Михайло Рашковецький — куратор художніх акцій за
покликанням. Почувши таке визначення, впевнена, багато хто з наближених
або тих, що входять в арт-тусовку, недобре посміхнуться. Головне — творець,
адміністративні ж зусилля критика, який готує виставку чи акцію, уявляються
чимось малоцікавим і навіть надокучливим. З'явившись не так давно, ця професія,
проте, розвивається у нас так само стрімко, як, приміром, професія менеджера.
Скромні невидимки, такі собі джини заходів, саме куратори відповідають
за блискучий успіх або приголомшливу невдачу художніх явищ у сучасному
мистецтві: вони знаходять таланти, визначають стратегію «розкрутки імені»,
продумують, як «подати» публіці нове явище, а то й розвиток цілого напрямку.
Майже завжди вони — «чисті прагматики», смиренні раціоналісти, занурені
в конкретні справи й нескінченні контакти настільки, що просто «поговорити
про життя» з ними майже неможливо. Одеса завжди славилася особливим шиком,
умінням жити «з розмахом», планувати грандіозне й народжувати ексцентричні
таланти. Все це так тому, що поруч із букетом оригіналів завжди існували
«садівники», дуже тактовно, з дня на день зрошуючи тут парки, сади, виноградники,
тобто — місця, де можливе зростання екзотичних квітів. Власне, вся сучасна
філософська думка б'ється над тим, щоб з'ясувати: в яких же умовах можливий
сплеск, бурхливе зростання, буйство своєрідності? А в Одесі самі собою,
незважаючи на перипетії історії, ці умови створювали люди такого раціонально-прагматичного
складу. Михайло Рашковецький, директор Центру сучасного мистецтва в Одесі
— з них.
Він із тяжким зітханням змальовує нинішню пустельність
Одеси — немає жодного корабля біля причалів порту, на літо з'їжджається
все менше відпочиваючих, зникає вируюча багатонаціональність раніше тим
і примітного міста біля моря. З хитруватим здивуванням розповідає, що студентів
на його лекціях несподівано багато — молоді люди віддають перевагу дискусіям
перед безшабашними прогулянками квітучими бульварами. Зі сміхом називає
місце свого офісу «Центру сучасного мистецтва», немов затиснутого між секс-шопом
і кондитерською, — «за спиною бронзового градоначальника Воронцова». Коли
спостерігаєш за Рашковецьким, директорство уявляється найбільш необтяжливою
із посад, притому — з присмаком містифікаторства. Чемно й неспішно, він
щодня задає логіку текстам, робочому ритму в офісі, презентаціям виставок.
Михайлові Рашковецькому чудово вдається знаходити в Одесі, за відомим визначенням
— місті «для життя, а не для роботи», зацікавлених людей і неймовірні приміщення,
знову доводячи: «Центр сучасного мистецтва» в Одесі — це не зарозумілість
«нової ідеології», а продовження добрих традицій сусідства несхожих культур.
— Михайле, Одеса — молоде місто новітньої історії, але
аж ніяк не столиця, не Київ із його півторатисячолітнім вантажем минулого.
А ви очолюєте «Центр сучасного мистецтва», намагаючись поєднати провінційність
околиці біля моря з ...чим?
— Раніше ми часто, наперед прирікаючи себе на невдачу,
ставили перед собою нездійсненні завдання. У тому числі — і глобальні.
Але тепер всюди, завдяки новим медіа, відбувається процес децентралізації.
Одеса — це модель столиці нестоличності, полігон, де акумулюється те, що
блукає і бродить. Якесь вариво на кшталт «борщу», те, що не може заскніти
в академізмі. З цього погляду вона має особливий шанс — провінція, околиця
України, вона не відірвана повністю від «глобальної бібліотеки».
Чому «Центр сучасного мистецтва»? Тому що в нас у регіоні
немає нічого. Адже сучасне мистецтво — це не тільки технології, а й інституції.
Музей, журнал, викладацький корпус. Загреб менший від Одеси, але в ньому
є Інститут сучасних медіа й Музей сучасного мистецтва. Тому ми змушені
бути центром — читати лекції, вести бібліотечну роботу, замість дослідницького
інституту збирати документацію, оформляти її, організовувати виставки без
своєї галереї, шукати зали, приміщення. Я був би радий тільки читати лекції
й писати статті, однак така адміністративна діяльність нині необхідна.
