До редакції цей рукопис надійшов у дещо зіпсованому
стані. Деякі сторінки обгоріли так, що окремі слова абсолютно неможливо
було розібрати, і редакція взяла на себе сміливість вписати їх власноручно,
керуючись здоровим глуздом. У тексті вони видiлені курсивом. Решта тексту
друкується з незначними скороченнями, але без найменших змін.
Сторінку підготував Дмитро СКРЯБІН, «День»
Розділ 1.
У ворота готелю губернського міста К. в'їхали два досить
гарних «Мерседеси», в яких, зазвичай, їздять начальники і бандити ,
словом, ті, кого за теперішніх часів називають тими, що вибилися в люди.
В одному з
«Мерседесів» (у якому саме невідомо) сидів пан,
не красень, але й не поганої зовнішності, не дуже товстий, але не дуже
й тонкий; не можна сказати, щоб старий, однак, і не такий, щоб дуже молодий.
В'їзд його не створив у місті аніякого шуму й не був супроводжуваний нічим
особливим; тільки два шахтарі, котрі протестували біля дверей ВР ,
зробили якісь зауваження, які, однак, стосувалися більше автомобілів, ніж
тих, хто сидів у них. «Чи бач, — сказав один іншому, — он яке колесо! Як
ти думаєш, доїде те колесо, якщо б трапилося, до Швейцарії чи не
доїде?» «Доїде», — відповідав інший. «А в Сан- Франциско , я думаю,
не доїде?» « У Сан-Франциско не доїде», — відповідав інший.
Розмістившись, пообідавши і відпочивши, пан написав на
клаптику паперу на прохання трактирного слуги, чин, ім'я і прізвище для
повідомлення куди треба, а саме в Центрвиборчком. На папірці служник,
сходячи сходами, прочитав по складах таке: « Гарант Конституції ,
Павло Іванович Чичиков, зі своїх потреб».
Увесь наступний день присвячений був візитам; приїжджий
вирушив робити візити всім державним сановникам. Був із поклоном у голови
палати, який, як виявилося, подібно приїжджому, був ні товстий, ні тонкий
собою, мав на шиї Анну, і говорили навіть, що був представлений до зірки.
Потім вирушив до прем'єра , губернаторів, потім був у прокурора,
у поліцмейстера, у відкупника, у начальника над казенними фабриками… шкода,
що трохи важкувато згадувати всіх сильних свiту цього; але досить сказати,
що приїжджий виявив надзвичайну діяльність щодо візитів: він з'явився навіть
засвідчити повагу інспекторові лікарської управи й міському архітекторові.
І потім довго ще сидів у «Мерседесі» , роздумуючи, до кого б іще
навідатися з візитом, та вже більше в місті не було чиновників.
У розмовах із цими владарями він дуже майстерно вмів полестити
кожному. Голові палати натякнув якось мимохідь, що в його країну в'їжджаєш,
неначе в рай, селянські господарства всюди квітнуть, що ті депутати
, які обирають таких мудрих сановників, гідні великої похвали. Поліцмейстеру
сказав щось дуже втішне з приводу розкриття замовних вбивств ; а
в бесідах із губернаторами і прокурором, які були ще тільки статськими
радниками, сказав навіть помилково двiчi: «ваша ясновельможність», що їм
дуже сподобалося.
Про себе приїжджий, як здавалося, уникав багато говорити;
якщо ж говорив, то якимись загальними місцями, і розмова його набувала
трохи книжних зворотів: що він за проведення реформ , що він багато
чого знав на віку своєму, зазнавав утисків на партійній службі за
правду, мав багато прикрощів на останній посаді, що робився замах навіть
на життя його, і що тепер бажаючи заспокоїтися, шукає обрати нарешті місце
для проживання як мінімум ще на п'ять років . Ось усе, що дізналися
в місті про цю нову особу, але незабаром Чичикова всі вітали як давнього
знайомого, на що він кланявся трохи набік, проте, не без приємності.
