У сфері класичного виконавства Володимир Сiренко, диригент Національного заслуженого академічного оркестру України — безумовно, одна з найбільш яскравих постатей як в столиці, так і в країні. Пройшовши повний курс музичного навчання (музична школа, училище і консерваторія), він досить швидко і успішно утвердив себе. Очолюючи Заслужений симфонічний оркестр Державної телерадіокомпанії України в 1991—1999 роках, записав музику до більшості українських теле- і кінокартин, що вийшли в ці роки. Очолюваний ним з 1999 року Національний заслужений академічний симфонічний оркестр є на сьогодні фактично кращим такого роду колективом. За останні два роки оркестр під керівництвом Сiренка значно оновив і розширив свій репертуар. Особливо варто тут згадати цикл симфоній Малера, який користується великим успіхом у публіки, а також, безумовно, визначну подію — світову прем’єру в Національній філармонії «Реквієм для Лариси» Валентина Сильвестрова (спільно iз хоровою капелою «Думка»). У планах — гастролі у Франції і Англії, київські прем’єри «Слова о полку Ігоревім» Євгенія Станковича, ораторії Валерія Кикти «Святий Днiпро», «Жанна д’Арк на багатті» Оннегера, VIII і IX симфонії Густава Малера, участь в міжнародному фестивалі «Імена планети». Не секрет, що один з мотивів для зустрічі з Володимиром Сiренком — висунення його кандидатури на здобуття Шевченківської премії. Однак необхідність в бесіді назріла вже давно. Досягнення Національного оркестру, як і проблеми, з якими стикався колектив (що приводили навіть до таких екстравагантних для музикантів форм протесту, як пікетування Кабінету Міністрів), викликали безліч запитань. Iз відповідями Володимира на них, думається, цікаво буде дізнатися читачам «Дня», серед яких знайдеться немало шанувальників Національного симфонічного оркестру.
— Володимире, наскільки мені відомо, ви починали як баяніст, тобто, кажучи академічним сленгом — «народник». Як же вам удалося вибитися з «народників» у «вищу лігу»?
— Цей шлях не мною першим пройдений. Не проводячи паралелей, все ж скажу, що московські диригенти зі світовими іменами — Володимир Федосеєв, Олександр Лазарєв за першою освітою — баяністи, і багато хто рангом нижче починав так само. Я навіть підвів під це маленьку теоретичну базу. Адже сучасний баян — гармонічний інструмент, на ньому людина двома руками грає, тобто вона вже чує складну фактуру, як піаніст. З іншого боку також перевага — баяніст з малоліття грає в ансамблях і оркестрах, займається і сольною діяльністю, і ансамблевою. Крім того, ця хватка, чіпкість баянна в житті пригодилася. Раніше було багато хорових і яких завгодно гуртків, клубів самодіяльності. Я і мої колеги зі студентських років там заробляли копійчину на прожиття. Стипендія плюс така халтура давала можливість нам більш-менш існувати.
— Багато хто з ностальгією згадує комуналки і общаги своєї юності. У вас такої ностальгії немає?
— Я думаю, це ностальгія швидше не за комуналками чи баяном iз балалайкою, а саме за молодістю. Батьки наші, бабусі-дідусі, незважаючи на страшні сталінські часи, щось знаходять там — адже вони були молоді, любили, незважаючи на весь той морок, який творився в країні.
— А до якого покоління ви себе могли б віднести?
— Ви перший, хто у мене запитав про якусь класифікацію свого життя. Мені здається, як музикант і як людина певних поглядів, я, звичайно, сформувався у 1980-ті.
— Геройствувати доводилося?
— Звичайно, було просто непристойно бути комсомольським або партійним лідером. Хоч багато молодих людей йшли на цей компроміс, з першого курсу вступали в партію. На рівні комуналки або гуртожитку всі хіхікали над Леніним і старечим Політбюро. Однак треба було отримувати свої законні трійки, четвірки, а то і п’ятірки з історії партії, — куди від цього подінешся. Ось так — з одного боку, підсміювання і заперечення у вузькому колі, а разом з тим не по собi стало, коли помер Брежнєв, тому що ми за нього виросли.
