100 років тому місцевими поміщиками Руликівськими. Під містечком ще одна пам’ятка природи — гай модрини європейської, історія якого налічує понад сотні літ. За логікою природи незаймані лісові масиви Новоград-Волинщини повинні були стати й стали притулком для різної живності, в тому числі для крупної. Місцеві єгері це врахували, і біля села Пищів вибудували мисливський будиночок, почали підтримувати розведення тварин, тепер туди полюбляють приїжджати, щоб вполювати оленя чи кабана, мисливці з країн за західними кордонами нашої держави. Куточок цей дійсно райський: на березі лісового озера, що біля самого будиночку, незвичну для мешканців міст тишу, можна, що називається, всмоктувати всіма частинами душі й тіла. Власне тут був останній пункт подорожі, головне враження від якої можна визначити так: на Житомирщині є що запропонувати й українським, і закордонним туристам. А відповідні організації й місцеві керівники, вочевидь, зробили правильно, що, не чекаючи «манни небесної», активно почали працювати над перспективними підходами, що можуть забезпечити сталий розвиток територій.
