Кирило, студент історичного факультету:
— Почуття національної гордості у мене викликає повагу до своєї Батьківщини,
до людей, які тут живуть. Викликає повагу все — повітря, дерева, люди,
такі ж хороші, як ми.
Сором за свою країну треба мати. За те, що в цій країні є люди, які
хочуть повернути все назад. Я говорю про Комуністичну партію України. Ми
такою кров’ю добилися незалежності... Тепер, якщо ми підемо назад — буде
більше крові.
Ніна, менеджер: — Ніщо у мене не викликає почуття національної гордості.
Те, що нас оточує: жінки, які продають сигарети; те, що ні в кого не
вистачає грошей; ось ці шикарні (ніби) наполовину зроблені ремонти, не
доведені до кінця, — в той час, коли людям нічим платити за квартиру, за
електроенергію. Злиденні діти і жебраки біля гастрономів — це все викликає
у мене почуття сорому, при всьому тому, що інші живуть у шикарних апартаментах,
купили собі вілли...
Мирослав Петришин, заступник генерального директора «Львівпродтовари»:
— Те, що я живу в Україні, я українець. Я підтримую політику Президента,
прем’єр-міністра, уряду. Підтримую все, що є у нас в країні.
Ганьба, що нестабільна економіка в країні, не платять пенсіонерам пенсії,
що простоюють підприємства — це великий мінус. Треба поліпшити ситуацію,
що склалася.
Борис Марченко, доктор фізико-математичних наук, пенсіонер:
— Почуття національної гордості у мене викликає все. Всі негативні і
позитивні речі — всі вони наші, й топтати наше недобре.
Деякі звичаї, у нас ще існують. Вони відновилися останнім часом, і це,
загалом-то, некрасиво. Візьміть, наприклад, те, що в багатьох селах України
під час похоронів крадуть речі. Причому це стало вже традицією. Неприємно
те, що наука в Україні рушиться. Мені зараз 65 років, доводиться працювати
в Тернополі, Харкові, Дніпропетровську — і зараз я майже не маю грошей.
Я їду до Берліна за кошти країни, якою мій батько пройшов із зброєю в руках.
Юля, студентка-економістка:
— Те, що у нас є здібності й у нас такий народ, який може і вміє працювати.
Це і є гордість нашої держави. Тільки відсутність робочих місць створює
проблеми.
Те, що наш уряд не може забезпечити народ роботою. Світлі голови, таланти,
професіонали — всі їдуть. Чомусь дуже багато талановитих людей залишає
нашу країну.
Юлія Таньковська, соціолог:
— Почуття національної гордості у мене викликають люди, які живуть в
нашій країні. Друге — це те, що в нашій країні є дуже багато ресурсів (вони
просто зараз не використовуються). Красива архітектура, місця проживання
і відпочинку, природа. І, крім того, якщо я живу в цій країні — я повинна
пишатися нею, бо, якщо людина думає: «Боже мій, в якому г... я живу, я
хочу поїхати до Америки, до Європи», то тоді, природно, ніхто не піклуватиметься
про свою країну.
Почуття сорому у мене викликають також люди. Люди, які ганьблять цю
країну тут і в інших державах. Наші люди вже настільки нахамили у всіх
країнах, що мені дуже важко виїхати, наприклад, до Америки. Мені не дають
візи, через мій вік, бо багато дівчат виїздить, щоб заробляти проституцією.
Мафіозі і обманщики виїжджають із нашої країни. І це позорище. Американців
із їхнім паспортом пускають скрізь, а нас — ні.
Автанділ, ведучий музичного хіт-параду «Українська десятка»:
— Почуття національної гордості? Ну, перше, це те, що я грузин. Я народився
в Грузії і представляю свою країну тут, як людина, що вже років десять
живе у Києві. Моя програма підіймає український шоу-бізнес, допомагає підняти
українську культуру. І цим я пишаюся.
Почуття сорому? Мені соромно за те, що моя країна, моя Грузія ніяк не
може вирішити грузино-абхазький конфлікт; що грузини, які жили в Абхазії,
тепер вважаються біженцями і не можуть потрапити до свого будинку. Тому
мені хочеться, щоб наш уряд вирішив цю проблему.
