14500 років тому місциною, де нині розташоване село Межиріч, прогулювалися давні люди — мисливці за мамонтами. Не виключено, що завдяки своїй допитливості вони добиралися й до території, яку зараз займає місто Канів — столиця (як його називають) світового українства. Звичайно, основною метою пересувань людей було полювання за здобиччю — щоб було чим прогодуватися. Навряд чи вони милувалися довколишніми краєвидами. Так що в давні часи все було досить приземлено й неромантично. Проте у нас, сучасників, швидше починає битися серце, коли уявляєш, що майже 15 тисяч років тому на Канівщині вже були й Дніпро, і Рось, але по довколишніх луках ходили й паслися не звичні для нас коні, корови чи кози, а справдешні — величні й могутні тварини — мамонти.
Черговою археологічною експедицією, яка прибула до Межиріча цього літа, керує старший науковий співробітник відділу археології кам’яного віку Інституту археології Національної Академії наук Дмитро НУЖНИЙ. Він — наш співрозмовник.
— Пане Дмитре, вже стало традицією, що ваші розкопки фінансуються з за кордону. Хто цього сезону жертвуєгроші на українську історію?
— Французький національний фонд досліджень. Разом із представником французької сторони Стефаном Пеаном ми захистили проект й отримали грант в обсязі близько чверть мільйона доларів США терміном на три роки.
— Чи є в Україні бажаючі вкластися в благородну справу?
— Жодного. Офіційна археологія переживає часи стагнації. Але парадокс — чорні археологи процвітають. Скажу відверто: деякі з них мають дуже й дуже високий «дах». А що тут дивного: кожен український вельможа хоче отримати в свою «хатинку» якийсь історичний раритет. Для цього на місцях, які мають археологічну перспективу, створюються спеціальні «заказники», куди нам, простим смертним, — ані кроку, зате наші «чорні брати» мають вільний і повний доступ — копай собі на здоров’я, тільки з хазяїном не забувай ділитися.
— Сподіваюсь, Межиріч не став таким «заказником»?
— Слава Богу, ні. Зате маємо іншу тенденцію. Ангар, яким закрито стоянку мисливців за мамонтами, вже чотири рази руйнували, забирали кістки, трощили інвентар. І тільки один раз на наш крик про допомогу відгукнулася міліція. Склали протокол, та й квит. Підозрюю, ніхто нікого не шукав.
— Ви вже перебуваєте тут кілька тижнів. Маєте результати?
— Наразі в Межирічі працює бригада з 10 осіб. Разом із українцями трудяться фахівці з Франції, Бельгії, Канади та інших країн. Тут є археологи, палеонтологи, археозоологи, геологи, ботаніки. Таких унікальних стоянок, як Межиріцька, всього лише 4—5 у світі. З того, що ми дізналися, можу сказати, що в давніх житлах, які мали розміри 9 х 8 метрів, зазвичай мешкали 3—4 родини, які складалися з батька-матері, їх сестер-братів та кількох малолітніх дітей. Тіснувато їм було, що й казати. Проте не забуваймо, що «надворі» був льодовиковий період, під ногами в землі, за кілька десятків сантиметрів, залягала вічна мерзлота, люди діяли за принципом — чим тісніше, тим тепліше. Отже, в пониззі Росі вони зимували, запасаючи в глиняні ями, викопані в житлах чи поблизу них, якомога більше м’яса. А коли наставало тепло — залишали оселі й перекочовували вгору на плато, де полювали.
— Яким було їхнє меню?
— Переважало м’ясо. Спростую хибну думку, що це було лише м’ясо мамонта. Тутешні люди віддавали перевагу м’ясу бізона, оленя, а мамонтятина була на третьому місці. Повертаючись восени до домівок, деякі з них (зруйновані стихією чи звіриною) люди перебудовували, з деяких брали кращі кістки і споруджували нові житла (до речі, в цей час у Європі люди будували собі оселі з каміння; тут же каміння як будматеріалу не було).
— Тобто, люди щоразу поверталися на одне й те саме місце?
— Авжеж, це був ніби постійний зимовий табір — таке собі село. До речі, щоб закінчити на тему їжі, — в раціоні давніх людей абсолютно не було риби. Її кісток за всі роки досліджень (Межиріцьку стоянку було відкрито 41 рік тому — 1966 року) не було знайдено. Ми пов’язуємо це з тим, що річки на той час, внаслідок сильних вітрів та пилових бур, які спричиняв льодовик, (на той час він «стояв» на території нинішньої Білорусі) були занесені піском або ж через часті зливи — замулені.
— У що вдягалися ті люди?
— Вони вміли вичиняти шкури, тим-то їхній одяг був шкіряним. Зайців та вовків вони полювали переважно також задля шкур (вовчі використовували для дорослих, а з заячих, як більш ніжніших, робили для своїх дітей «пелюшки» — щось на зразок сучасних підгузників). Залізних знарядь у них не було — лише кісткові та кремнієві. Характерно, що палили свої вогнища мисливці в основному з кісток — решток деревного вугілля ми поки що теж не знайшли.
— Чи виправдалися ваші сподівання щодо розкопок цього року?
— Основним нашим завданням було комплексне дослідження в розрізі найточнішого датування знахідок. У цьому плані нам ґрунтовно посприяли наші іноземні партнери та обладнання яке вони привезли. Сьогодні я з впевненістю можу сказати, що, завдяки нашим зусиллям та високотехнологічному обладнанню, Межиріцька стоянка є найбільш точно датованою стоянкою давньої людини в усій Східній Європі.
— Романтика, адреналін від знахідок, дружна команда, гідна зарплатня — вочевидь, фах археолога з часом набиратиме все більшої значущості?
— Романтика, адреналін, команда — так. Ось тільки із зарплатою не вельми. Донедавна особисто мій заробіток як археолога, кандидата історичних наук складав близько 500 грн. Наразі він — в межах 1500 грн. Увесь час по експедиціях, до речі, часто — разом із дружиною. Гадаєте, для науковця це гідна компенсація? Повторюсь, всі мої експедиції, починаючи з 1991 року, фінансують то французи, то американці, то бельгійці. А де участь вітчизняних влади, фондів, бізнесу? До речі, іноземці — вельми лояльні партнери. Ніякого домінування, жодних диктувань. Вони з нами, — а ми з ними щедро ділимося результатами праці. Усі звіти ми друкуємо в періодиці. Так що їх може прочитати кожен, кого цікавить археологія, в тому числі — й представники влади, які так дбають, точніше — вдають, що дбають про збереження історичної та культурної спадщини народу. На жаль, поки що, за моїми спостереженнями, інтересу до нашої праці з їх боку немає.