— Звичайно скинення одних кумирів і пiдняття нових — процес неминучий. Потім, з роками, щось переоцінюєш, переживаєш кризу віри. Чи траплялося вам щось переоцінювати?
— Просто з кожним роком розширюєш кругозір, дізнаєшся про нові і вже відомі імена, з якими раніше не був знайомий. А уподобання, закладені на початку 1980-х, незмінні. Шостакович, Шнітке, Прокоф’єв, з наших — Сільвестров, Станкович — як були, так і залишилися в розряді моїх композиторів. Чайковський — на все життя Чайковський, так само і Бах, Моцарт — особливого оригінальничання тут від мене ви не дочекаєтеся.
— Наскільки легко ви приймаєте нове?
— Ви знаєте, частіше за все це відбувається в активному музикуванні. Я повинен це подиригувати, поставити. У мене зараз більше виконавський досвід, ніж слухацький. І не тому, що не вистачає часу. Просто доки ти це своїми руками не спробуєш, не зробиш, то і не зможеш дати свою оцінку — та й то тільки для себе. Я вельми обережний щодо музики, яку диригую. Стараюся підходити чесно до будь-якої партитури, яка лягає мені на пульт. Те ж саме прошу і в оркестру: по-різному можете ставитися до того чи іншого автора, але треба чесно, професіонально робити свою справу.
— Ви самі пробували писати музику?
— Ні, ніколи. Я з юності якось для себе це вирішив. Написання музики, аранжування, оркестровка — цікаві, але абсолютно окремі професії. Цим треба серйозно займатися. Все- таки композитор, поет — творці, ті, хто створюють нове. Куди нам до них. Диригент, скрипаль або піаніст можуть тільки доторкнутися до них.
— Давайте повернемося до вашої баянно-композиторської епопеї. Адже український глядач трохи було вас не втратив. Могли переїхати в Петербург.
— Це цікава історія. Я вступив до консерваторії на мій улюблений баян в 1980- му році. Слава Богу, у мене був викладач Анатолій Синяшко, який всіляко підтримував у мені диригентські прагнення. Я їздив в Харків, але там кафедру не відкрили. Потім вистачило нахабства поїхати до Іллі Мусіна в Петербург і показатися в диригентському амплуа. Але потім потрібно було переводитися з однієї баянної кафедри на іншу, і я просто посоромився заново перегравати програму. Вже багато років після того мене на всесоюзних конкурсах пітерські хлопці називали нерозумною людиною — якщо Мусін сказав їхати до нього, навіть через перегравання на баяні, треба було це робити. Але трапилося так, як трапилося. Я ні хвилинки не жалію, бо у кожного своя доля.
— А що було в армії?
— Багатьох після консерваторії забирали на півтора року. Мені вже було 25 років. Я був справжнім прикордонником півроку на заставі, на польському кордоні, ходив з автоматом, охороняв Батьківщину. Потім служив рік в Ансамблі пісні і танцю прикордонних військ під керівництвом головного диригента і натхненника Станіслава Павлюченка. Також цікава сторіночка iз життя. Жаль, звичайно, тих півтора року, які можна було витратити на щось більш приємне і корисне. Але може, і добре — вийшла пауза, хоч і вимушена, що дала якийсь новий поштовх. Це я собі зараз так мудрую...
— Наскільки я знаю, ви робили багато музики для фільмів.
— Горджуся цим. Приємно відчувати, що я маю якесь відношення до тих фільмів, які дійсно вдалися. Звичайно, це особлива робота, не просто студійна, а пов’язана з відеорядом. Мені подобаються деякі фільми Олега Бійми з «Острова любовi». Дуже люблю «Фучжоу» Михайла Ільєнка, особливо чудова перша його частина. Цікава робота, просто жаль, що кіно наше лежить, фільмів мало, і працювати в цій галузі доводиться все менше. А бували такі фільми, що соромно згадувати, через те що там засвічується твоє ім’я. Хоча відповідати вже за цю справу повинен режисер.