Кирило, студент історичного факультету:
— Почуття національної гордості у мене викликає повагу до своєї Батьківщини,
до людей, які тут живуть. Викликає повагу все — повітря, дерева, люди,
такі ж хороші, як ми.
Сором за свою країну треба мати. За те, що в цій країні є люди, які
хочуть повернути все назад. Я говорю про Комуністичну партію України. Ми
такою кров’ю добилися незалежності... Тепер, якщо ми підемо назад — буде
більше крові.
Ніна, менеджер: — Ніщо у мене не викликає почуття національної гордості.
Те, що нас оточує: жінки, які продають сигарети; те, що ні в кого не
вистачає грошей; ось ці шикарні (ніби) наполовину зроблені ремонти, не
доведені до кінця, — в той час, коли людям нічим платити за квартиру, за
електроенергію. Злиденні діти і жебраки біля гастрономів — це все викликає
у мене почуття сорому, при всьому тому, що інші живуть у шикарних апартаментах,
купили собі вілли...
Мирослав Петришин, заступник генерального директора «Львівпродтовари»:
— Те, що я живу в Україні, я українець. Я підтримую політику Президента,
прем’єр-міністра, уряду. Підтримую все, що є у нас в країні.
Ганьба, що нестабільна економіка в країні, не платять пенсіонерам пенсії,
що простоюють підприємства — це великий мінус. Треба поліпшити ситуацію,
що склалася.
Борис Марченко, доктор фізико-математичних наук, пенсіонер:
— Почуття національної гордості у мене викликає все. Всі негативні і
позитивні речі — всі вони наші, й топтати наше недобре.
Деякі звичаї, у нас ще існують. Вони відновилися останнім часом, і це,
загалом-то, некрасиво. Візьміть, наприклад, те, що в багатьох селах України
під час похоронів крадуть речі. Причому це стало вже традицією. Неприємно
те, що наука в Україні рушиться. Мені зараз 65 років, доводиться працювати
в Тернополі, Харкові, Дніпропетровську — і зараз я майже не маю грошей.
Я їду до Берліна за кошти країни, якою мій батько пройшов із зброєю в руках.
Юля, студентка-економістка:
— Те, що у нас є здібності й у нас такий народ, який може і вміє працювати.
Це і є гордість нашої держави. Тільки відсутність робочих місць створює
проблеми.
Те, що наш уряд не може забезпечити народ роботою. Світлі голови, таланти,
професіонали — всі їдуть. Чомусь дуже багато талановитих людей залишає
нашу країну.
Юлія Таньковська, соціолог:
— Почуття національної гордості у мене викликають люди, які живуть в
нашій країні. Друге — це те, що в нашій країні є дуже багато ресурсів (вони
просто зараз не використовуються). Красива архітектура, місця проживання
і відпочинку, природа. І, крім того, якщо я живу в цій країні — я повинна
пишатися нею, бо, якщо людина думає: «Боже мій, в якому г... я живу, я
хочу поїхати до Америки, до Європи», то тоді, природно, ніхто не піклуватиметься
про свою країну.
Почуття сорому у мене викликають також люди. Люди, які ганьблять цю
країну тут і в інших державах. Наші люди вже настільки нахамили у всіх
країнах, що мені дуже важко виїхати, наприклад, до Америки. Мені не дають
візи, через мій вік, бо багато дівчат виїздить, щоб заробляти проституцією.
Мафіозі і обманщики виїжджають із нашої країни. І це позорище. Американців
із їхнім паспортом пускають скрізь, а нас — ні.
Автанділ, ведучий музичного хіт-параду «Українська десятка»:
— Почуття національної гордості? Ну, перше, це те, що я грузин. Я народився
в Грузії і представляю свою країну тут, як людина, що вже років десять
живе у Києві. Моя програма підіймає український шоу-бізнес, допомагає підняти
українську культуру. І цим я пишаюся.
Почуття сорому? Мені соромно за те, що моя країна, моя Грузія ніяк не
може вирішити грузино-абхазький конфлікт; що грузини, які жили в Абхазії,
тепер вважаються біженцями і не можуть потрапити до свого будинку. Тому
мені хочеться, щоб наш уряд вирішив цю проблему.
