Сьогодні у Полтаві стартує рок-фестиваль «Маzeпа-фест», який вже став помітним явищем. Упродовж трьох днів виступатимуть музиканти чи не з усієї України. Як завжди — багато оригінальних молодих гуртів і талановитих команд-початківців. Серед хедлайнерів — «Кому вниз», «Перкалаба», Фома з «Мандрів», «Королівські зайці», «Холодне сонце», «Гуцул Каліпсо», «Гайдамаки»... Очікують і на приїзд знаних кобзарів та бардів — Едуарда Драча, Юрка Фединського, Тараса Компаниченка... День українського кіно відкриє художній фільм «Криниця для спраглих». Далі — показ стрічок «Сьомий маршрут», «Мамай», «Камінний хрест». Також пройде диспут на тему «Культура як фактор консолідації українського суспільства» за участю відомих громадських діячів та діячів культури.
Про фестиваль «Маzепа-фест», який п’ять років тому задумувався як мультимистецький (щороку одночасно діють рок- та кобзарська сцени, обов’язково проводиться День українського кіно, а торік — дефіле від вітчизняних дизайнерів та виступ експериментального театру «Мушля»), «День» говорить з його директором, народним депутатом Верховної Ради V скликання Миколою КУЛЬЧИНСЬКИМ. Й не тільки про це. Сам Микола Георгійович — непересічна особистість і не вписується в розхожі мірки нашого часу своєю затятою жертовністю. Він — ініціатор встановлення пам’ятника українським козакам, полеглим у Полтавській битві. Зараз очолює зібрання коштів на пам’ятник Івану Мазепі, який стане першим в Україні! За його сприяння, зокрема на його депутатську зарплатню, вийшло друком понад 50 книжок! Із останніх — Василь Стус «Відзеркалення» (спогади Василя Овсієнка про поета) та альбом полтавського художника Сергія Гнойового. А нещодавно до 60-ліття він видав свою першу поетичну збірку «Загратоване світло».
— Коли я жив у Полтаві, мене обурювало офіційне помпезне святкування Полтавської битви. Треба сказати, що там насаджувався культ Петра I і довгий час підживлювався найрізноманітними міфами. Тому у 1989 році, коли на місцевому стадіоні мало відбутися пишне театралізоване дійство, приурочене до чергової річниці однієї з найбільших для українців трагедій, ми, члени Товариства рідної мови, звернулися до влади і преси — щоб не допустити цього принизливого відзначення, на яке, до речі, з Росії їхало півтори тисячі чоловік. Влада зреагувала. Поїзд з Росії був зупинений. Прибуло лишень біля тридцяти осіб — людей освічених, які мали об’єктивні історичні знання. Разом з ними поклали грудочки землі на могили полеглих російських вояків і провели круглий стіл в одному з музеїв. Відтоді у нас народилася ідея щороку вшановувати з українським акцентом (!) Полтавську битву. Згодом вирішили домагатися від влади встановлення пам’ятника загиблим у битві під Полтавою українцям. Домоглися. Після того замислилися, як би продовжити традицію вшанування Полтавської битви. І разом з режисером Сергієм Архипчуком вирішили проводити рок-фестиваль «Маzeпа- фест» — як переможну відповідь духу на Полтавську трагедію. Я вже згадував про міфи, які дуже живучі, навіть у свідомості молодих. А щоби їх зруйнувати, якраз потрібна рок- музика. Знаєте, заснування фестивалю мало як історичне підгрунття, так i політичний підтекст, бо хочемо того чи ні, іде змагання між українською та російською культурами. Тому серед найголовніших завдань «Маzeпи-фесту» — пропаганда вітчизняної музики, підтримка рок-гуртів, введення в українське культурне поле молодi, яка, по суті, тієї української культури ніде й не бачить і не чує — ні на телебаченні, ні на FM-радіо... Мені хочеться, аби молоді були налаштовані на сприйняття і пізнання свого. Це робило би їх гармонійними, більш думаючими людьми, бо на їхніх плечах завтрашній день. І потрібно мати певний культурно-духовний багаж, без якого ми просто будемо поживою для сильніших народів.
— Якою вам видається молодь?
— Завжди існує якесь співвідношення — і циніків, і прагматиків, і тих, які мають багатий внутрішній світ і живуть за його законами. Щоправда, останні, зазвичай, в меншості.
Насправді українське суспільство втратило рівновагу, тому що воно переполовинeне, починаючи від окупації України у 1920—21 роках, потім — голоди, репресії... До слова, ми ще вповні не усвідомили трагедію Голодомору 1932—33-х. І виявилося, що тих людей, які не відчувають якихось естетичних й етичних переживань, — більшість. Так і з молодими — з одного боку, відбувається процес самозросійщення під тиском телебачення і обставин загалом, а з іншого — процес самоусвідомлення. Зауважу, що навколо себе бачу дуже багато хорошої молоді. На нашому фестивалі доволі приязна і дружна атмосфера. Мені напівжартома і напіввсерйоз говорять, що все через назву, мовляв, саме ім’я потужно енергетичне, зрештою, й постать гетьмана величава. Очевидно, і через те також. Я спостерігаю за багатьма учасниками-музикантами — стримані, ввічливі, а найголовніше — «несовкові». Звичайно, є й інші. Мене тривожать підлітки, які напиваються пива, бавляться легкими наркотиками — таких немало. Заздалегідь домовляюся з міліціонерами, щоб їх виводили з концертів. Усе це суспільні проблеми, які потребують глибокого осмислення і дослідження. Проте очевидно, що у молодого покоління цинізм присутній, але він народився із цинізму так званої української еліти — вона у переважній своїй більшості наскрізь цинічна.
