Маріуполь — найбільше місто Донецької області, розташоване на території, підконтрольній українській армії. За 20 кілометрів звідси простягається лінія фронту. Першу і головну «лінію оборони» в Маріуполі зайняли волонтери. Зібрав їх разом Центр «Новий Маріуполь». Здебільшого тут займаються допомогою армії. Їжу та посуд відправляють на передову, засоби гігієни, білизну та одяг — до місцевого шпиталю. На базі Центру чотири місяці тому місцеві майстрині організували своєрідний цех, де працюють над виготовленням маскувальних сіток та «кікімор».
«МИ ВІЙНУ ШКІРОЮ ВІДЧУВАЄМО»
«Ідемо за покликом серця, — розповідає волонтерка пані Наталія, ні на мить не відриваючись від роботи. — Вдома тільки з усім справимося — одразу до сіток. А деякі й з роботи — сюди. Може, приходимо не кожного дня, але думками завжди в штабі. Ось по собі скажу — хоч де б перебувала, намагаюся годинку викроїти. Тут же стільки роботи, треба забігти й допомогти!»
МИНУЛОГО РОКУ ПІД ЧАС СВЯТКУВАННЯ ДНЯ ПЕРЕМОГИ ТЕРОРИСТИ ВЩЕНТ СПАЛИЛИ МІСЬКЕ УПРАВЛІННЯ МІЛІЦІЇ. ТЕПЕР МІЛІЦІОНЕРИ УКРІПИЛИСЯ НАДІЙНІШЕ: НА ВІКНАХ — ҐРАТИ, НА ТЕРИТОРІЇ УПРАВЛІННЯ — БОЙОВА ТЕХНІКА, ПО ПЕРИМЕТРУ — КОЛЮЧИЙ ДРІТ
Сітки плетуть із усього, що трапиться: старий одяг, постільна білизна. Якщо щось не підходить за кольором — не біда, перефарбували й пустили в роботу.
Поряд із сітками працюють над «кікіморами».
«Робота не складна, — говорить волонтерка пані Тетяна. — Нам привозять використані мішки з-під кави. Ми ріжемо їх на чотирикутники, розпускаємо на ниточки та фарбуємо. Далі по кілька ниточок зав’язуємо на сітку в хаотичному порядку. Раніше сітки натягали на стільці, а тепер у нас з’явилося два помічники — манекени Янукович та Вова Пукін».
«Це нам чоловік однієї волонтерки зробив, — додає пані Наталія. — Коли з’явилися манекени, ми вирішили, що треба їх якось назвати. Першим зробили Януковича — він ніби великий і неповороткий опецьок. Другий же вийшов більш витонченим, підтягнутим, він у нас за Путіна. Хай хоч так добро приносять».
Робота в штабі для більшості волонтерів — ще й можливість знайти друзів і однодумців, розповідає пані Тетяна: «Деякі люди, коли приходять, кажуть, що ця робота для них — ніби підзарядка. У місті ситуація складна, а сюди приходиш — відпочиваєш душею. Люди, які працюють тут, небайдужі до всього, що відбувається. З ними приємно поговорити».
ЦІ МАЛЮНКИ ПРИКРАШАЮТЬ СТІНИ ПОЛЬОВОЇ КУХНІ НА БЛОКПОСТУ ПОБЛИЗУ ВИНОГРАДНОГО
Окрім плетіння, жінки часто готують хлопцям на блокпостах різні смаколики — домашню випічку, соління, та й усе, що попросять.
«Хлопці щодо їжі невибагливі, — веде далі пані Наталія. — Буває, звісно, просять щось кисленьке. Якісь закрутки, соління, бо пайки здебільшого прісні та швидко набридають. Часто печемо щось солоденьке, намагаємося порадувати хлопців домашнім та смачним. Завжди хочемо все найкраще передати, щоб солдати розуміли, що нам не байдужа їхня доля. Коли наші волонтери привозять на блокпости стільки всього, хлопці зі сльозами на очах говорять: «Тепер ми звідси нікуди не підемо, ми знаємо, кого повинні захищати».
Активістів, які працюють над сітками та «кікіморами», складно порахувати. Бувають дні, коли плетуть по двоє, а іншим разом кількість охочих попрацювати й до десятка доходить. За підрахунками пані Наталії, всього у них близько 50 регулярних працівників. Люди розуміють загрозу, яка над ними нависла, і готові на все, щоб її уникнути.
«У нас війна настільки територіально близько, що ми її шкірою відчуваємо», — підсумовує волонтерка Наталія.
