Незважаючи на нашу гірку історію, ми завжди посміхалися. Навіть після страшних сталінських репресій і Голодомору, й у роки Другої світової війни українці посміхалися. Це помітив відомий американський письменник, Нобелівський лауреат Джон Стейнбек, коли видав у Нью-Йорку (США) свої щоденники з враженнями від повоєнної України (John Steinbeck. A Russian Journal. — New York: Viking, 1948). Наведемо два уривки з цієї книжки (переклад Романа Колісника): «Хоч Київ зруйнований, а Москва — ні, люди в Києві не такі мертвячо понурі, як у Москві. Вони не ходять похилені, а випрямлені, на вулицях чути сміх»; «Ми пішли в поле, де жінки й діти збирали огірки... Все поле занеслося сміхом. Це були жваві, приязні люди».
Науковці здавен ставлять собі питання: чому українці люблять сміятися, жартувати, іронізувати, якщо в них така страшна й сумна історія? Вони більш-менш сходяться в тому, що в українській психічній структурі домінує емоційно-почуттєвий чинник, який, зокрема, проявляється і в гуморі (Роман Кирчів «Етюди до студій над українським народним анекдотом». — Львів, 2008. — С. 62 — 69.)
Більшість дослідників української сміхової культури любить покликатися на видатного історика Миколу Костомарова, який сказав: «...Загальні страждання народу, тяжке лихоліття, які мусіли українці виносити на своїх плечах, часта потреба самопожертви, нетривкість хатнього добробуту, необхідність рвати раз у раз родинні й громадські зв’язки — виховали в цьому народі свідомість мізерії життя, погорду до земного щастя, насмішкуватий погляд на всі зміни...» (Є. Онацький Українська мала енциклопедія. Кн. 2. — Буенос-Айрес, 1958. — С. 287 — 288.)
Відомий сучасний філософ Сергій Кримський писав: «Україна — кордонна цивілізація, на кордоні зі степом, із ворожими імперіями. У таких умовах сміх — це зневажливе ставлення до ворогів, до страху перед небезпекою, сміх — це бойова зброя. Для українців гумор — не просто елемент життя, це національна риса» (Над чим сміємось? // День [Київ]. — 2004. — 7 жовтня. — С. 6.)
Ну, а рядки Лесі Українки «Так, я буду крізь сльози сміятись» ніби дають ще один відтінок характеристики нашого гумору: в багатьох випадках наш сміх — це безвихідь, це виклик страхові, це дія всупереч смуткові та сльозам. Іван Франко, аналізуючи народний анекдот, писав, що він поєднаний із сумним сміхом, в якому видніються сльози (І. Франко Михайло Євграфович [Щедрін] //Зібрання творів: у 50 тт. — К., 1980. — Т. 26. — С. 127.)
Залишається відповісти на одне — чи ми ще усміхнений народ, чи вже бундючний, злий, понурий? Відомий культуролог Вадим Скуратівський вважає: «Наша нація втратила його (гумор) протягом минулого століття» (Над чим сміємось? //День [Київ]. — 2004. — 7 жовтня. — С. 6). А я раджу з приводу цього провести такий експеримент: чимчикуючи своїм містом чи селом, придивитися до перших десятьох перехожих — чи усміхнені вони.
Індикатором вашого експерименту мають бути люди зрілі й похилого віку, а не молодь. Бо молоде — завжди веселе.
ЩО ТАКЕ ГУМОР УКРАЇНСЬКИЙ?
Здавалося б, відповідь на таке запитання мала б містити кожна українська енциклопедія. Але погортавши наші дорадянські, радянські й сучасні українські енциклопедії та довідники, ми не можемо собі скласти уявлення про особливість нашого українського гумору. Тоді покличемо на допомогу науковців, митців, письменників, які висловлюють свої думки про це.
Доктор Євген Онацький (Україна — Аргентина): «Трудно знайти українця без почуття гумору — не завжди цей гумор досить витончений, часто навіть буває добре-таки вульгарний, але він усе супроводить українця в його життєвому й історичному шляху, відкриваючи йому суперечності між мріями й дійсністю, між високими гаслами та гарною фразеологією і дуже низькою практикою ріжних ощасливлювачів людства та шукачів земного раю. І в цьому його почутті гумору велика наша надія й забезпека, бо це почуття гумору виявляє незвичайно здоровий стан духового підложжя українського народу» (Українська мала енциклопедія. — Кн. 2. — Буенос-Айрес, Аргентина, 1958. — С. 288.)
