Ще до Другої світової війни у кожному класі Машівської школи поруч з портретами польських королів висів i портрет Болеслава Пруса. Немало машівських бабусь пам’ятають, як вчителька пані Вербова водила їх на екскурсію на місце маєтку, що належав родині Болеслава Пруса. У Машеві й досі цей куток села називають Гловаччиною. Адже Прус — псевдонім, а від народження майбутній письменник називався Олександром Гловацьким.
— «Домко, а де ж мої діти?» — питає сусідку мама. А сестра моя вилізла на цей дуб на самий чубок! По корі видряпалася... Мама як побачила, то їй і ноги потерпли, — 87-річна Надія Миколаївна Ретерук має напрочуд ясну пам’ять.
Її родина, усі покоління в якій з незвіданих часів мають прізвисько Козаки (бо один з предків — донський козак), споконвіку мешкали поряд з Гловаччиною. З обійстям, котре належало батькам Болеслава Пруса. Від маєтку зостався тільки самотній дуб, з вершечка котрого і сьогодні, як і в роки дитинства баби Наді, видно Любомль. Таких могутніх дубів, котрі цілком могли пам’ятати і дитинство майбутнього письменника, було три. Стояли, пригадує, колодязь дерев’яний, геть трухлявий, стара груша, столи і лавки з порохнявих вже дощок. У Машеві живуть перекази, що за цим столом, під тією грушею і писав Болеслав Прус дещо зі свого знаменитого роману «Фараон». Принаймні шаноба до письменника тут, здається, у крові кожного місцевого мешканця.
Цього літа, на Спаса, у Машеві відзначили 160-у річницю з дня народження великого земляка. З ініціативи машівського сільського голови Тетяни Михайлівни Марченко створили своєрідний меморіальний куточок на місці колишнього маєтку. Обнесли дуб штахетником, обсадили квітами. Поставили табличку: «На цьому місці знаходилася садиба батьків Болеслава Пруса (Олександра Гловацького)». Споконвіку мешканці селянського обійстя, що на місці маєтку, скидали у цей закуток сміття. А тепер і самі наглядають за порядком. У Машеві мешкала тільки родина Болеслава Пруса, а народився він у містечку Грубешів. Мама виїхала туди перед самими пологами, розказує велика шанувальниця творчості знаменитого земляка завуч місцевої школи Марія Леонтіївна Краєвська.
Батько майбутнього письменника, як розказує своїм учням Краєвська, мав агрономічну освіту, проте «ніде не міг нагріти собі місця, бо був по життю невдахою». Частіше наймався управителем до багатших шляхтичів. Так і опинився на Волині. На «Гловаччині» був ставочок, стояли панський будинок, два будинки для челяді та господарські будівлі. І мав Томаш Гловацький всього 31 морг землі, що за тодішніми мірками геть не багато.
Хотіли машівці запросити на оказію з нагоди 160-річчя з дня народин Пруса і представників влади та культурних закладів Грубешова. Послали свою делегацію у складі директора школи Трохима Кузьмовича Влащука та корінного машівця, нині заступника голови Любомльської районної ради Володимира Євтихійовича Солом’янюка.
— Та склалося враження, що Болеслав Прус більше потрібний нині у Машеві, ніж у Грубешові! — каже Влащук. — Наш візит сприйняли з незрозумілою насторогою, без особливого інтересу. Ніяких матеріалів для меморіального куточка у школі, як сподівалися, не привезли. Музей дуже скромний, а там, де були потрібні нам матеріали, — бодай познайомитися! — ремонт, і нас туди й не пустили. Правда, бачили у місті пам’ятник Прусу...
Польська делегація, і то не з Грубешова, а з якогось невеличкого сусіднього села чи містечка, проїжджаючи Волинню, завітала дорогою й у Машів уже через тиждень після святкувань. Прибути вчасно грубешівцям начебто завадила відсутність віз. Отож Марія Леонтіївна з того, що сама дослідила, склала родинне дерево Гловацьких, з книжечки, яку привіз директор з Польщі, вирізала знімок будинку, в якому й народився Олександр. У машівських бабусь випросила унікальні, майже сторічні знімки з портретом Пруса у класі. Й оформила два стенди.
Проте ідея присвоїти Машівській школі ім’я відомого польського письменника попри певну байдужість його грубешівських земляків тільки зміцніла.
Нинішнього першого вересня у перший клас Машівської школи прийшло тільки чотири учні.
— Нам би, як у тій приказці, «только день пережить, только ночь продержаться», — каже сільський голова.
Бо вже наступного року «першачків» буде аж 13, а далі й 15. Невелике — до 250 дворів — село свою демографію таки покращує. В останні роки дуже багато машівців проводять у будинки воду, облаштовують ванни, в окремих хатах є вже й туалети. Чимало господинь придбали пральні машини-автомати.
— Мій знайомий любомльський сантехнік каже, що з Машева нині не вилазить! — констатує Тетяна Марченко.
Ще одним машівським явищем стає повернення зі Штатів колишніх емігрантів. Одна родина вже будує у селі великий дім, збираючись змінити заокеанське Сакраменто знов на рідну Волинь.
— Коли їхніх шестеро дітей приїхали у Машів на канікули вперше за кілька років, то два тижні вигін дзвенів від їхнього крику! Не могли натішитися свободою. Спочатку все допитувалися: то можна нам самим з хати вийти?.. то можна нам самим у магазин піти?.. Там, кажуть, з цим строго, дітей надто опікають. А за цією родиною й інші машівські «американці» вже взяли ділянку під забудову, — радіє сільський голова.
