Знімок відомого французького фотографа Еріка Буве (Eric Bouvet) вразив весь світ своїм трагізмом. Зранку 20 лютого снайпери почали розстріл демонстрантів, які захищалися лише щитами і палицями. Для майданівців найважливіше було евакуювати поранених і тіла загиблих. У цей момент жінка без каски з медичною сумкою в руках схилилася над потерпілим. Майже місяць громадськість шукала ім’я героїні через соціальні мережі.
Отже, це Марія Матвіїв. Уже 20 років працює диспетчером швидкої допомоги в міській лікарні Буська (Львівська область). Марія має сім’ю — 12-річний син Дмитрик, чоловік Петро, мама Мирослава — і звичайну роботу — допомагати іншим. На Майдан перший раз приїхала 30 листопада одразу після побиття студентів — усього була чотири рази, а вп’яте приїхала вже 18 лютого.
— Як ви наважилися залишити дім?
— Я не боялася їхати, бо в мене в тилу залишилась мама, сестра. Коли їхала, то сказала рідним, якщо, не дай Боже, щось станеться, поставте мою дитину на ноги. Я усвідомила те, що можу додому не вернутися, вже коли лежала під сіті-лайтом і розбите скло летіло над головою.
Я можу плакати з будь-якого приводу, але якщо треба, то я —кремінь. Мама просила — не їдь. Хоча вони знають, що якщо я переконана в чомусь, то зроблю так, як вважаю за потрібне. Якщо би треба було ще раз піти — була б там. Хоча нічого надзвичайного мені не вдалося зробити — люди все одно вмирали. З чотирьох людей, яким я допомагала, вижив, напевно, лише один. Решта мали рани несумісні з життям.
— Ваш чоловік був з вами?
— Того разу ініціатором поїздки була я, бо чоловік хотів їхати наступного дня, а мені здавалося, що до того часу Майдан розженуть зовсім. Тому наполягла їхати одразу. В Буську на площі зібралося не так багато охочих їхати. Чоловіки сказали, що жінок не беруть зовсім. А я кажу: «Я не жінка — я медик!» А медик — це «безстатева істота». Мене не хотіли брати з собою, але чоловік сказав: «Вона зі мною!», а вони йому: «Раз із тобою, то нехай. Бог з тобою — візьмемо!» Отже, 18 лютого ми виїхали з дому, приблизно о 4.30 вже були там. Мені страшно не було. Це була війна, але я відчувала там більший спокій, ніж перед телевізором. Бо сидячи вдома плакала, переживала. Але коли приїхала, то заспокоїлась. Після Грушевського вже нічому не дивувалася.
Із чоловіком ми були разом до Жовтневого палацу, потім він повернувся по ліки. Після першої атаки людям ставало погано: в когось серце, комусь треба було заспокійливого. Тому Петро пішов по ліки, а я спустилася вниз по Інститутській, бо побачила, що люди там потребують медичної допомоги. На одному з відео видно, як я лежу під сіті-лайтом, а потім трохи повзу вниз, насамкінець лягла рівнесенько так. Якраз тоді він мені дзвонить. «Де ти?», — питає, а я йому: «Лежу в болоті!» Він тоді одразу сказав, що підійде ближче до мене, але я сказала: «Не треба! Я сама повернусь до тебе!» Але сама розумію, що це ще так скоро не буде. І тоді я побігла робити уколи потерпілим.
— Ви вважаєте Небесну Сотню героями чи жертвами?
— Для мене вони — герої, бо треба мати сильний дух, щоби туди піти. Були люди, які приїхали, але коли побачили, що стріляють, то розвернулися і поїздом поїхали додому. На той момент героїзмом було просто бути на Майдані, бо снайпер стріляв по всіх. Єдине, що на Інститутській — це вже було справжнє полювання на людей — відстріл. І це найстрашніше. Деколи я питаю себе, яка мама виховала цих снайперів? Хтось же їх народив, виховав. Це ж не роботи стріляли, а людина вбивала людину. Я не уявляю, як вони з цим живуть зараз.