Доктор Богдан Романенчук (Україна — США): «Гумор українцям дуже прикметний і природний, вони люблять посміятися, навіть крізь сльози, з усієї літератури найбільше люблять гумористичну, а гумористичних письменників запрошують навіть на поважні імпрези, з одного кінця світу в другий. Саме тому в нас завжди було багато гумористичних журналів і газет» (Енциклопедія української літератури «Азбуковник». — Філадельфія, США: Київ, 1973. — С. 516.)
Бард Андрій Панчишин: «На мою думку, головною ознакою українського гумору є те, що він анітрохи не смішний. Могутній козацький регіт уже давно припинив своє існування, він виродився у сміх крізь сльози. Ми не сміємося вже ні з себе, ні з якихось конкретних чи уявних «них». Лише «вони» з нас сміються... До того ж професійний гумор у нас майже не відрізняється від народного. Та й скільки там у нас тих гумористів...» («У чому специфіка українського гумору» // ПіК [Київ]. — 1999. — № 2. — С. 37.)
Поет Володимир Цибулько: «Український сміх поділяється за територіальними і стилістичними ознаками.
Галицький сміх унікальний тим, що не передбачає й не експлуатує національного самоприниження.
Полтавсько-слобожанський — сміх національних комплексів. Тому він завжди знаходив прихильників серед представників окупаційного режиму...
Південний сміх — делікатний, і це запорука його довшого тривання» («У чому специфіка українського гумору» // ПіК [Київ]. — 1999. — № 2. — С. 37.)
Професор Юрій Саєнко: «Я думаю, що українське почуття гумору — незнищенне. Після євреїв, які дуже люблять кепкувати із самих себе, українці посідають одразу друге місце» («З чого сміються українці?» // Експрес [Львів]. — 2006. — 31 березня — 2 квітня. — С. 15.)
Науковець Олеся Брицина вважає, що український гумор відрізняється від інших насамперед тим, що в ньому мало руйнівної рефлексії, чорного сарказму, переважає добродушність, самоіронія та утвердження вітаїзму (за кн. Стражний О. Український менталітет: Ілюзії. Міфи, Реальність. — К.: Книга, 2009. — С. 302.)
Письменник-гуморист Роман Колісник (Торонто, Канада): «Український гумор, як і український народ, не мають собі рівня, бо українці мають найкраще вироблене почуття гумору — одне із одного сміються за всіх обставин, і тому їх так довго б’ють, і ще досі не можуть добити — і не доб’ють». Здається, це не лише іронічно, а й оптимістично...
НАД ЧИМ СМІЄМОСЯ?
Отже, «часто українці сміються самі над собою» (філософ С. Кримський); «...ми — єдина нація, яка потішається над собою. Вірмени насміхаються з грузинів, грузини іронізують з вірменів, росіяни кепкують над чукчами, чукчі глузують з молдован, і лише українці сміються з українців» (актор, телезірка А. Дяченко); «На відміну від багатьох народів, які люблять жартувати над собою, українці особливо люблять жартувати над сусідами» (архітектор і політик Л. Скорик). «Найпопулярніший об’єкт українських жартів — не москаль, не чукча, або хтось, кого б українець пихато намагався висміяти, а він сам, котрий, потрапляючи в різні ситуації, то виявиться розумним, то пошиється в дурні» (лікар-психотерапевт О. Стражний).
Вище наведені думки щодо цього притання зводяться до двох протилежних висновків:
1. Українці сміються із себе (це добре і це погано).
2. Українці сміються з інших народів (це добре і це погано).
Мабуть, так можна сказати про гумор будь-яких інших народів...
ЧИМ РІЗНЯТЬСЯ РОСІЙСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКИЙ СМІХ?
За часів СРСР такий порівняльний аналіз був би неможливим і небезпечним. Тому надамо слово тим, хто шукав порівнянь російськомовного і українського гумору.
Іван Франко, порівнюючи творчість російського сатирика М. Салтикова-Щедріна, зазначив, що цей відомий російський сатирик відрізняється від іншого відомого сатирика Миколи Гоголя «вдачею свого гумору і закроєм своєї сатири так коронно, як коронно різниться вдача українця від вдачі великороса. Бо коли гумор українця більше погідний і попри всій їдкості та остроті більше гуманний, гумор великороса остається понурий та терпкий навіть там, де вибухає голосним сміхом. І коли в українця крізь сміх видніються сльози, в великороса видніється гнів» (Франко І. Михайло Євграфович [Щедрін] // Зібрання тв.: У 50-ти т. К., 1980. — Т. 26. — С. 127).