НА ВАРТІ
Не менш важливий «щит» Маріуполя — місцева міліція. Ще рік тому вона була слабо організована: багато працівників навіть не вміли тримати в руках зброю. Тепер із 17 тисяч працівників ГУ МВС у Донецький області лишилося менше половини, але ці люди готові протистояти небезпеці та захищати спокій громадян.
Як виявилося, маріупольська міліція несе варту не лише на вулицях міста, а й навколо нього. Ось один із блокпостів. Звідси до Широкиного, наполовину зайнятого окупаційними військами, менш ніж п’ять кілометрів. За блокпост виїхати можна лише за пропуском на окуповану територію. Усі автівки перед проїздом проходять ретельний огляд і отримують попередження про можливі обстріли. Сам блокпост теж час від часу добряче «накриває». Про це нагадують повалені дерева край дороги. Ще влітку укріплення блокпоста були наземними, але після першого «Граду» тут з’явилися бліндажі. На цьому посту поряд з нацгвардійцями та прикордонниками працюють і працівники управління МВС Маріуполя.
Чоловіки на розмову йдуть не дуже охоче: «Служити прийшли, а не теревені розводити». Згодом, щоправда, погоджуються трохи розповісти про роботу. Чергують тут протягом доби, займаються оглядом автівок. На відпочинок часу особливо не мають. Для внутрішніх потреб на території блокпоста обладнано склади з їжею та навіть польову кухню, прикрашену дитячими малюнками. Поки хлопці несуть варту на вулиці, на кухні чергує свій «охоронець» — сірий кіт. На блокпосту він вже кілька місяців, та оскільки військові змінюють один одного, ім’я йому так і не придумали.
Що ж до самого Маріуполя, то тут міліціонери повинні вміти захищати не лише місцевих, а й самих себе. Торік під час святкування Дня Перемоги диверсанти вчинили напад на міське управління міліції. Через обстріли розпочалася пожежа, й споруда згоріла вщент. Тепер же уціліла частина нагадує фортецю.
«Будівлю укріплено серйозно, — розповідає перший заступник начальника міського управління МВС Маріуполя Володимир Хвостов. — Не можу напевне сказати, чи відіб’ємося ми, але оборона значно краща, ніж була. На вікнах — решітки, на території — бойова техніка, по периметру — колючий дріт. Систематично ми проводимо штабні навчання з оборони будівлі».
ІНФОРМАЦІЙНИЙ НАТИСК
Інформаційний простір — слабке місце Маріуполя. Українські канали тут є, але не дуже популярні серед місцевих. За даними Нацради з питань телебачення та радіомовлення, аудиторія українських каналів становить орієнтовно 14% від населення, а серед лідерів мовлення — канал «Україна». Тому протистояти інформаційному впливу Кремля в регіоні важко.
Зараз в українських ЗМІ Маріуполь позиціонують як одне з найбільш патріотичних міст Донбасу. Ми часто чуємо історії про волонтерів і небайдужих містян, які останнє віддають на потреби української армії. Але самі волонтери наголошують, що ситуація далеко не така проста.
«Про Маріуполь розповідають як про своєрідний форпост українства, — наголошує волонтерка «Нового Маріуполя» пані Наталія. — Говорять, нібито все місто мобілізувалося та вийшло на допомогу армії. Насправді це не так. Мінімум 70% у нас — люди, проросійські налаштовані, з сепаратистськими настроями. Проукраїнський рух тримається лише на відчайдушній купці людей, які готові ризикувати. Зараз всі їх знають, і якщо в місто прийде «ДНР» — їм не жити. Те, як у пресі позиціонують Маріуполь, применшує заслуги цих людей. Іншим містам здається, що в нас волонтерством займатися — найлегша справа, але це — щоденний подвиг».
На думку пані Наталії, така неувага до головної проблеми міста і намагання героїзувати його лише поглиблює вплив російської пропаганди на цій території. Українські ЗМІ відводять увагу від ситуації в регіоні, але проблема від цього не зникає.
«На ринок підеш — такого наслухаєшся, що потім на «валідолі» увесь день. Неможливо бачити ці обличчя, слухати такі страшні прокляття. Люди мислять ковбасою та горілкою, а більшого їм не треба», — зітхає Наталія.
Незважаючи ні на що, Маріуполь продовжує вперто «тримати оборону» як від військового, так і від інформаційного натиску. Активна волонтерська маса здаватися не збирається, але для того, щоб їхня робота принесла плоди, необхідна підтримка ззовні...