Сьогодні українське суспільство ще тільки напівцивілізоване. Воно не засвоїло української культури, яка є регулятором свідомості. Хоч ми називаємо себе християнською державою, але глибинного християнського світогляду наш народ не має. Ми дуже поволі долаємо бар’єр минулого. Соціалісти і комуністи — це минуле, яке не відпускає. А скільки у нас досі радянських людей, які повсякчас були пристосуванцями — одне говорили, інше сповідували, а ще інше — робили. А страх ніколи не формує гармонійної людини.
— Миколо Георгійовичу, як просувається справа із зібранням коштів на пам’ятник Івану Мазепі?
— Я переконаний, що у 2008 році, до 300-ліття Полтавської битви, пам’ятник буде встановлено у Полтаві. Торік журі відібрало двох скульпторів — авторів найкращих проектів, а тепер серед них вибиратимуть одного. На сьогодні зібрано 32 тисячі гривень, а всього потрібно... приблизно півмільйона... Ті, що вже є, — це народні кошти. Крім того, збиратимемо гроші і на нашому фестивалі. Зрештою, я ще не звертався до багатих жертводавців, які, певен, не відмовлять. Справа поволі рухається. Це питання, можна сказати, одне із пріорітетних для мене.
— Миколо Георгійовичу, серед політиків ви не почуваєтеся «білою вороною»?
— Я живу досить скромно. Внутрішньо відчуваю, що ось задовільняю власні потреби, а решта коштів можу потратити на інших. Мені боляче дивитися на бідних. То дітей з полтавської глибинки в київську оперу треба повести, то альбом прекрасного полтавського художника видати, то ліки купити для дитини-інваліда...
А щодо того, чи почуваюся «білою вороню»... І так, і ні. Серед цього політикуму насправді є люди, які дуже добре мене розуміють і які десь живуть так, як я. А з тими, які мене сприймають як «білу ворону», як правило, не спілкуюся.
Насправді, мені якось байдуже, що про мене думають. Я живу згідно зі своєю системою цінностей.
— На ваш погляд, чому такі кволі націонал-демократичні сили?
— Це правда, вони справді кволі, хворі. В українців є така хвороба, як малахіанство. Малахій (герой класичного твору Миколи Куліша «Народний Малахій». — Ред.) не вірив, аж раптом увірував у рожеву комуну і з того часу більше нічого не існує. Так само й з людьми: не ідентифікували себе з українцями, не знали української історії, аж раптом усвідомили, що є така держава Україна і відтоді сама патріотична ідея заслоняє всі інші грані життя. Я все-таки думаю, що націонал-демократи як люди не є внутрішньодовершеними, мають певні хиби, бо тільки це могло призвести, наприклад, до розколу РУХу, який свого часу ставав потужною силою. На початку 90-х років, коли утворився Народний рух, було дуже багато піни на поверхні. Щоправда, вона поступово зійшла. Але самі лідери партії, допустивши розкол, внуштрішньо не були на висоті вимог часу. Те саме відбулося з урядом Тимошенко і оточенням Президента, які, зробивши помаранчеву революцію, внутрішньо не увібрали увесь комплекс українських цінностей (політичних, культурних та ідентичних) для будівництва української держави.
У нашій історії було два періоди (не кажу про княжу добу), коли українці могли зогранізуватися і згуртовано діяти. Перший — визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Другий — визвольна боротьба УПА. Це цінні зразки єдності, хоробрості і позитивного протистояння.
— У цьому році ви відзначили 60-літній ювілей. Які підсумки свого життя і життя країни за цей час підводите?
— Я збагнув, якою насправді є моя дружина — Раїса Максимівна. Вона — рідкісна жінка, хоч усе життя її, мабуть, не дооцінював. Якось непросто було пробитися до того розуміння, що вона відчуває — у неї власне життя: діти, чоловік, якого ніколи немає вдома... Я завжди був занурений у своє: мітинги, газети, виступи, видання книжок, проведення фестивалів... І тільки тепер усвідомив, яке складне життя вона прожила зі мною і... не втекла... (посміхається).
Що стосується життя країни... Я вважаю, що п’ятнадцять років нашої незалежності — хоч складний, але все-таки поступ. Помаранчева революція — теж значний крок уперед, проте це тільки крок. Крім того, з’ясувалося, що у суспільстві ще багато тих, які живуть минулим. А минуле для мене уособлюється в тотальному хамстві: знецінення людини, відсутність елементарних культурних знань... Ми б мали тяжкі наслідки, коли б досі перебували у складі Радянського Союзу. Вже, мабуть, не повернулися б до своєї української ідентичності.
Зараз ми стоїмо на межі — або йдемо далі вперед, або можемо бути відкинені в найнецивілізаційніші форми суспільного правління і взагалі суспільного буття. Але віриться, що цього не відбудеться. Бо в цьому казані, який нагадує наше суспільство, щось цікаве виварюється-викристалізовується.