Відомий російський письменник з України Сергій Степняк-Кравчинський вклав у вуста своєї героїні з роману «Андрій Кожухов» такі слова: «Вона вибухнула веселою молодецькою пісенькою, повною живого українського гумору, який у порівнянні з хвацькою веселістю росіян — те саме, що спів ширяючого в небі жайворонка в порівнянні з криками морської чайки, що заграє з бурею» (Кравчинский-Степняк С. М. Андрей Кожухов. — Москва, 1951. — С. 163 // За кн. Романа Кирчіва «Етюди до студій над українським народним анекдотом». — Львів, 2008. — С. 63).
Однак деякі висновки щодо російсько-українського порівняння в сміховій культурі ми можемо зробити. Отже, український гумор, крім перерахованого вище, відрізняється від російського ще й тим, що:
— написаний українською мовою (це всім зрозуміло);
— великою мірою віршований і пісенний;
— у ньому відсутній т. зв. чорний гумор;
— він більше сконцентрований на вічному (родинні взаємини, любов і зрада, молодість і старість), в той час, як російський — на побуті й соціальній проблематиці...
ЩО ВАРТО БУЛО Б ЗРОБИТИ?
Нам тепер важко остаточно відповісти на таке запитання, як самобутність українського гумору тільки через те, що ми навіть свого гумору до кінця не знаємо й не розуміємо, не кажучи про гумор наших сусідів. При цьому треба поділити наш гумор і сатиру доінформаційної доби і сучасної доби, де все надто переплелося й перемішалося.
Де наші енциклопедії, довідники, словники, узагальнені й аналітичні праці в різних царинах сміхової культури? Чи, може, дехто чекає, що їх хтось для нас напише?
ЩО СТАНОВИТЬ СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ СМІХОВУ КУЛЬТУРУ?
На це запитання відповісти легко. В Україні видається і вцілів гумористично-сатиричний журнал «Перець» (Київ), на еміѓрації в Торонто (Канада) уже 21-й рік виходить гумористично-сатиричний журнал «Всесміх», а в Коломиї шанувальники гумору й сатири неперіодично отримують газету «Патилько». Це небагато, в той час, коли в Україні виходять повноколірні російськомовні журнали «Крокодил в Украине», «15 суток», «Фонтан» та багато невеличких збірників анекдотів. Але якщо врахувати, що в багатій Канаді не виходить жоден англо- чи франкомовний гумористичний журнал, що в Росії зник «Крокодил», а в Польщі «Шпількі», то нас тут трохи гріє гонор.
Видається в Україні й чимало гумористично-сатиричної літератури, хоча про її якість варто поговорити окремо. Світові здобутки наших сучасних сатириків і гумористів майже не відомі на відміну від здобутків наших карикатуристів.
Є в нас кілька фестивалів гумору й сатири — «Лауреат Нобельської премії» (с. Нобель Зарічненського р-ну Рівненської обл.), фестиваль гуцульського гумору «Бербеницьи фіѓлів» (смт. Ясіня Рахівського р-ну Закарпатської обл.), фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини» (м. Чернівці), відбуваються свята на батьківщині видатних сміхотворців Степана Руданського, Степана Олійника, Анатолія Косматенка, є Всеукраїнський конкурс виконавців гумору ім. А. Сови в Одесі.
1995 року в Запоріжжі, з ініціативи відомого поета-гумориста Петра Ребра та його веселих побратимів, засновано Асоціацію українських гумористів і сатириків «Весела Січ» з філіями-куренями в майже всіх областях України і навіть в діаспорі. Значення цієї загальноукраїнської організації велике, адже «Весела Січ» проводить всеукраїнське свято козацького гумору та конкурс гумористів-виконавців «Пересмішник», видала майже 20 збірників літературно-художнього альманаху «Весела Січ», заснувала 1996 року літературну премію ім. П. Сагайдачного.
Щодо літературних премій, то присуджуються вони за твори в царині сміху — ім. Остапа Вишні, ім. Степана Олійника, ім. Степана Руданського, ім. Петра Сагайдачного, ім. Микити Годованця.
У репертуарах українських театрів неодмінно є комедії, а шанувальники нашого смішного кіно мають змогу придбати відомі кінострічки циклу «Українське кіно українською мовою». Щоправда, це лише відгомін нашої минулої, як не дивно, радянської комедійної кінослави.
Звичайно, прикро, що наші столичні майстри гумору й сатири втратили фестиваль «Вишневі усмішки» і Всеукраїнський конкурс гумору і сатири, що деякі фестивалі чи премії, гільдії й асоціації, часописи й альманахи мали коротке життя і не можуть відродитися.
