Новий роман Марини та Сергія ДЯЧЕНКІВ «Дика енергія. Лана» потрапив на зіпсований шоу-бізнесом кластер масової читацької свідомостi: його одразу стали сприймати лише за літературну основу нового мегапроекту Руслани. «Дуже динамічний, захоплюючий, кожен епізод — готовий сценарій кліпа чи концертного номера. І мюзикл вийде, і блокбастер, не сумнівайтеся , — значить Яна Дубинянська в ґазеті «Дзеркало тижня». — Сам же роман розчарував: Марина і Сергій можуть писати набагато цікавіше, витонченіше, глибше».
«Середньозважена» оцінка рецензентки була би хіба смішною, якби не засвідчувала стереотипів сприйняття творчостi МСД; стереотипів, котрі досі не дозволяють широкому читачеві адекватно сприймати найзначущих наших письменників останніх десяти років.
Справді, в яких одиницях виміряти оте «цікавіше, витонченіше, глибше», а головне — стосовно чого: стосовно «Відьомської доби», «Печери», «Страти», «Долини совісті», «Пандему»? Але ж навіть ці їхні вершинні твори не надаються на порівняння між собою, бо кожний роман МСД — ніби скринька Пандори, з якої щораз вилазять такі потвори колективної підсвідомости, що їх годі ототожнювати з чимось досі знаним.
Ну, так: кожний письменник усе життя пише один твір. І Дяченки мають свій сталий набір опозицій: Жінка/Чоловік, Хаос/Порядок, Довіра/Міраж — і все це у шаленому спротиві «фашистоїдній концепції «здорового глузду» (за влучним висловом Дереша). І в цьому сенсі рефлексія такого уважного читача Дяченків, яким був Сергій Набока, дотична кожної їхньої новинки: «За позірною легкістю, за прозорістю письма — темний жах одвічних питань… Чіткий до прозорости реалізм цієї фантасмагорії… Жорстокий і жорсткий роман. Як життя» (журнал «Книжник-review»).
Тобто порівнювати, скажімо, «кислі» й «холодні» прояви цього нашого життя — безглуздо. А метод МСД, модельний реалізм, саме й наголошує на експерименті з РІЗНИМИ життєво-психологічними колізіями і тим самим унеможливлює коректні порівняння. Відтак, «Дика енергія» — просто черговий ІНШИЙ твір Дяченків.
Усе це справедливо до романів МСД, а от їхня мала проза, за всієї її мистецької викінченості, — це своєрідні ескізи й етюди (повісті) або й записники (оповідання). Саме тут автори моделюють пограничні стани, «зачищають» їхні контакти, котрими колись потім сюжети зчеплюються у романну логіку. Так, тема «Дикої енергії» — синтетики/дикі (та сама опозиція Хаос/Порядок, лише в соціологічному вимірі) з'явилася ще у повісті «Вовча сить» (2000 р.): «Нормальное состояние для стада — ходить по пастбищу. Под взглядом пастуха, если это домашнее стадо. Под взглядом волка, если это стадо одичавшее… Стадным животным не нужен, противопоказан разум. Потому что носитель разума — одинок. Потому что стадо обязательно вступит в поединок с желанием мыслить» . Це було перше інтуїтивне наближення МСД до проблеми еліт.
Далі письменницька думка «калібрується»: опозиція Особистість/Натовп у наш час видозмінюється лише у міському казані. У повісті «Підземний вітер» (2002 р.) виникають «вольные порождения Города» , прототипи «диких», з центральним персонажем-детонатором — ефірною дівчиною посттінейджерського віку, котра вперше у Дяченків задемонструвала здатність протиставитися «смазанному лопотанию безличной людвы» за допомогою зміненого стану свідомостi — танцю.
Літературні експерименти з медитативними техніками стали на той час головними в нашому письменстві. Героїня Поваляєвої «Джанніс — це хаос, мішанина миттєвих швидкоплинних реакцій на все без винятку довколишнє… Це було наслідком безпосереднього сприйняття» . В «Ґудзику» Роздобудько «всі ці роки… Ліза була втраченим органом, брак якого викликав фантомні болі» , аж поки «зрозуміла: життя не має смаку, в чистому вигляді воно — як дистильована вода. Ми самі додаємо у нього солі, перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку, серце болить сильніше» . А почалося все це, либонь, з відкриття Ліни Костенко:
Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
НЕ ЧАС МИНАЄ, А МИНАЄМ МИ.
Таке метафізичне сприйняття часу, притаманне поезії, у прозі вимагало загадкового контексту (згадаймо: Дерешева Терезка з «Архе» «знаходилася всередині загадки» ), а отже й ненатуралістичних літформатів. Розгорнута загадка — це є казка. А казка, за своєю суттю, і є модельним реалізмом — метафізичним моделюванням реальних ситуацій. Як стверджує американська дослідниця Клариса Пінкола Естес, «имея дело со сказками, мы получаем доступ к архетипической энергии» . Саме пошук архетипічних енергоджерел —«фірмова ознака» Дяченків, котрі від самого початку (від свого «Брамника») заексплуатували форму сучасної літературної казки — фентезі. І виходить у них приблизно так, як це описує та ж Ліна Костенко:
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
З усього світить суть усіх речей.
