У рідний Луцьк Олександр приїхав у коротку відпустку, аби зробити уже п’яту операцію на оці, ураженому гумовою кулею під час протистоянь на Майдані. І так збіглося, що услід за ним на Волинь, у село Дерно, привезли тіло його бойового побратима Олега Михайлова. Тому на прес-конференції для місцевих журналістів Олександр одразу повідомив, що його емоційний стан, так би мовити, не надто мажорний... Адже з Олегом вони разом їхали на схід у складі першої команди волинян, які влилися у батальйон «Айдар». Це бойовий підрозділ у складі Збройних сил України, батальйон територіальної оборони Луганщини. Подібний же батальйон створено і в Луцьку, і невдовзі він вирушить на фронт. Але ті з волинян, як Олег та Сашко, не могли, каже він, чекати, тому і стали членами формування іншої області. Нині в «Айдарі» служать більше трьох десятків волинян.
На питання, що було найстрашнішим за ці два місяці, Олександр каже, що у перші дні їхньою зброєю були тільки саперні лопатки, якими закопувалися у землю. Боялися ходити, бо навколо стріляли, а лише повзали... Нині ж найбільшим лихом для нього є... власний стан, адже операцію відкладати не можна, але він потерпає за хлопців, які «там» залишилися, і шкодує, що зараз не з ними. Після травми ока хлопець отримав псевдо Кутузов, але каже, що натомість... прозрів духовно. Зрозумів, що за власну державу треба боротися, і вважає, українці ще мають час, аби збудувати її своїми руками. Тому основний настрій, який побутує нині в колі його бойових побратимів, це розуміння, що треба готуватися до тривалої боротьби. Може, навіть і до третьої світової війни. Але доки є серед українців такі, як Олег Михайлов, ми непереможні. Сашко називає загиблого побратима найхоробрішою людиною, яких тільки знав. Він стояв до кінця, забезпечивши відхід «айдарівців» у бою з терористами, і, вважає Сашко, мало хто мав би таку залізну витримку у цій ситуації і так ризикував собою заради друзів.
На запитання журналістів щодо конкретних ситуацій у протистоянні на сході Сашко висловив власні міркування. Що перемир’я дало тільки можливість терористам перегрупувати сили, доставити зброю і нових бойовиків. Що місцеві мешканці дуже налякані, бо зрозуміли, що впустили на свою землю найманців, котрі воюють далеко не за інтереси Донбасу. Що немало місцевих тепер щиро допомагають українській армії, поставляючи розвіддані про пересування ворога та тих же «градів». Що спочатку наші хлопці воювали з бандами місцевих терористів, які так само мало що розуміли у війні, а після так званого перемир’я нашим противником стали військово підготовлені люди, які мають зброю російського виробництва. Але настрій в українських вояків такий, що відступати немає куди і перемога мусить бути за нами.
