Востаннє з робочою поїздкою я був у Дніпрі 6 років тому, на початку літа 2014. Це було жовто-синє місто, що раптом відчуло себе частиною країни, на території якої знаходилося. Висновок тоді в мене був такий:
"Місто зустрілося з Україною, а Україна зустрілася з ним — нарешті. У цій зустрічі Дніпропетровськ здобув свою свободу".
Але свобода – це не стан і не матеріальний здобуток, це можливість.
Після того я приїздив провідати рідню, завжди ненадовго.
Цього разу вирішив подивитися уважніше, що все ж таки змінилося.
НА БІГУ
Четвер і п’ятниця йдуть на інтерв’ю. Бачуся з аніматором-сюрреалістом, автором нашумілого "Кохання" Микитою ЛИСЬКОВИМ, з людиною-оркестром, найвідомішим на сьогодні дніпровським електронним музикантом Євгеном ГОРДЕЄВИМ, з Олексієм БАДІНИМ, лідером експериментального ансамблю Dz`ob, що вже здобув культовий статус у масштабі Україні. Ношуся по місту, заодно дивлюся на будівлі. Це, без іронії, окреме задоволення.
Нова забудова має тут власне обличчя, а її автори мають смак. Якщо раніше панував "катеринославський цегляний стиль", то нинішні зодчі теж активно використовують червону цеглу – але вже в сучасних мінімалістичних формах, без стилізаторської вульгарщини (хоча пара невинних стилізацій під Гауді таки є) – тобто тяглість іде через матеріал і простоту форм. Якщо подивитися з даху єврейського центру "Менора" – одного з перших новітніх архітектурних феноменів Дніпра – то переважно радянський краєвид на Правому березі прошитий модерними висотками, які дивним чином узгоджуються і зі старовинними, і з брежнєвськими будівлями і водночас є незрівнянно елегантнішими за останні, утворюючи несуперечливий ансамбль.
ГРАФІТІ В ІСТОРИЧНОМУ КВАРТАЛІ
Цей новий стиль видний і по реконструйованій вулиці Короленка, перетвореній на пішохідну зону, візуально гідною будь-якого європейського міста, і по проєкту такої самої зони неподалік від мого дому, біля парку Шевченка. Наче картинки з західних журналів почали втілюватися в об’ємі, причому там, де менш за все цього очікував.
СУБОТА. РАНОК
Цей текст спочатку мав називатися "Одна субота в Дніпрі".
Власне, минула субота була апогеєм всієї поїздки. Показовим днем у багатьох сенсах.
Почалася вона з походу в Довгу балку. Балки – ендемічна риса Дніпра. Це широкі й довжелезні яри, що прорізають місто в різних напрямках. Жити "на балці" – щось на кшталт автономії.
Я спускаюся в Довгу разом з новим знайомим, ентузіастом-дослідником міста Артемом Костюком. Ця територія з її хащами, загадковими розсипами каміння й травою по пояс не менш мальовнича, аніж бразильська сельва. На далекій галявині зустрічаємо групу молоді. Хлопці, дівчата, ентузіаст(к)и-урабніст(к)и. Згуртувались, щоб трохи тут прибратися. Винести сміття. А потім поїти фалафеля.
Зрозуміло, що вони винесуть звідти лише маленьку частину непотребу. Що саму балку скоро можуть засипати й забудувати (хоча насправді тут можна розбити розкішний парк з масою рідкісних рослин, в який їздили б з усієї України). Але я відчуваю, що це правильно й потрібно. Що це саме ті люди, кому більше від усіх треба і які рухатимуть це місто й цю країну далі.
СУБОТА. ВЕЧІР
На вечір у мене заплановано навіть не один, а цілих два концерти. Жадан з "Лінією Маннергейма" у "Махно-пабі" та "Інтерсіті-3" в "Модулі".
Перед тим, як вирушити у цей музично-літературний тур, зазираю до "Чулану" – чудової суміші бару та культурного міні-центру– і це все в двох невеличких підвальних кімнатах, з альтанкою в зеленому дворику. Порядкує тут активістка, феміністка і просто неабияка персона Хельга Логуш. Ані вивіски, ані реклами – такий собі прихисток для своїх, по сарафанному радіо – але цей затишок вартий будь-якого часу і грошей.
БЮРО КРАСИ
Зайти в "Махно-паб". Перекинутися поглядом з намальованим на стіні Нестором Івановичем, прочитати його нетлінне "будь-яка влада – це паразити". В кулуарах побачити Сенцова – вперше в житті наживо - що зайшов перед концертом до героя вечора.
Зал повен людей, повних обожнювання. Жадан, Каданов і Турчинов в ударі. Перед сценою танцює зріз населення від 10-річної дівчинки до 60-річної пані. "Ісус із Назарета" в’їдається в голову на весь вечір.
