Вся дільнична лікарня тут утиснута в маленьку стару (ще,
мабуть, довоєнної побудови) хатину, котра вже давно розвалилася б, якби
не була обкладена цеглою. Чотири «палати». В них — 22 ліжка, поставлені
майже одне на одному. Ще одна кімната в прибудованій веранді — слугує всіма
можливими кабінетами одночасно. Четверо лікарів: головний, два терапевти
та стоматолог. На дев’ять сіл із населенням у 10 тисяч осіб. Здавалося
б, лікарня має бути напхана хворими, як рукавичка. Та половина ліжок у
ній, на наше здивування, виявилися акуратно застеленими. Не хворіє народ?
— На жаль, народ хворіє, — розчаровує нас головний лікар
Петро Напханюк, — але не всяк може дозволити собі лікуватися.
З’ясовується, що лікарня має медичні засоби лише для надання
першої невідкладної допомоги. Тривале лікування — виключно за рахунок хворого.
Якщо він місцевий мешканець і спроможний пересуватися, то такий у лікарні
не лежить. Прийшов, отримав уколи чи процедури та й пішов. Лежать лише
з інших сіл або ж ті, кого вже по-справжньому прикрутило. Головний лікар
каже, що хворі, як правило, не приходять. Їх привозять. І то в такому стані,
що далі — хіба в домовину. Зрозуміло: вони, колгоспники, ані цього, ані
минулого року живих грошей та зарплатні і в очі не бачили. Як лікуватися?
За що купувати медикаменти?
Не дуже належишся в лікарні й через харчування. 27 копійок
на добу. Виручає підсобне господарство. З нього картопля й овочі. Якщо
картоплі бракує, то селяни дають її безкоштовно. Що ж вдієш? Сільські лікарні
на місцевому бюджеті, а який той бюджет — відомо. Ось обіцяли на цей рік
5 тисяч гривень, а дали 400. На медикаменти, на харчування — на все!
Тему зарплати лікарі самі порушують, бо найдужче болить.
1996 року за кілька місяців заплатили не грошима, а цукром та цементом.
Три місяці минулого року не оплачено й досі. Цього року востаннє отримали
за березень. Відтоді — ні грошей, ні продуктів — нічого. Сільські медики
не на жарт ображаються: ось із учителями хоч холодильниками та цукром розрахувалися,
а працівників лікарні мовби взагалі не існує. «Медицину втоптали в землю»,
— кажуть мало не плачучи.
Коли мова зайшла за медичні кадри, ми були ошелешені. У
цій лікарні, розміщеній, як мовилося, в одній хатині, працює... 38 осіб!
Що за нісенітниця? А річ ось у чім.
Лікарню в Затурцях заснували 1952 року й розмістили в п’яти
хатах, відібраних у затурчан, репресованих і виселених до Сибіру. Таким
чином лікувальний заклад проіснував до 1991 року. Тоді лікарню втиснули
в одну хатину, а інших чотири знесли і на місці їх швидко звели красиве
двоповерхове приміщення. Нову лікарню планували закінчити за рік, тому
штат залишився незмінний. Не закінчили й за сім років, що минули відтоді.
В останні два на новобудову ніхто навіть не навідується. Нема грошей!
— І що цікаво, — зауважує головний лікар, — за всі ці роки
з недобудованого приміщення лікарні ніхто нічого не вкрав! Розуміють люди.
Авжеж, розуміють. І не тільки це. Як повідомили в Затурцівській
сільській раді, цього року в селах сільради вмерло людей удвічі більше,
ніж народилося. Тобто народ просто-напрсто вмирає. Це не в останню чергу
— через медицину, на котру держава, як і на все інше, дивиться мов на щось,
не варте уваги.
№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