До речі, сумку, яку я привезла з Майдану, я змогла відкрити аж через місяць. Я не зауважувала, але це показує певний стрес, який залишився. Я не зверталася до психолога, але дехто справді в дуже важкому психологічному стані. Мій сусід приїхав і три дні мовчки дивився в одну точку.
— Чи не важко повертатися з війни до мирного життя? Чи розуміють вас люди, які оточують?
— Коли приїхала, то не дуже хотілося розповідати, що я бачила. Той, хто там не був, не зможе зрозуміти. Хіба дехто зі співробітників їздив — возив продукти. Але мало хто розуміє, що таке Майдан. Скільки там прекрасних чоловіків! Я ніколи не бачила стільки патріотичних, гарних і освічених чоловіків в одному місці. Я завжди казала дівчатам, що як хтось збирається заміж, то справжні чоловіки на Майдані. Зараз дуже нарікають на «Правий сектор», але я бачила тих хлопців — вони стояли на барикадах. Ми з сестрою спілкувалися з одним 22-річним хлопцем із Тернопільщини. «Ти ж розумієш, що ти можеш померти, а в тебе вдома мама. Вона буде плакати!» Я ніколи не забуду його відповіді: «Я зробив свій вибір в житті, а мама мусить його поважати!» А ще, пам’ятаю, на Грушевського я зустріла хлопця, який сказав мені: «Я так люблю цю Україну, що готовий померти!» Я не знаю, що з ними зараз. Це радикально, але таких патріотів не можна знищувати. Зараз їх не люблять, бо вони не хочуть скласти зброї — значить, треба домовлятися.
— Минуло сорок днів — досі нікого не покарано...
— Боюся, що це вирішиться дуже кулуарно. Нам не скажуть, що сталося насправді. З другого боку, я вірю, що ця країна змінюється. Можливо, не так швидко, як би хотілося, але в нас все вийде. Громадськість мусить стежити за роботою своїх політиків. Я думаю, що якщо в Україні з’явиться не десять відсотків патріотів, а хоча б сорок, то зміни обов’язково будуть. Ця критична частка не даватиме взятки, вимагатиме якісні послуги.
Я розумію, що по той бік барикад стояли теж чиїсь діти. І в християнському сенсі ми мусимо їх простити. Але не забути. Ті, хто давав накази, хто вислужувався перед керівництвом, мусять понести жорстоке покарання. Інакше страждатимуть вони або їхні діти. Але ж вони гордяться собою, бо думають, що герої. Їм було страшно, особливо тоді, коли йшли люди без зброї. Вони вбивають, а ті не бояться і далі йдуть.
Я мала свої вподобання до деяких політиків, поки не прийшла на Майдан. Але тепер мені здається, що вони всі як тільки потрапляють у політику, то стають, як кіт в одному мультику: «Нас и здесь неплохо кормят!»
— Весь український Інтернет пише про вас, як про українську героїню. Усі питають, чим можна вам допомогти?
— Мені нічого не треба! Аби тільки я і мої рідні здорові були. Знаєш, чому Майдан переміг? Тому що тоді ми вперше зрозуміли, що гроші мають здатність закінчуватися, а ідея і дух — ніколи.
— Яким ви бачите майбутнє свого сина?
— Я б не хотіла впливати на його долю. Єдине, чого би дуже хотіла, аби він виріс справжнім патріотом. Я не знаю, де в мені це взялось. Раніше я такою не була — навіть 2004 року до Києва не їздила. Тепер, аналізуючи, згадую, що мій дід був палким патріотом, хоч і був комуністом. Він жив біля Перемишля (тепер Польща. — Авт.) і його переселили під час операції «Вісла». Але він пригадував, як остаточно відвернувся від церкви, хоч і залишався релігійним. Тоді ж він пішов до сповіді в українську церкву і чесно сказав, що не любить польського ксьондза. Український священик аж схопив його за шию зі злості: як він сміє не любити поляка, ще й священника? Відтоді мій дід став затятим націоналістом, хоч і в комуністичній манері: багато чого зробив для громади. Я не знала, що в мені тече така сама кров.