Швиденько, по дорозі мало не перечепившись об ресторан "Білий налив" – з таким самим, як у Києві, асортиментом і демократичними цінами – перебігти в "Модуль".
ДО РЕЧІ
Всюди, принаймні по центру, – справжній рестораторський бум. Такого не було ще 5 років тому.
В кожного закладу – неповторна манера в усьому, від дизайну до персоналу. Майже ніяких мереж ("Білий налив", частина імперії Дмитра БОРИСОВА – виключення, але доволі приємне теж), максимальний упор на оригінальність. Знайома каже про розквіт кав’ярень "третьої хвилі" – це коли кав’ярня має все своє, навіть постачальників кави.
Епіцентр вечірніх розваг – Катеринославський бульвар, каньйон ресторацій та магазинів. Усе сяє і гримить, по забудові, по масах святкової публіки та музичній мішанині – не відрізниш від аналогічного кварталу в будь-якому західному місті. Майже імплантат Нового Орлеану.
ВСЕ ЩЕ СУБОТА
Митцівня "Модуль". Магічне місце, колишня міліцейська (!) друкарня. Схований у дворі в самому центрі. Пів десятка кімнат, фарбованих у чорне. Стіни частково оформлені електропанелями з якогось допотопного радянського заводу і плакатом "Правильно обирай світлофільтри". Є концертний майданчик, танцпідлога, бар-кава, пара чіл-аутів. Перед входом, на вулиці, зазвичай стоїть ді-джей і озвучує атмосферу. Просто неба народ ріжеться в настільний теніс.
Я заходив сюди напередодні і моментально відчув себе як у Берліні, у типовому чи то клубі, чи то сквоті. Зараз тут проходить карантинний онлайн-фестиваль "Інтерсіті-3" – музиканти виступають усередині клубу, а публіка сидить надворі і дивилася виступи з екрану. Підключаються артисти і з інших міст і місць, навіть з Антарктиди.
ОЛЕКСАНДР ПОЛЬ ТЕЖ НА КАРАНТИНІ
Я, все ще повний "Ісусом з Назарета", прибігаю якраз щоб побачити "МС Брехунець енд Хіз меджік бенд" - проєкт все того ж Гордеєва. "Брехунець" – це такий чорний гумор, переспіви сентиментальної естради з божевільними текстами, конструювання фантомів масової сідомості з найбанальнішого матеріалу. Євген випромінює сарказм, співає про ларьок шаурми і саунд-чек Сатани. По чорному-чорному залу носяться шалені-прешалені скейтбордисти, падаючи, перекидаючись і сяючи татуйованими торсами. Цей хаос плоті й трюків укупі з музикою дає в сумі перформанс, вартий запису голками в куточках очей для тих, хто навчається.
Трохи згодом свій кліп в ефірі показує серед інших ще одна дніпровська формація з загадковою назвою SHIP HER SON (щось на кшталт "Відправ їй сина"). Це масивний, стрімкий і концептуальний трек чистою німецькою, пересипаний, утім, масою непристойностей. Можна танцювати, можна слухати; чорно-біле відео, зняте у Львов, додає жару. Хоч зараз у будь-яку ротацію.
Повертаючись додому, сам свічуся як гірлянда на Катеринославському.
НЕДІЛЯ
Свято на тому не кінчається, бо наступного ранку зустрічаюся з Андрієм ПАЛАШЕМ і Катериною РУСЕЦЬКОЮ, які щороку проводять міський фестиваль "Конструкція" з купою класної музики. Вони ведуть мене у двоповерхову історичну будівлю внизу Крутогірного узвозу; там навіть збереглися фігури атлантів на другому поверсі й частина оригінальних інтер’єрів. Вони домоглися того, що вже з осені після капітального ремонту тут відкриється величезний культурний центр. В якому будуть і арт-галереї, й концертний зал, і ще казна-що.
ЛЮБОВ
Повертаючись у Київ, розумію, що це було не просто відрядження. Що я, може навіть і непомітно для себе перетнув певний кордон.
Кожний текст про зміни в Дніпрі мені колись доводилося починати з передісторії складних стосунків з цим містом. Мені здавалося тоді, в 1970-90-ті, що тут не буде нічого і не може бути нічого. Ті, хто застав, можуть підтвердити. Самих лише ракет і заводів для гідного життя замало.
В 2014 я приїхав у революційний, постмайданний, але все ще Дніпропетровськ.
Але тепер мені йдеться про інше місто. Воно називається Дніпро.
І це не просто зміна назви.
Це місто, яке відповідає моєму уявленню про те, яким воно має бути. Місто, відлік існування якого почався тільки зараз.
Місто, зовсім мені незнайоме.
Яке я нарешті зможу полюбити.
***
У найближчих номерах нашої газети читайте цикл інтерв’ю з митцями, музикантами й менеджерами культури.