Відтак, до чергового експерименту під назвою «Дика енергія. Лана» Дяченки підійшли із припущенням, що вовк може бути тотемом не лише обраних жінок, як у їхніх творах досі (саме, як у дослідженні жіночого архетипу К.П.Естес «Бегущая с волками»), а «диких» взагалі. Це — аналог ліберального розуміння еліт, поєднаного із дзен-романтичним сприйняттям ритму як енергії, що здатна впливати на перебіг процесів. Увесь цей інструментарій мусив довести або спростувати можливість здійснення мрії «співай, ніби ніхто не чує. Танцюй, ніби ніхто не бачить. Живи так, ніби на землі рай» за умов, коли навколо тебе переважно «зім'яті пики з нальотом незаможности та алкоголізму» (С.Поваляєва), що намагаються диктувати тобі свій «спосіб життя».
І тут сталося те, про що попереджав Умберто Еко: «Нет ничего приятней, чем выдумывать новые миры. Забываешь, до чего непригляден тот, в котором мы все живем. По крайней мере мне в то время так представлялось. Не понимал я, что выдумывание новых миров в конечном счете приводит к изменению нашего» . Стався український Майдан, що різні його експериментальні моделі можна відшукати в багатьох попередніх творах МСД. І не зреагувати на це автори не могли. «Дика енергія» — перший український роман про енергетичну природу й іманентні метаморфози Майдану (хоч цього наймення, ясна річ, у творі немає). Звідси й закиди романові: як це, мовляв, може бути, щоби фентезі (а творчість МСД, повторюю, має приблизно таку ж дотичність до фентезі, як «Злочин і кара» Достоєвського — до класичного детективу) та й «реагувало» на реальні соціальні події?!
Звісно, в романі немає нічого подібного до, скажімо, «Хроніки «помаранчевої революції» Яневського чи до «Let my people go» Забужко або навіть до «Містера і місіс Ю в країні укрів» Матіос. Але тут — «з усього світить суть усіх речей».
Диспозиція початку гранично жорстка: «Місце синтетиків унизу… Це правильно . Це природний відбір. Паразитам, які поглинають чужу жагу до життя, не місце на землі — вони все одно не живуть, а існують» . І Лана — вже не та дівчинка з колишнього оповідання МСД «Місячний пейзаж» («судьба-фейерверк, судьба солнышка, взлетевшего в зенит естественно и легко, согревающего всех, до кого можно дотянуться») . Вона вже не витрачає енергії на пасивних, тепер до її тепла можна дотягнутися лише через власне зусилля («Лано, все місто знає, що ти виробляєш дику енергію. І передаєш її людям. Які після цього… перестають бути синтетиками. Якщо, звичайно, самі постараються») . І багатьом під впливом маґічного ритму це вдається.
Але ось «з походу-гуркоту наш похід перетворився на щось більше. Ритм, що народився в юрбі, знайшов власне життя. І не ми ведемо ритм — ритм веде нас. Це потужний, веселий і безжальний поводир… Я знову почуваюся пікселем. На коротку мить» . Оце миттєве осягнення — початок кінця казки. Ритм починає жити власним життям, і «нові пікселі» забувають пересторогу: «Якщо довго роздивлятися Завод, людина втрачає волю» . Персонажі Дяченків спромоглися відвести погляд від Горгони, але, здійснивши коло переможців, знову підпали під патологічну еманацію руїн Заводу. І в кінці — «моя воля повертається безвольністю тисяч синтетиків, і на виході утворюється ніщо, нуль. Моя любов повертається ненавистю» . Зрештою, чому вчить історія Христа?
«Дика енергія» не має формалізованого фіналу — як і більшість творів МСД. Та й якого сподіватися кінця, коли скриню Пандори неможливо зачинити? Як писав Набока, «жорсткість, ба навіть жорстокість, навіть безнадійність. Бо Дяченки ставлять ті питання, на які не буває відповідей. Принаймні, готових. І — не треба» . Не треба — бо все, що може запропонувати раціо, — це різні дози тоталітаризму. Від цих передбачень герої Дяченків уже гинули: кінець згадуваного оповідання «Місячний пейзаж» про володіння даром передбачення такий: «Спился… Жаль».
«Окончание — работа пожизненная. У нас есть вся оставшаяся жизнь, чтобы выполнить меньшую часть. На самом деле, если мы бы сумели все понять, можно было бы и все простить» (К.П.Естес).
Співавтори:
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Дика енергія. Лана. — Вінниця: Теза, 2006.
Марина и Сергей ДЯЧЕНКО. Волчья сыть // Если, 2000, №12.
Марина и Сергей ДЯЧЕНКО. Подземный ветер // Если, 2002, №9.
Світлана ПОВАЛЯЄВА. Замість крові. — Л.: Кальварія, 2004.
Ірен РОЗДОБУДЬКО. Ґудзик. — Х.: Фоліо, 2005.
Ліна КОСТЕНКО. Неповторність. — К.: Молодь, 1980.
Любко ДЕРЕШ. Архе // Четвер, 2003. Проект №20.
Кларисса Пинкола ЭСТЕС. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. — К.: София, 2002.
Умберто ЭКО. Баудолино. — Санкт-Петербург: Symposium, 2003.
Марина и Сергей ДЯЧЕНКО. Лунный пейзаж // Радуга, 2002, №7.