Село живе з того, що тримають господарство, здають державі молоко, а перекупникам за безцінь — худобину. Та виручає близькість прикордонного райцентру Любомля і Ягодинської митниці. І відпочинкового комплексу «Машівський бір», який вже два рази показували по телебаченню у програмі «Країна он-лайн» і в який заїжджала навіть знаменита плавчиха Яна Клочкова. Відсвяткувати тут весілля приїжджають з Ковеля, з Червонограда. Селяни ж мають зарібок, продаючи картоплю, качок і гусей. Щоправда, турбує сільського голову те, що заробітки у багатьох машівчан не зовсім легальні, як нелегальні (приховують податки) прибутки їхніх господарів.
Нинішня Машівська школа вражає відчуттям домашності. Можливо, воно й від стендів з фотографіями геть усіх випускників та вчителів, які, звісно, змогли відшукати. Три роки тому, в 2004 му, з нагоди 160 ї річниці закладу було видано навіть історико-інформаційний нарис «Школа мого життя».
— Бачите, яка цікава реліквія! — Краєвська простягає старенький журнал 5 класу 1948 — 1949 навчальних років. — 32 учні було! Записано, звідки. З Машева, але з хуторів: iз Запуст, Церків’я, Загори, Курганів... Кургани були таким великим хутором, що мали свою школу.
Старовинний курган влада згодом розпорядилася розтягнути. Землею з нього проклали сучасну міжнародну трасу. Дня нема, щоб якоїсь біди на тому відрізку не трапилося... Давня історія краю нагадує про себе ще й давньоримськими монетами, які й сама Марія Леонтіївна, й інші односельчани донині викопують на городах.
Ідею присвоїти школі ім’я Болеслава Пруса виношувала ще Емілія Верба, котра працювала вчителькою початкових класів у 1930 — 1939 роках.
— У день народження Пруса і в день його пам’яті у селі були урочисті заходи. Молодь збиралася тут, біля дубів Гловацьких, читали уривки з його творів, — пригадує бабуся Ретерук.
На її запрошення у Машів у 1938 році приїжджали представники польського краєзнавчого товариства. Ходили в маєток, котрий Болеслав Прус як нащадок незадовго до смерті продав, розпитували людей. Начебто ця комісія згодом клопоталася перед польським урядом, аби у Машеві збудували нову школу і назвали її іменем Болеслава Пруса, і до неї в уряді прислухалися.
Та через рік Польща вже зробила перший крок у Другу світову війну...
Нову школу в Машеві збудували на місці колишнього католицького монастиря, від розкішного саду якого ще донині дійшла тополина алея. Олександр Гловацький, ставши Болеславом Прусом, за переказами, один раз таки побував у Машеві. Пише начебто про це у дорожніх замітках, які існують лише польською мовою. З маленького села, котре волею долі стало родинним гніздом письменника світового значення, важко вивчити перипетії його життєвого шляху. Проте зроблене вже силами Марії Леонтіївни Краєвської й її однодумців таки вражає. Адже у прагненні увічнити пам’ять стикаються і з тим, що дехто нагадує про національність Болеслава Пруса. Мовляв, не українець... Та й чи назвали б іменем українського письменника школу десь у Польщі?..
— Він стоїть поза нацією, має світове значення, — вважає Краєвська, котра перечитує п’ятитомник Пруса і може багато що цитувати напам’ять. Найбільше ж захоплюється романом «Лялька». — На соціальну тему ми читаємо у школі багато. Та ж «Анна Кареніна», «Мадам Боварі»... Але «Лялька» — шедевр критичного реалізму. А роман «Фараон»!.. Коли він писався, саме було захоплення темою Єгипту, бо єгиптяни вели національно-визвольну боротьбу. Я б сказала, що Прус перевершив усіх. Як талановито підняв він тему влади, і його думки актуальні донині. «Я дійшов висновку, — каже майбутній фараон Рамзес Тринадцятий, — що у нашій державі закони різні для всіх. Наче ті двері: є вузькі, а є широкі. Я, каже, як стану фараоном, хотів би зробити свої закони, однакові для всіх». Далі ще одна цікава думка про те, коли держава щаслива. Якщо люди радіють, весело живуть, держава процвітає. Якщо люди плачуть, якщо їм тяжко, держава занепадає. Хіба це і нам не актуально?..
— А учні ваші читають Болеслава Пруса?
— Дякувати Богу, що читають!
Допитлива вчителька, котру (як призналася її колишня учениця нинішній машівський сільський голова Тетяна Марченко) прозивали «променем світла», дочиталася Пруса до того, що відшукала у його творах і «волинський слід». Це й оповідання «Саксонський сад», в котрому описується зустріч героя, шляхтича з Варшави пана Болеслава, про зустріч з провінційними родичами. Вони йому кажуть, що він — «справжній волиняк». Є посилання на Волинь у примітках до творів, котрі, незважаючи на дрібний шрифт, Краєвська усі перечитала. Власне та сама бабуся Ретерук, маючи абсолютно світлу пам’ять, зберігає давні спогади про Машів. А старі люди розказували, як багаті машівці їздили у Варшаву до Болеслава Пруса купувати його маєток. Як зустрічав він їх гостинно, розпитував про край, де минули і його перші дитячі роки... У тих машівців не було потрібної готівки, а чекати письменник вже не міг (він помер через два роки). Маєток придбав машівський же поміщик Петропавловський, потім він перейшов в інші руки, там зміна влади, війна... Залишився один дуб, незмінний десятки літ, тільки почав всихати вершок.