— Документація — це що, для вас також вид творчості?
— За першою освітою я філолог. Але багато років працював
у художньому музеї. Я знаю, що таке бібліотека, архів, яка їхня цінність
для культури. У наше «Портфоліо» ми зібрали тексти про одеське мистецтво
за останні 10 років. Структура цього збірника, можливо, недосконала, але
статті вже — в бібліотеці, вони не загинули, а всі разом зібрані як документ
покоління. Яка їхня цінність? Покаже історія, а історикам буде що подивитися
і почитати. Такий самий том ми плануємо зробити і щодо шістдесятників.
У принципі — не ми повинні цим займатися. Але поки що більше нікому. Без
збирання текстів у бібліотеку все провисає. Пригадати хоча б «Салони Іздебського»
— без них багато чого у вітчизняній культурі початку ХХ ст. просто не було
б. Це — характерний одеський феномен, коли людина пробує робити такий могутній
«вінегрет» із тих, і цих, і ось таких художників різних напрямків. У нас
в архіві лежать матеріали до видання «Візуальне мистецтво Одеси. Нова історія»,
де зібрані матеріали, що раніше ніде не публікувалися, про Кандинського,
Іздебського, їхнє життя і творчість.
— Погляд назад, спроба узагальнити весь розкиданий матеріал
— ця діяльність благородна, але багато в чому — звична. Однак європейський
час — дуже динамічний, спрямований уперед. В Одесі, де життя дуже розмірене,
спокійне й навіть вповільнене, — чи можливий тут вияв динаміки справжньої,
«центрової» цивілізації?
— Загалом, «сучасне мистецтво» — продукт постіндустріального
суспільства. Ми живемо в двох темпах одночасно. Живемо у всесвітній павутині,
але картоплю добуваємо частіше за все не на ринку чи в магазині, а зі свого
городу. Глобальна система «Інтернетціоналізму», як я її назвав, схожа на
часи, коли замість класичної латині з'явилася об'єднуюча всю Римську імперію
вульгарна латинь. Вона стала надалі основою національних європейських мов.
Так і мова, що використовується в Інтернеті, нівелює справжню англійську,
все зводить до одного знаменника. Але вийти з цієї павутини-мережі вже
неможливо. Якщо в центрах світової культури люди частіше за все перебувають
у стані футурошоку, і в ньому створюють сучасне мистецтво, то ми живемо
просто в очікуванні «футуро», одночасно існуючи — в архаїці. Є шанс, що
ось ця картопля, поєднана з веб- сайтами, створить нову якість. У цьому
є своєрідність, є дивацтво, яке, я вірю, дасть можливість з'єднати колективні
цінності з індивідуальними.
— Ви дуже любите дивацтво, воно вам до серця?
— Я б навіть сказав, що дивацтво — це початок сучасного
мистецтва. Воно — це погляд на стерте, повсякденне, погляд з незвичайного
ракурсу, в незвичайному контексті. Тобто наш центр намагається вловлювати
дивацтво. У свій час я думав, що найсильніший у мистецтві Одеси — живопис.
І нові, нехарактерні для Одеси види візуального мистецтва далеко не завжди
здаються мені більш цікавими, ніж живопис 70—80-х років. Але для нашого
регіону ці види — як і колись дивні, й центр підтримує їх насамперед. Олександр
Ройтбурт — відомий живописець, але Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку
придбав не його картину, а відеороботу, представлену на одній з наших виставок.
Це сюрреалістичний, «відв'язний» парафраз на ейзенштейнівський епізод із
Потьомкінськими сходами. Наступного року ми плануємо провести відеофестиваль
коротких фільмів у приміщенні, на жаль, «померлої» Одеської кіностудії.
— Зараз на авансцену діяльності, у тому числі й художньої,
вийде покоління, яке умовно можна назвати «діти шістдесятників». Чи не
здається вам, що вони, відкидаючи нонконформізм «відлиги», дуже багато
рефлексують і досить мало продукують нових ідей-образів, породжуючи відчуття
якогось «нового застою»?