— Як будуються відносини диригент—оркестр, які в цьому є труднощі?
— Величезні. Кожний оркестрант — людина з вищою освітою. Багато хто викладає в консерваторії, має звання, статус. Кожний з них мріяв бути якщо не Ойстрахом або Ріхтером, то не набагато гірше. Приходить час, і вони замість сольної кар’єри сідають в оркестр. І стоїть над ними чоловік і махає палкою, примушує щось робити. Диригент повинен бути професіоналом ні в якому разі не нижче за більшість оркестрантів. Без перебільшення, у мене в оркестрі грають професіонали найвищого рівня. Є ще час підтягнутися до них.
— Чи доводиться вам в такому випадку бути диктатором?
— Та мета спільного музикування, яку ставиш перед собою, досягається різними способами. Я не диктатор, однозначно. А разом з тим, якщо підкоряєш собі ради пристойного виконання, то це в будь-якому випадку диктаторство. Як ти це скажеш — через «будь ласка» або через тупання ногами і потрясання кулаками, — залежить від можливостей, уміння і дозволу оточуючих. Я ніколи не прагнув бути диктатором, жорсткою людиною. Якось поки що вдається через співпрацю, взаємну повагу. Думаю, це навіть більше дає в наш час.
— Чи можна сказати, що між вами і оркестром просто любов?
— Ні, звичайно. У мене — так, любов до оркестру. А як оркестр до мене ставиться — їх справа. Мене ж не треба любити. Досить приходити готовими на репетицію і грати те, що написано в нотах. А любов — така справа…
— Якщо ж підсумувати цю частину розмови, які якості потрібні диригенту?
— Цілий комплекс, найскладніший. Передусім — професійні, яким би ти не був душкою. Плюс уміння не викликати вогонь на себе тоді, коли не треба, не створювати конфліктні ситуації на рівному місці. Якесь дипломатичне уміння повинне бути. Стримуватися, не завжди говорити те, що думаєш, і навіть якщо людина не права, все-таки затримати дихання. Тому що час пройде, і це обернеться проти тебе.
— Тобто не бути таким, як герой «Репетиції оркестру» Фелліні.
— Тому я думаю, що часи великих режисерів-диктаторів пройшли.
— В одному дослідженні на тему професійного довголіття було сказано, що рекордсмени тут — диригенти; багато хто доживає до 80 років…
— Хто його знає. Махаєш руками, і все життя серце здорове. А ось головний диригент в Київській опері перед війною, Дронішников — помер абсолютно молодим, в 40 з невеликим, Степан Турчак пішов з життя в 50 років, так що є і зворотні приклади. Хтось писав, що диригент починається тільки після 40. Тут є частка правди. З віком, напевно, приходить мудрість, стриманість, досвід. Але щось і втрачається.
— Тепер з приводу зовнішніх опозицій, конкретно, артист—держава. Пікетування, конфлікти з Філармонією — чим ця ситуація була викликана?
— Ситуація на сьогоднішній день вичерпана. Думаю, ми незабаром не підемо пікетувати Мінкульт, Верховну Раду, а наші проблеми, які нагромаджувалися не один рік, будуть вирішені. Головна — повернення на «нашу історичну батьківщину», на сцену Колонного залу. Ми залишилися безпритульними. З 1937, або, як деякі дослідники пишуть, з 1918 року оркестр працював на сцені Філармонії, в Колонному залі. Тепер у Філармонії свій оркестр, і слава Богу. У будь-якому випадку, підкреслюю, ніякого протистояння бути не може. Чим більше оркестрів — тим краще, тим більше музикантам роботи, більше можливостей їм себе реалізувати. У Петербурзі в Філармонії 55 років мирно співіснують два оркестри під одним дахом. Те ж в Великому залі Московської консерваторії. Я вважаю, питання вирішиться зрештою через добру волю всіх, хто в цьому зацікавлений.