Тут же познайомився він із вельми ввічливим і чемним поміщиком
Маніловим. Поміщик Манілов дуже довго тиснув йому руку і просив переконливо
зробити йому честь своїм приїздом у його село. На що Чичиков із вельми
ввічливим поклоном і щирим потиском руки відповідав, що він не тільки з
великою охотою готовий це виконати, а й навіть вважатиме це священним обов'язком.
Розділ 2.
Вже майже п'ять років приїжджий пан жив у місті,
роз'їжджаючи по вечірках та обідах і таким чином проводячи, як мовиться,
дуже приємно час. Нарешті він відважився перенести свої візити за місто
й відвідати Манілова, якому дав слово.
Можливо, до цього спонукала його інша, істотніша причина,
справа серйозніша, ближча до серця… Але про все це читач довідається поступово
і в свій час.
З громом виїхали два «Мерседеси» з-під воріт готелю
на вулицю. Піп, що проходив повз, зняв капелюха, декілька хлопчиків у брудних
сорочках простягли руки, промовляючи: «Пане, подай сиротині!»...
— Як вам видалося наше місто? — запитала Чичикова дружина
Манілова при зустрічі.
— Дуже гарне місто, прекрасне місто, — відповідав Чичиков.
— А яким ви вважаєте нашого прем'єра ? — сказала
Манілова.
— Чи не правда, що дуже гідна і дуже люб'язна людина? —
зазначив Манілов.
— Найщиріша правда, — сказав Чичиков, — дуже гідний чоловік.
І як він увійшов у свою посаду, як розуміє її! Треба бажати щонайбільше
таких людей.
— Як він може отак, знаєте, прийняти всякого, дотриматися
делікатності у своїх вчинках, — додав Манілов.
— Дуже ввічлива і приємна людина, — продовжував Чичиков,
— і який мастак! Я навіть жодним чином не міг передбачати цього. Як добре
вишиває різні домашні узори! Він мені показував своєї роботи гаманець:
рідкісна пані може так майстерно вишити.
— А губернатори , чи не правда, які це милі люди,
сказав Манілов.
— Дуже, дуже достойні люди, — відповідав Чичиков.
— Ну, дозвольте, а як вам поліцмейстер? Чи не правда, що
дуже приємна людина?
— Надзвичайно приємна, і яка розумна, яка начитана людина!
Ми в нього програли у віст разом із прокурором і головою палати до найпізніших
півнів; дуже, дуже гідна людина. Але дозвольте перед цим одне прохання..,
— промовив Чичиков голосом, у якому відчувся якийсь дивний чи майже дивний
відтінок, і услід за тим невідомо чому озирнувся назад. Манілов також невідомо
чому озирнувся назад. — Як давно ви проводили соціологічне опитування
?
— Та вже давно; а краще сказати не пригадаю.
— Як з того часу багато у вас додалося протестного електорату
?
— А не можу знати; про це, я вважаю, треба спитати соціолога
. Гей, хлопче! Поклич соціолога , він має бути сьогодні тут.
Соціолог з'явився. Це був чоловік років під сорок,
що голив бороду, ходив у сюртуці і, мабуть, жив собі дуже спокійно, тому
що обличчя його дивилося якоюсь пухкою повнотою, а жовтуватий колір шкіри
і маленькі очі показували, що він знав дуже добре, що таке пуховики й перини.
Можна було бачити в ту ж мить, що він здійснив свій обов'язок, як здійснюють
його всі панські прикажчики: був раніше просто грамотним хлопчиком в домі,
потім сів на американські фонди , зробився сам ключником, а там
і
соціологом . А зробившись соціологом , чинив,
зрозуміло, як усі прикажчики: водився і кумався з тими, які на селі були
багатшими.
— Послухай, люб'язний! Скільки в нас селян пішли в протестний
електорат , відтоді як минули останні вибори ?
— Та як скільки? Чимало
протестують відтоді, — сказав соціолог і
при цьому гикнув, злегка затуливши рота рукою на кшталт щитка.
— Так, зiзнаюся, я сам так думав, — підхопив Манілов, —
саме так, дуже багато хто протестує ! Тут він повернувся до Чичикова
і додав ще: — Точно чимало хто.
— А як, наприклад, числом? — запитав Чичиков.
