Цю чудову піаністку пам’ятають меломани зі стажем, які в 60—70-ті роки відвідували філармонію. Неллі Акопян-Тамаріна — володар золотої медалі Конкурсу імені Шумана (1963 р.), випускниця Московської консерваторії, остання учениця знаменитого Гольденвейзера. Піаністка активно концертувала, робила записи шедеврів світової класики в Національному будинку радіозапису України. Але раптом Неллі Акопян-Тамаріна зникла з музичного обрію: спочатку їй не давали працювати тогочасні чиновники, а 1977 року вона поїхала до Лондона. Там після досить тривалої перерви піаністка продовжила свою виконавську кар’єру, знову стала викладати й гастролювати в Європі. У нас про неї забули... І ось — повернення вигнанки через три десятиріччя. З великим успіхом Акопян-Тамаріна виступила в Москві й у Києві (в рамках фестивалю «Володимир Крайнєв запрошує»). Неллі приїхала до нашої столиці на прохання свого друга та співучня (В. Крайнєва). Вона зіграла концерт Роберта Шумана в супроводі Національного симфонічного оркестру під орудою Володимира Сіренка. А потім дала майстер-клас у Національній музичній академії України.
Неллі Акопян-Тамаріна вразила публіку як вишуканістю зовнішнього вигляду, яка виявляється в зачісці і в одязі, так і вишуканістю та інтимністю музичного виконання за роялем. Кияни почули дивовижного Шумана: не лише бурхливо-захопленого, полум’яно-поривчастого, яким він з’являється в традиційних інтерпретаціях, а надзвичайно делікатного, вразливого, довірливого... У грі Акопян- Тамаріної поєднувалися могутній порив і загадковість, класичне відчуття форми та романтичної імпровізаційності. Піаністка дозволила публіці зазирнути в найглибші закутки душі композитора й побачити те, що призначалося для близьких, а не для стороннього ока: страх втратити найдорожче. Після концерту ми поговорили з Неллі Акопян-Тамаріною.
— Які у вас спогади пов’язано з Києвом?
— Пам’ятаю концерт із Філармонічним оркестром під орудою Натана Рахліна. Під час виконання увертюри я вийшла на вулицю подихати повітрям, а потім охорона не хотіла впускати мене назад до зали. Ніхто не вірив, що така молоденька й тендітна дівчина — саме та піаністка, яка має виступати з прославленим диригентом... Проте це було маленьке непорозуміння. Я з великим задоволенням завжди приїжджала до Києва. Серед музикантів існувала думка, що коли ти підкорив київську публіку, то іспит на професіоналізм успішно склав.
— Неллі, ви були на вершині виконавської кар’єри, коли вам «перекрили кисень»?
— Це сталося 1974 року. Я працювала солісткою Московської філармонії, куди мене взяли одночасно з Крайнєвим, Співаковим, Петровим. Але моя сестра одружилася з євреєм і подала документи на виїзд до Ізраїлю. Її від’їзд не міг залишитися непоміченим, оскільки батько її чоловіка, піаніст Володимир Ямпольський, був концертмейстером легендарного Давида Ойстраха. До речі, його рідний брат, альтист Григорій Ямпольський, грав у оркестрі філармонії, коли я виступала в Києві. Коротше кажучи, мене стали викликати на збори, примушуючи зректися сестри. Я відмовилася, і, як покарання, мене перестали випускати за кордон на гастролі. Доходило до абсурду — тогочасна влада не дозволила поїхати до Цвіккау отримати спеціальний приз за краще виконання музики Шумана, який я отримала 1974 року (до мене володарем цього почесного призу був знаменитий Еміль Гілельс). Мені дозволяли виступати лише в Сибіру. Причому гастролі проходили взимку: на дворі мороз мінус 46 градусів, у залах сиділо не більше десяти осіб. Перед виступом рояль доводилося прасувати, щоб він відтанув. І така ситуація була практично на кожному концерті, але я не ремствувала. Я була з тих артистів, хто не хотів виїжджати з СРСР, але мене фактично загнали в глухий кут. Щоб виплутатися з цієї ситуації, я подала заяву про возз’єднання з родиною сестри, яка в ту пору вже жила в США. Щойно папір на виїзд пішов тогочасними інстанціями, мене тут же вигнали з філармонії, а багато хто з колег і «друзів» від мене відвернувся.
— Чим же ви займалися, коли не було роботи?
— Стала писати картини. Чотири з них виставлялися 1975 року в Будинку архітектора разом із роботами художників-професіоналів.
— А як ви опинилися в Англії?
— На гастролі до Москви приїхав оркестр Лондонської філармонії, де мій майбутній чоловік працював скрипалем. Наша зустріч була аж ніяк не романтичною: він випадково зіштовхнув мене зі сходів, а потім допоміг піднятися — так ми познайомилися. До речі, забігаючи наперед, скажу, що оформити шлюб ми не могли три роки. Річ у тім, що у Великій Британії існує правило: якщо одруження англійського підданого відбувається за кордоном, то після подачі заяви повинен минути 21 день, протягом якого будь-яка людина може повідомити причину, якщо вона існує, через яку дана пара не може бути розписана. А чоловікові в радянській амбасаді давали візу лише на двадцять днів...
— Але в результаті все завершилося добре?
— Незважаючи на чиновницькі перепони, ми одружилися. Через деякий час мені вдалося забрати маму. А батько, лауреат Державної премії, був великим фахівцем у галузі військового двигунобудування (ще Сталін посилав його до США працювати на заводах Форда і наша родина жила в Америці), мав підписку про невиїзд на 30 років. Його, звичайно ж, не випустили з СРСР, і він тяжко помирав на самоті...
Опинившись у Англії, мені як піаністці довелося починати майже все спочатку. Не приховую, що було дуже важко. Мені довелося переглянути весь музичний світогляд, але я не зламалася і працювала за фахом.
— В одному з інтерв’ю ви зізналися, що ваші улюблені композитори Брамс і Шуман...
— Так. У мене в репертуарі майже вся фортепіанна музика цих двох геніїв. До речі, у композиторів навіть була одна Муза: вони кохали одну й ту ж жінку Клару Вік (блискучу піаністку і дружину Шумана)... Для мене Шуман — делікатний, боязкий. Його музика розчиняє двері до казки, де на тебе чекає чаклунство. Коли я граю твори Шумана, то мені здається, що публіки в залі немає, а є лише я і музика, яку я граю, як для найдорожчого друга.
— Ваша чорна концертна сукня неначе прийшла з часів Шумана і Клари Вік!
— Цей одяг я успадкувала від мами. Я вважаю, що концертна сукня не повинна відволікати від музики. Я дуже ретельно підготувалася до гри в Колонній залі ім. Лисенка: ми з настроювачем «почистили» рояль, бо модернові інструменти я не люблю. Мені потрібен рояль з душею. З електриком ми обговорили, яке має бути освітлення. Я вважаю, що на концерті немає дрібниць і все має бути в гармонії.. .