— Як це позначається на вашій роботі?
— Ми репетируємо в колишній більярдній кімнаті, де купці раніше кульки ганяли. Просто смішно і непристойно, коли перший оркестр країни знаходиться в таких умовах: сто чоловік сідають під низьку стелю. Я будь-кого можу запросити на репетицію, щоб ми зіграли пару тутійних місць, стане все зрозуміло. Ось це найголовнiше. Зарплата — спільна біда, але нам обіцяно, що в поточному році національним колективам її підвищать в два рази, плюс ще індексація. Якщо все залишиться так, як є, то це — погибель. Третього не дано. Якщо зарплати не піднімуть, якщо не повернемося в Колонний зал, можна буде ставити хрест на Національному оркестрі і ховати його заживо. Ми вже зараз маємо серйозні кадрові проблеми. Подивіться, ось фотографія оркестру 10-літньої давності з Ігорем Блажком. Там вже немає піворкестру. Хто в Новій Зеландії, хто в Австралії, хто в Європі, хто в Америці. А пікети — з різних причин проводяться. Коли люди не вірять, що цивілізований шлях вирішення тієї або іншої проблеми можливий, — збираються і йдуть на барикади. Хоча питання — конфлікт з колишнім директором — мало вирішитися без пікету, але, як знати — раптом би пообіцяли і не зробили. Особисто я — не як підлабузництво — нинішньому Міністерству культури вірю. Дай Бог мені і моїм колегам не обманутися в очікуваннях.
— Які взагалі нині часи для симфонічної музики і її виконавців?
— Гарної музики пишуть багато. Було б здоров’я, бажання і можливість грати. Є талановиті солісти, молоді, зовсім маленькі ще. У мене особлива слабкість до музикування з дітворою, з ними дуже приємно працювати. Вони абсолютно незіпсовані, безпосередні. Наш оркестр багато грає з дітками в різних концертах, з Крайнєвим і його учнями, на дитячих і юнацьких конкурсах. Так що у мене ще є надія — от люди виїжджають, але ще є і напевно будуть талановиті діти. Можу хоч зараз назвати десяток молодих виконавців, які навчаються за кордоном, і якби тільки тут створили хоч найменші умови, вони б повернулися.
— Чи можете ви порівняти зацікавленість публіки класичною музикою за кордоном і у нас?
— Не можу сказати, що на кожному гастрольному концерті у нас були аншлаги. Важливо, як це подається, як розрекламовано. У них інше життя. Ми давали різдвяні концерти в Італії, в невеликих містечках. Для них це подія: грає симфонічний оркестр. Жителі одягають красиві речі, вставляють діаманти у вуха і йдуть, виконуючи ритуал. Може, коли у нас життя налагодиться, перестануть бігти на попсовиків, а буде престижно ходити на класику. А так багато хто собі не може дозволити, навіть за десять гривень, філармонічні або оперні квитки — ні студенти, ні педагоги музшкіл, ні тим більше пенсіонери. У нас взагалі дивна країна щодо інтелігенції: то ми були, вибачите, лайном нації, потім прошарком між двома класами — а тепер запитують, де еліта. Не візьметься з нізвідки, просто так, публіка. Хоч — і наші концерти підтвердження — на цікавих програмах зал якщо не битком, то досить наповнений. Те ж і в інших містах. Можна нарікати на перехідні часи, але, з іншого боку, на себе також іноді треба подивитися — як ми це підносимо і якої якості. Я диригував, і не один раз, дуже вдалі концерти з напівпорожнім залом і отримував не менше задоволення.
— Нещодавно у вас був стовідсотковий аншлаг на прем’єрі сучасного твору, що є великою рідкістю. Маю на увазі «Реквієм для Лариси» Валентина Сильвестрова…
— Для мене це особлива зустріч: перший твір Сильвестрова, який я поставив разом iз ним. Я недавно в Варшаві диригував його «Метамузику» — величезний твір для рояля, що виконує соло, і оркестру. Валентин Васильович не зміг туди приїхати. А так було перше виконання з ним, або, точніше, його спроба.