— Так, скільки числом? — підхопив Манілов.
— Та як сказати числом? Адже невідомо скільки їх стало
протестувати , ніхто не рахував.
— Так, саме так, — сказав Манілов, звертаючись до Чичикова,
— я також вважав, великий відсоток , зовсім невідомо скільки стало
протестувати .
— Ти, будь ласка, — їх перерахуй, — сказав Чичиков, — зроби
докладний реєстрик усіх поіменно.
— А з яких причин вам це потрібно? — запитав після відходу
соціолога Манілов.
Це питання здавалося затруднило гостя, на його обличчі
з'явився якийсь напружений вираз, від якого він навіть почервонів, — намагання
щось висловити, не зовсім покірне словам.
— Я бажаю придбати їхні
голоси .
— Я-ак? Вибачте... Я трохи тугий на вухо, мені вчулося
предивне слово...
— Я бажаю придбати голоси протестуючих , які, однак,
за протоколами значилися б як згодні .
Манілов випустив тут же чубук із люлькою на підлогу і як
відкрив рота, так і залишився з роззявленим ротом протягом декількох хвилин.
— Мені здається ви затрудняєтеся?.. — зазначив Чичиков.
— Я?.. ні, я не те, — сказав Манілов, — але я не можу осягнути...
вибачте... я, звичайно, не міг дістати таку блискучу освіту, яку, так би
мовити, видно в будь-якому вашому русі. Можливо, тут... у цьому, вами тепер
викладеному висловленні... приховане інше?
— Ні, — підхопив Чичиков, — ні, я розумію предмет такий
як є, тобто ті голоси , які точно «проти» . Отже, якщо немає
перешкод, то з богом можна б приступити до здійснення купчої угоди.
— Як на голоси незгодних купчу?
— Та, ні! — сказав Чичиков, — ми напишемо, що вони згодні
, як буде зазначено в протоколах . Я звик ні в чому не відступати
від цивільних законів, хоч за це й натерпівся на службі, але вже вибачте:
обов'язок для мене справа священна, закон — я німію перед законом.
Останні слова сподобалися Манілову, але в суть самої справи
він усе-таки ніяк не увійшов:
— Але дозвольте доповісти, чи не буде це підприємство чи,
щоб ще більш, так би мовити, висловитися, негоція, невідповідною цивільним
постановам і подальшим видам вітчизни?
Але Чичиков сказав просто, що подібне підприємство, або
негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і подальшим видам
вітчизни.
— Так ви вважаєте?..
— Я вважаю, що це буде добре, — твердо сказав Чичиков.
****
Розділ 8.
Покупки Чичикова стали предметом розмов. У місті ширилися
пересуди, міркування. Всі ці пересуди й міркування зробили, одначе, найсприятливіші
наслідки, яких тільки міг чекати Чичиков. А саме, ходили чутки, що він
не більше, не менше як мільйонник.
Розділ 9.
Місто було рішуче збурене; все в ньому почало бродити,
і хоч би хто-небудь міг що-небудь зрозуміти.
Що ж за притча, справді, що за притча ці підписи незгодних
? Логіки немає жодної в підписах незгодних ; як же купувати
підписи незгодних
? І на які сліпі гроші стане він купувати їх?
Всі пошуки, здійснені чиновниками, відкрили їм тільки те,
що вони напевно не знають, що таке Чичиков, а що, одначе, Чичиков що-небуть
та повинен бути неодмінно.
Розділ 11.
Ви посмієтеся навіть від душі над Чичиковим, можливо, навіть
похвалите автора, скажете: «Одначе ж дещо він вправно помітив, певно веселої
вдачі чоловік!» І після таких слів з подвоєною гордістю звернетеся до себе,
самовдоволена усмішка з'явиться на вашому обличчі й ви додасте: «А треба
ж погодитися, дуже дивні й дуже смішні бувають люди в деяких провінціях,
та й негідники притому чималі!»
А хто з вас повний християнського упокорення, поглибить
усередину власної душі цей важкий запит: «А чи немає й у мені якоїсь частини
Чичикова?»