— З моєї точки зору, це, на жаль, відбувається і в Києві,
і в Одесі. Оскільки застій, скажу недорікувато, «має місце бути» і в світовій
культурі. Я маю на увазі той досить вузький напрямок, який називається
«сучасне мистецтво» як особливий вид образотворчого мистецтва. Багато в
чому це пов'язано з постмодернізмом, який весь побудований на цих рефлексіях
другого та третього порядку. Він був надзвичайно цікавий свого часу — із
другої половини 70-х до початку 90-х. Уже в кінці 80-х почали говорити
про кризу цієї ситуації, про те, що дещо має прийти на зміну. Своїм студентам
я пояснюю простий принцип, як розпізнати постмодерніста: ця людина постійно
говорить «начебто», а коли повторює «насправді» — ось це вже пост-постмодерніст.
Жарт, але свого часу ми обпеклися на утопіях, я маю на увазі всю нашу нещасну
радянську історію, в якій активно працювали також і футуристи. У світі
від цієї утопії «вертикального прогресу» вже відмовляються. Тому, коли
ми говоримо про нову ідею, я підозрюю певну ідею-план, ідею-мету. Не таку,
що рефлексує, а таку, що веде вперед. Та саме її поки що й немає в більш-менш
оформленому вигляді ніде. Певні прориви і припущення, які десь виникають,
досить швидко згасають. Невідомо, коли складеться цей новий мейн-стрім.
Ми знаходимося на межі між постіндустрією і варварством.
Але припущення багатьох серйозних культурологів полягає в тому, що нове
й виникає на межі. Постмодернізм, перетворившись на академізм нового типу,
на деконструкцію, руйнування механізмів, як це не дивно (наскільки це і
скидається на оксюморон), закостенів.
— А поява контексту, міцності, на контрасті з якою може
з'явитися нова художня особистість?
— Нині можлива поява великої кількості різних контекстів,
які складно пов'язані між собою. В основі всіх проектів лежить саме підкреслена
інтертекстуальність. Я вірю в те, що специфіка регіонів і локальних контекстів,
яка одного часу стала дуже актуальною, знову стане основою для виникнення
специфічно-локального. Як грунт. Але для цього потрібен час.
— Наскільки багато в Одесі цього кочовища і відльотів
із гнізда?
— Я не люблю, коли виїжджають із Одеси. І роботи, а тим
більше — люди. На жаль, як і Київ, Одеса — місто тих, хто від'їжджає. Раніше
тільки виїжджали, в 70-х — прекрасні живописці, у 80-х — прекрасні концептуалісти,
емігрували на Захід, до Москви, багато хто з них, поїхавши, отримав європейську
популярність (наприклад, група «Медгерменевтика»). Тепер, уявіть, навіть
приїжджають, повертаються, отож поки що — рахунок нічийний.
— Невже це не чергові байки, на зразок: «Усе в світі
нудне, окрім нашої нестабільності»?
— Я ж говорю про не зовсім нормальних людей. Про тих, хто
за вдачею своєю нонконформіст. По відношенню і до правих, і до лівих. Адже
наш центр — це перша мішень не лише для реалістів, але й для крайніх радикалів.
Ми постійно контактуємо з одеською газетою «На дні», і вони серйозно критикують
нас як таких, що не розуміють молоде мистецтво. З боку анархістів, які
приходять до нас у центр, щось роблять, частенько ламають обладнання, також
іде критика, в якій не вибирають виразів. Таким людям на Заході нудно.
Адже в Одесі нині вижити легше, ніж у Москві. Можливо, внаслідок нашої
провінційності, у нас цікавіше.
ДОВІДКА «Дня»
Михайло Рашковецький, народився 1954 року в Одесі, у 1978 році закінчив філологічний факультет Одеського державного університету, в 1992 році — факультет теорії та історії образотворчого мистецтва Інституту живопису, скульптури й архітектури (м. Санкт-Петербург, Росія). У 1982—1996 роках — завідуючий відділом виставкової роботи Одеського художнього музею. 1994 рік — куратор галереї сучасного мистецтва «Тірс», 1995 рік — виконавчий директор приватної Одеської академії мистецтв. Із 1998 року викладає курс теорії та практики сучасного мистецтва на філософському відділенні Одеського держуніверситету. З 1996 року — директор Центру сучасного мистецтва, що підтримується фондом «Відродження». Куратор більше ніж 15 великих виставок, автор багатьох каталогів, збірників статей, численних публікацій.
