БУДУВАТИ АБО ПАСТИСЯ?
— Журналістика — широке поняття. Є журналістика, яка інформує про головне, яка будує. А є журналістика, яка пасеться. І вона може бути правдивою або лукавою.
Та, що інформує і орієнтує, в принципі, має бути об’єктивною й діагностичною, обізнаною. На неї покладаються: «Як повідомляє кореспондент газети»... Газета, на яку покладаються, авторитетна, і то завдяки рівневі журналістів.
Та, що будує, вимагає і таланту, й уяви, й ерудиції. А та, яка пасеться, то пасеться вона на сьогоденній паші й на сьогоденних мотивах, на якихось смажених, із запашком, сюжетах. Намагається догодити смаку масового читача або телеглядача. На мою думку, то є велика загроза — вулична журналістика, коли вона пасеться. І коли вона паразитує на дрібних, пригодницьких, кримінальних сюжетах. І коли вона ставить дрібні запитання, які стосуються якогось скандалу, — чи то політичного, чи навколокультурного життя. Культурне життя певних журналістів цікавить тільки з боку побічних скандалів.
Зараз часом запитують, чи не мала своїх переваг совєтська журналістика. Колись була партійна кон’юнктура. Ця кон’юнктура ставила для журналіста дуже жорсткі рамки. Можна було ставити певні запитання, та не можна було ставити інші. Або ж дозволялося висвітлювати заїжджену тему, але не можна торкатися тієї, якою найбільш цікавляться. В тому пластові теж були маленькі щілини, і були залицяння до заборонених тем. І читач дуже відчував натяки і підтекст.
Нині — свобода. Заборонених тем немає. Разом із тим, ця свобода не сягнула ні глибини, ні висоти. Вона — тільки простір. І рідко зустрічається журналіст, що може досягнути цієї висоти. Наприклад, ми передрукували в газеті «Наша віра» статтю журналіста Анатолія Стріляного про те, яким має бути справжній президент. Він вважає справжнім президентом Віктора Ющенка.
Чим відрізняється погляд цього журналіста? По-перше, тим, що він таки «стріляний». Стріляний вовк, як кажуть. Він багато пережив, цей критичний «новомировський» журналіст. І вміє ставити запитання, вміє бачити. Це приходить навіть не просто з досвідом, а є особливим досвідом критичного осмислення видимого. Стріляний — з когорти журналістів, які підкопували основи червоної імперії. Думаю, що опозиція до Путіна, є продовженням його антисовєтських ретроспекцій, в яких він розгадував симптоми і висвітлював приховане.
Нині працює в журналістиці молоде покоління, яке вже і не знає про боротьбу з цензурою. Однак проблем має багато.
Якщо говорити про молодих, то вони принаймні повинні вчитися у старого вовка, як можна ставити запитання. Здебільшого недосвідчені журналісти ставлять запитання про продажність і непродажність. А тим часом кожен розуміє, кому він служить. Але то не є питання для якогось інтелектуального осмислення. Це формальні прийоми. Звісно, продажний журналіст ніколи не буде справжнім журналістом. Він буде вигадувати всілякі правдоподібності, імітувати свободу журналіста, але він ніколи не буде журналістом-дослідником.
Якщо брати непродажного журналіста, то цікавіша тема. Бо що ж говорити про продажного, коли ми знаємо, що риба — на гачку і може тільки трясти хвостом. Але якщо говорити про непродажного журналіста, то це теж не є однозначна фігура. Його непродажність має базуватися на якихось вищих принципах і вищих цілях. Якщо він ні Богу свічка, ні чорту кочерга, то тут немає підстав і щось говорити про незалежність. Інша справа, коли людина покладає хист на вівтар правди.
Мені здається, що наші журналісти втратили смак до роботи на глибині. І то провина постмодерного часу, який живить людей телевізійними малюнками, відеорядом, який дає якусь куцу інформацію з відповідним запашком. Практично в них немає глибоких питань, вічних питань, і така проблематика — не модна, навіть зовсім вижита з нашого суспільства.
Журналіст мусить бути людиною начитаною, яка багато розуміє і яка сміє, дерзає. Десь журналістика є інтелектуальною владою, а у нас, виходить, лише слугою?
НА ПСИХОЛОГІЧНІЙ ВІЙНІ — ТОДІ Й ТЕПЕР
Колись примітивний поділ на наших і не наших спрощував справу. Нині ж від журналіста вимагається дуже добра орієнтація у психологічній війні, яка точиться на нашій планеті. Світ став набагато підлішим, ніж він був. У совєцькі часи маски були стандартні, й їх було небагато. Нині є дуже багато різних масок. Є велика винахідливість на ринку масок. Навіть існує ціла індустрія, яка працює на різні спокуси, бо була індустрія, яка працювала на різну зброю. Вона і зараз є, але тоді була ідеологічна війна. Індустрія працює на ринку психологічної війни. У ній допускаються будь-які методи — дуже важко впіймати злодія. Звідки вуха ростуть, звідки ноги і хто запустив блеф...
Тому наш журналіст має бути озброєним, передусім якимись глибшими принципами, знаннями і чуттям істини.
У зв’язку з тим, що в нашому інформаційному просторі превалювали і превалюють російські засоби масової інформації, то, відповідно, превалюють і російські точки зору. Треба ще уточнити, що таке російська точка зору. Одна справа — точка зору Кремля, а інша справа — точка зору людей, яким душно жити в Росії. Їм важко жити в цьому просторі. Тобто, говорячи «російська точка зору», я маю на увазі — лукаво виготовлена відповідними інституціями.
