Українській православній церкві Київського патріархату ніколи не жилося на Донбасі спокійно. Навесні 1999 року патріарха Філарета, що здійснював пастирський візит у регіон, було брутально побито в Маріуполі «обуреними православними» — істеричними бабусями та бритоголовими молодиками специфічної зовнішності, яких організовано підвозили до місця події автобусами. 2008 року вибухнув гучний скандал у Донецьку: єпископ Юрій (Юрчик) повідомив про бажання перейти під омофор УПЦ МП. Розкольника відлучили від церкви, та гіркий присмак провокації залишився. Взимку 2011 року спалахнув конфлікт навколо храму Вознесіння Господнього в селі Кам’янка, на який несподівано стала претендувати «московська» громада віруючих. Архієпископ Сергій заявив тоді, що змушений буде здійснити акт самоспалення, аби зупинити рейдерське захоплення.
Про нашого співбесідника. Він родом з новітньої вітчизняної «кузні кадрів» Єнакієвого. Розповідає, що з дитинства співав у церковному хорі, проходив послух паламаря. Свою українську мову вдосконалював уже під час навчання в столичній духовній академії. У віці 36 років став наймолодшим архієпископом Української православної церкви Київського патріархату.
— Владико, якою сьогодні є Донецька єпархія, ввірена вам в управління, чи вона зростає, спостерігається позитивна динаміка? Адже не секрет, що недоброзичливці вашої церкви твердять: на Донеччині, мовляв, філаретівці не мають соціальної бази, бо тут населення інтернаціональне.
— По-перше, це не так. Згадати хоча б Тельманівський район, в якому маємо чи не найбільшу кількість віруючих. До 1941 року там мешкали німецькі колоністи, яких у перші дні війни депортували аж за Урал. Після перемоги на покинуті землі, знову ж таки примусово, переселили селян із Західної України. Ці люди понині зберігають християнські традиції, пам’ятають про українське коріння.
В Артемівському районі низку сіл заселено бойками, що були вивезені сюди під час сталінської операції «Вісла», і ці люди також ретельно бережуть пам’ять про своє походження. Та й заробітчани із західних земель України, що масово приїздили на Донбас у пошуках роботи, зовсім не обов’язково розчинилися у плавильному котлі «всесоюзної кочегарки».
Загалом, єпархія сьогодні — це 81 парафія, храми, кількість яких постійно зростає (зараз будують 9 нових), тисячі й тисячі віруючих. А також недільні школи, притулок для старих та нужденних людей, доброчинні їдальні, що існують на пожертви парафіян...
— У Донецьку кожен городянин може впевнено сказати про нові храми Московського патріархату: «Це — церква Звягільського, це — Рибака, це — Вишневецького». А як, чиїм коштом зводять ваші храми?
— Здебільшого на пожертви простих парафіян. Я розповім одну історію. Сталося так, що ми заборгували бригаді зварювальників, які працювали на будівництві храму. Я пішов до них, чесно сказав: «Хлопці, наразі грошей немає, спонсори, які обіцяли оплатити роботу, залякані перевірками, Податковою». Ну а далі що? Молюся, а сам думаю, може, щось продати? І ось після служби підходить до мене церковна староста, передає конверт від незнайомого чоловіка, а в середині саме та сума, що потрібна (про яку я нікому й не казав). Тож Господь помагає. Перспективна, так би мовити, мрія — зведення кафедрального собору в обласному центрі. Тут уже не так наше бажання, як воля місцевої влади.
— А вона є, ця воля до співпраці?
— З приходом нового губернатора, Андрія Шишацького, вирішувати поточні проблеми стало простіше. Проте не все залежить від очільника обласної держадміністрації, бо на місцях своя влада. Той же кафедральний собор: ми узгодили ділянку під будівництво, оформили купу паперів, і раптом від мешканців навколишніх будинків посипалися протести. Стандартні, ніби під копірку писані та, за великим рахунком, абсолютно немотивовані. Але ж «голос народу», сказали нам у кабінетах.
— Як ваші вірні живуть із вірними інших конфесій та християнських деномінацій?
— Можу сказати, що вони толерантні, по-житейському мудрі. Якщо віруючий Київського патріархату з’явиться в храмі, належному УПЦ МП, йому багато чого доведеться вислухати: і про «розкол», і про «безблагодатність», і про «покайся та заново охрестись». У нас такого немає. На День захисту дітей проводимо хресну ходу «За життя» (проти абортів) разом із УГКЦ, римо-католиками, протестантською церквою «Слово життя».
— Коли ви робили заяву, що готові спалити себе, аби не допустити захоплення кам’янського храму, це було серйозно?
— Що сказати... Каністра 95-го бензину дійсно стояла напоготові. Мене, правлячого архієрея, силою не допускали на збори релігійної громади села, бо вони, як я розумію, були фальсифіковані. Вночі на будівлі зрізали замок. То був момент, коли мусив за будь-що зупинити свавілля. Зрештою, це вдалося.
Потім подейкували, що владика Сергій, мовляв, пропагує суїцид. Але ж сказано також: немає більшої любові, аніж життя віддати за друзів своїх.
— Про інцидент, напевно, довідався патріарх Філарет. Якою була реакція?
— Знаєте, Святіший Патріарх — надзвичайно духовна людина, і він зрозумів мої почуття, що в тій ситуації іншого виходу не було.
— Тобто, по-мирському, він вас не сварив?
— Так, не сварив.
— Як ви обрали духовну стезю?
— Якось молодим хлопцем я отримав ножові поранення. Ситуація була настільки серйозною, що батько запросив соборувати старого українського священика. А той несподівано сказав: «Хлопче, ти не лише одужаєш, а й сам будеш священик». Так воно з часом і сталося.