— Наскільки складно з ним працювалося?
— Ви знаєте, я боявся. Я ще пам’ятаю Сильвестрова 1980-х років, на репетиціях інших диригентів, де Валентин Васильович дуже бурхливо реагував на будь- які недоліки. Зараз він став набагато стриманішим. Його вимогливість не пройшла, він абсолютно тверезо робив оцінки, «розбір польоту». Але на репетиціях поводився, скажемо так, спокійно.
— Наскільки думки у вас розійшлися після концерту?
— Оцінки виконання у нас практично співпали. Після концерту ми спілкувалися і все розклали по поличках — що вдалося, що не вдалося і чому, що треба зробити, щоб вийшло. Тобто до середини «Реквієм» удався, а ось останні його частини вимагають значної і серйозної доробки.
— Ви ще будете цей твір показувати?
— Мені б хотілося. Ось отримали пропозицію на «Львівських контрастах» його виконати, думаю, що це станеться. І, дасть Бог, запишемо. Поки це все на стадії переговорів, але хотілося б.
— Ви частіше незадоволені собою після концерту?
— Ненавиджу дивитися своє свіже відео або слухати аудiозаписи. Тільки-тільки закінчив твір, і тут же його тобі показують. Відчуття, що результат частіше за все розходиться iз внутрішнім уявленням про безпосереднє музикування. Хоч я студійна людина, попрацював на Держтелерадіо, і така ретельна багатодублева робота в студії для мене — нормальний стан. Частіше за все це мені мало подобалося. Потім приходив час слухати спокійно.
— Ви так дещо мізантропічно до себе ставитеся.
— Та ні, нормально. Ну, що мені — ходити, як павич, розпустивши хвіст, милуватися собою? Якщо почну це робити, ви мені перший скажете, що я вже вичерпуюсь як музикант. Я вважаю, що досить природно себе веду, не намагаюся вдавати iз себе якогось скромнягу або простака, вічно усміхненого хлопчика. Я такий, який я є.
— Вас спокушали виїхати?
— Ні. Такий нікому не потрібний український диригент. Я і нікуди не стукався, тому що цим треба серйозно займатися, і ніякої гарантії немає, що тебе візьмуть на ту роботу, яка б тебе задовольнила. Кудись тільки через ковбасу третьосортним диригентом я в житті не поїду. Я б із задоволенням поїздив, дай Бог, щоб запрошували. Будь-який диригент мріє про це. Я акомпанував Крайнєву з Академічним оркестром Московської філармонії, перед цим був у Пітері з академічним оркестром Петербурзької філармонії. Коли в молодості виступав в Празі на конкурсі диригентів, дійшов до фіналу, там мене абсолютно приголомшив оркестр Празької філармонії. Гастрольне життя має свою чарівність. Але і тут з голоду не вмираю, а оркестр на сьогоднішній день маю не останній в Європі. Моїм творчим запитам він відповідає. Не знаю, наскільки щасливі вони. Я дійсно щасливий, тому що маю на сьогоднішній день реалізувати те, до чого і прагнув довгі роки.
— Як ви ставитесь до вашого висунення на Шевченківську премію?
— Це висунення спочатку повергло мене ледве чи не в шок. Може, дійсно з мого боку зараз це велике нахабство — брати участь в цьому змаганні. А з іншого боку — 40 років, якийсь рубіж. Не знаю, мені важко відповісти. У тій же номінації і музиканти, яких я безмірно шаную і поважаю, — Ігор Блажко, Іван Карабіц, які мені дуже допомогли в житті. Ігор Іванович — мій перший головний диригент, за нього я почав свою кар’єру. Думаю, що нікому в цьому випадку не перейду дорогу. Це питання швидше про те, як мене сприймають інші. Я довіряю музичному смаку Володимира Крайнєва. Раз він вважає, що я можу бути претендентом — значить, щось у мені побачив, чому б і ні. Це ж не означає, що я премію отримаю. Про себе в цьому «преміальному антуражі» — я не думаю.