Вони не ховаються. Приїжджають до нас, як до себе додому. П’ять років тому вони були дуже необережними. А в наш час зробили висновок, що треба провокувати давні гріхи — зневір’я, зневагу, негативізм.
А наші горопахи люблять підхоплювати накинуті прибульцями проблеми і ставити їх, як «свіжі». Цікаво було б дослідити, які питання були виготовлені в антиукраїнському центрі, який працює постійно. Ясно, що всі ті питання спрямовані на створення депресивного стану, на дискредитацію помаранчевої революції, і на дискредитацію її основного персонажа — Ющенка, Всі вони добре продумані, й всі вони постійно повторюються у різній формі. І наші журналісти — в полоні цих питань. Вони з цього полону не зможуть вийти, якщо не мають свого розбудованого простору і власних візій. Кожен раз дивуються: ставлять банальні запитання — чи варто витрачати кошти на речі не першої потреби, чи потрібно нам звертатися до історичної пам’яті? Чи це певна слабкість Президента, який цим опікується?
Ви шукайте, люди добрі, якщо ви серйозні й вдумливі, запитання про його важливі помилки. Але ви не повинні ставити запитання так, як вам хтось підказав, щоб здискредитувати позицію Президента у відстоюванні національних вартостей. Словом, журналіст має бути розумним, щоб розібратися, хто йому лукаво підсовує тему, навіть не оплачуючи послугу, щоб спіймати горобця на полові. Звісно, старого горобця на полові не проведеш! А молодого, здається, можна половою годувати: він буде стрибати...
Звичайно, ця тема — дуже дошкульна для нас. Вона постійно повертається до нас якоюсь формою національного приниження, починаючи від першої особи Російської держави і закінчуючи опусами газетних писак чи політиків низького штибу. В нас прийнято на це не реагувати впродовж десятиліть. Можна не реагувати з позиції сили чи висоти, а можна на це не реагувати з ягнячих позицій. Але знати й відстежувати це — важливо. Тому що ця тема в різній формі мусується в українській пресі. Будує настрої людей і спрямовує їхню свідомість. Будує людину позитивна інформація про світ любові та добра. Чи тільки?
Мене неприємно вражає, що нині сатанинські постаті ще більш рекламовані, ніж в той час, коли вони перебували на арені. Подивіться на будь-яку газету, обкладинки книжок — скрізь є постаті або Сталіна, або Гітлера, наче є вже нагальна потреба в цих персонажах. Постаті, які не мають в собі жодної глибини, це — нікчемні особи. Там немає навіть інтриги. Інформаційний простір замикає нас у вчорашній калюжі.
Чи освоюємо ми якісь інші ідеї поза межами цієї калюжі? Що є джерелом позитивного? Десь у минулому й знаходимо цей позитив.
ЗАГУБЛЕНА АЗБУКА
«Ціль творчості — себе роздати, а не на успіх розмінять». Чому нині навіть не цитують таких слів?..
Колись було азбучною істиною, що успіх не є мірилом людини. Але ця азбука загубилася... До того ж, має значення, який успіх, яким коштом досягнуто успіху, якого характеру успіх.
Мене часто запитують, чи не збільшиться з приходом нового президента попит на продажних журналістів, чи не зникне свобода слова.
Немає сумніву, що перша особа робить великою мірою клімат у державі. Втім, на мою думку, жодна особа не змінить нічого докорінно. Гадаю, того, що було досягнуто за останні роки щодо свободи слова, не можна буде знищити. Українське суспільство пішло в напрямі розкріпачення і втрати страху. Вважаю, запровадити страх без терору не так вже й просто. Отже, якоїсь докорінної зміни в цьому не буде, але, цілком зрозуміло, що за допомогою засобів масової інформації буде проводитися партійна політика. Зараз БЮТ демонструє дуже виразну партійність. Скажімо, виступає людина з приводу якогось питання, ні на йоту не дозволяючи собі відійти від інструкцій чи позицій свого лідера. Вона обслуговує! Вона — обслуговуючий персонал, вона не є самостійною особою. Бо ще ж немає культу особи, а слуга вже є. І це так смішно звучить. Чомусь вони «завжди готові». І то смішно. Я дивлюсь, як з цього приводу посміхається у своїх передачах Євгеній Кисельов.
Засмучує відсутність у журналістів загального погляду на події.
У мене була зустріч з журналістом і «аналітиком» Костем Бондаренком на молодіжній дебатній Академії. Я говорив про своє бачення політики як мистецтва ладу, політики стосовно моралі. Нічого оригінального. Я просто сказав, що кожна аморальна позиція є в результаті програшна. Спочатку вона здається виграшною, а насправді ж — програшною. Колосальні дипломатичні перемоги Совєтів наприкінці червоної імперії мали нульову вагу. Словом, я казав про такі важливі речі на конкретних прикладах.
Ми з Бондаренком, звісно, є людьми різної культури й іншої епохи. Він почав говорити про те, як робиться політика, і хто є хто — в політиці. Ведуча сказала, що тут є підміна теми. З одного боку, є тема «мораль і політика». А її підмінено темою «мораль депутатів». Коли йдеться про пласкість журналістів, то, власне, вона на цьому і замішана. Журналісти обговорюють поведінку хитрих і недостойних людей. І не обговорюють з позицій вищих, де хоча б у підтексті приховано розуміння вищих вартостей і ваги національних інтересів країни. І оскільки немає елементарної висоти, то все зводиться до обговорення поведінки недостойних людей. І звідси — плаский рівень, бо все або на рівні переказів, або ж пліток.