Не сказали ми свого слова в клоунаді, а гурти КВК, які домоглися того, щоб у нас прижилося КВН (вони придумали цій абревіатурі таке тлумачення — Клуб веселих і найкмітливіших), не мають україномовної ліги і пристають до російськомовних. Дещо динамічніше розвивається в Україні україномовний комікс, хоча він також здебільшого орієнтується на американський.
В Україні майже зникли гумористичні листівки й календарики, а більшість сувенірів, вироблених невідомо де й ким, наче навмисне хочуть створити образ українця-любителя жерти сало й дудлити горілку.
А як ми використовуємо можливості Інтернету, де нема цензури на українське слово! Для прикладу, відкриймо статтю у Вікіпедії на гасло «Українські гумористи». Інформація, уміщена в цій статті, яскраво доведе всім охочим нашу нікчемність і жалюгідність. Хто мав би туди писати інформацію — науковці, маститі сатирики й гумористи, платні писарі?
В Інтернеті є низка сайтів на тему української сміхової культури, зокрема письменницький портал запорізького письменника-гумориста Пилипа Юрика, сайти «Смішного» і «Весела хата», інтернет-журнал «Перець по-ковельськи» тощо. Прикладу тут, як не дивно, не показують наші столичні маститі гумористи й сатирики. Прикро, що журнал «Перець» не має своєї інтернет-версії.
Найболючіша проблема — українська відсутність у телепросторі й кінематографі. І тут, браття, великою мірою наша вина. Чому галичани в 1930-ті роки, коли були підневільним народом у польській державі, спромоглися на цілком конкурентоздатну гумористично-сатиричну періодику й карикатуру, а ми в своїй державі не можемо нічого протиставити російськомовному гуморові й сатирі? Можливо, у наступні 20 років незалежності ми зберемо докупи ті копійки, які мають українці, і знімемо бодай одну кінокомедію, підготуємо бодай одне українське гумористичне телешоу і справді подивуємо світ своїм самобутнім гумором.
ЧИ ЛИШЕ В НАС ЛЮБЛЯТЬ СМІХ?
Пошукайте в Інтернеті кінокомедії, і ви матимете сотні англійських, французьких, американських, польських, італійських, радянських кінокомедій. Нам про таке можна лише мріяти.
Або поцікавтеся таким російським інтернет-виданням, як «Большая энциклопедия карикатуры» чи «Краткая энциклопедия карикатуры: из истории юмора и сатиры в графике» Д. Москіна (Петрозаводськ, 2000). І хоч у цих виданнях українських митців репрезентовано доволі скромно, видання несуть велику інформацію для довідки й роздумів. А скільки в росіян інтернет-гумору й сатири! І якщо до цього додати російськомовну масовану телевізійну гумор-атаку, то залишається лише гірко зітхнути. Безперечно, ми мусимо пам’ятати, що причиною багатьох наших негараздів є наша сумна історія. Але помилково безконечно нарікати на нашу історію...
Американці, англійці, французи, італійці, поляки мають свої комедійні телешоу, кінокомедії, гумористичні видання, зокрема й листівки і сувеніри.
У світі, крім «Веселої оселі» в Коломиї, є ще музеї гумору в Фене (Іспанія), Сан-Антоніо (Куба), Монреалі (Канада), у Козьмодем’янську і Москві (Росія), знаменитий музей гумору й сатири в Габрові (Болгарія), який 1 квітня відзначає своє 40-річчя.
У багатьох країнах існують клуби сміху й шанувальників гумору (2003 року у Франції відкрили 26 таких клубів). Періодично на інтернет-сайтах чи в телевізії влаштовують різноманітні сміхові конкурси.
У США є коледж гумору й Інститут вивчення гумору. Там обов’язково посилають на семінари «зі сміху» військову еліту.
Кілька років тому Вищий адміністративний суд Чехії вирішив, що іронія, жарт, сарказм, шарж і насміх, зокрема й на найвищих державних посадовців, є виявом свободи слова, і суди не мають права приймати позовів щодо образи особи в цьому разі. Деякі китайські службовці збираються спеціально в парку, де розповідають одні одним анекдоти й смішні історії і так позбуваються стресів і перевантажень.
Національне австрійське антидепресивне товариство кілька років тому випустило спеціальний компакт-диск, на якому записано 20 хвилин сміху.
Торік литовський парламент очолив Арунас Валінскас, який до того працював автором і ведучим популярних гумористичних телепрограм.
Одне слово, багато народів, відомих і невідомих нам, мають свою велику сміхову культуру. І кожна з них має якусь особливість і спорідненість з іншими. А нам важливо збагнути себе, розвивати рідні гумор, сатиру, карикатуру й частіше посміхатися один одному.