— Той же Андрухович власну кандидатуру в свій час зняв…
— Я не зняв свою кандидатуру і не знаходжу аргументів «проти». Не маю намір під премію випрошувати квартири, дачі, машини. Просто така система у нас, зі званнями. Раз звання не відмінили — значить, вони мають якесь значення. Раз премії комусь присуджують, якщо не завжди, то часто справедливо, то це, напевно, також інструмент впливу, допомоги в розв’язанні складних проблем. Це також одна з причин висунення. Багато хороших і пристойних людей — ті ж Сильвестров, Станкович, Савчук, Солов’яненко — отримали Шевченківську. У літературі і в образотворчому мистецтві, можливо, це було більше заідеологізовано в свій час. Музика, на щастя, більш абстрактний жанр. Шостакович мав Сталінські премії, і це не означає, що він був придворним композитором. Складне питання...
— А яку музику ви слухаєте на дозвіллі?
— Дозвілля практично у мене немає. Сім’я, робота, професія силу-силенну часу відбирають. Тільки час вiд часу десь щось можна послухати, віддатися, так би мовити. А якщо згадувати студентські роки, коли часу було більше, то це Вертинський. Це те, чому я останні 20 років не зраджую. Не можу сказати, що я знавець і любитель джазу. У рок-музиці мої уподобання залишилися на рівні середини 1970-х років, коли мені було 15—16 років — «Бітлз», «Роллінг Стоунз», «Юрай Хіпп», «Квін», «Пінк Флойд», рок-опера «Ісус Христос — суперзірка» — тобто весь джентльменський набір радянського студента, який залишився зі мною на все життя. А зараз мені такі речі нецікаві. Не тому, що я такий вимогливий до себе, якось так склалося, і я від цього не страждаю.
— Ще завдяки чому вдається забути про роботу?
— Книги. Хоча часу абсолютно немає, особливо на серйозну літературу. Слава богу, багато читав в студентські роки. Перечитував недавно Андруховича, він там пише про типовий молодіжний набір 1980-х — Булгаков, Платонов, Ахматова, Цвєтаєва, Пастернак. Ну, крім того, вся класична російська література. Саме в студентські роки вона набула абсолютно іншого дихання. Одна справа — школа, коли тебе примушують. А потім, маючи вільний вибір, я для себе по-справжньому відкрив Тургенєва, Достоєвського. Якийсь час захоплювався Кіндзабуро Ое, Кобо Абе, Маркесом, Кортасаром — тобто все це було нормальне і типове для нашого оточення. Зараз ось я не даремно згадую Андруховича — з величезним задоволенням відкрив для себе його три романи; цікавий автор Софія Майданська... Стараюся якось не відставати від життя, хоч, звичайно, це важко. Я взагалі до цього ставлюся як аматор і абсолютно не соромлюся говорити про те, що чогось не знаю. Навіть в музиці, хоч тут іноді буває соромно. Досить багато вже і диригував і слухав, але все знати неможливо.
— Останнє запитання — настільки ж типове, наскільки, по-моєму, і важливе — про сім’ю.
— Сім’я як сім’я, дружина, двоє дітей, мама-тато здорові, слава Богу. Я сам родом з Полтавської області, село таке з красивою назвою Покровська Багачка, стоїть на річці Багачці, а Покрова — це наш храм. Там я вчився, прожив 15 років свого життя. З великим задоволенням і трепетом відвідую матусю, батька. Стараюся приїжджати кожне літо, дітей туди відвожу. Це дійсно, без гучних фраз, мій дім. Там я відчуваю себе вдома. Нехай на мене не ображаються ні моя дружина, ні кияни дорогі, але я селянський син. Так воно і є…
