ЕКСПОЗИЦIЯ
На сцені — три екрани. Посередині — круглий, по боках — два прямокутнi трохи меншi. На центральному — древній хрестоподібний символ.
На екранах мінятимуться зображення: від символів до кавказьких пейзажів. Сцена впорядкована на манер шоу «Пульс» рок-групи «Пік Флойд» (одна з найбільш видовищних і дорогих вистав у світі), а це вже свiдчить про досить високий клас.
Після урочистого електронного пасажу в фіолетовому диму назустріч один одному рушили два ряди танцюючих чоловіків і жінок. Центральними фігурами були наречений і наречена — солісти Ніно Гуларашвілі і Ніколос Латарія. Хоча інші були не менш ефектно і ошатно вдягнуті. У дівчат головні накидки були схожі на фату. Можна сказати, все разом це нагадувало «святковий набір» молодят.
За спинами тих, хто танцює, — музична група. Бас-гітара, волинки, гармошки і величезна кількість ударних інструментів.
Музична стилістика або, точніше кажучи, форма подачі, у «Ерісіоні» близька до творчості французької групи «Deep Forest». Ця електронна група використовує як основу фольклор різних народів (Африка, Балкани, Iндія), але подає його в сучасній обробці. Неспроста продюсер грузинського колективу Паскаль Жордан — француз. Він відкрив для себе цей ансамбль ще 1999 року в Тбілісі (повністю назва — Державний академічний ансамбль пісні і танцю «Ерісіоні») і вирішив на його базі зробити сучасне шоу екстракласу. Ймовірно, що він і «прищепив» їм саунд у стилі «Діп Форесту». Однак у результаті вони анітрохи не втратили національної самобутності. I в звучанні грузинів «перевага» за народними акустичними інструментами. Які, потрібно сказати, уміло відтіняє бас- гітара (я б окремо відзначив стильну гру баса-гітариста, що для цього інструмента — нечасте явище).
ЮНI БАРАБАНЩИКИ I ЛIТНI ВБОЛIВАЛЬНИКИ
Біля мене сидів літній патріархальний грузин — у традиційній м’якій повстяній шапочці. У нього була густа чорна борода з сивиною. Супроводжуючий його молодий чоловік бурхливо реагував на те, що відбувається на сцені, а «старійшина», як і годиться, був стриманий. Але видно було, що і йому це дійство приносило радість. У залі вистачало грузинських «уболівальників», що робило сприймання публіки більш темпераментним. Коли наречені дуже злагоджено зробили чергове спільне коло — це дало іскру для першого вибуху оплесків...
Серед танцювальних «соло», які запам’ятовуються, можна відзначити лезгинку з пляшкою на голові. Танцюрист майстерно перехопив посудину рукою і символічно розлив її вміст у кубки своїм партнерам.
На естраду вискочило з барабанами четверо хлопців років 10—11. Вони віртуозно змінювали не лише ритм, але й характер звуку, б’ючи по різних частинах (верхніх, нижніх, бічних) барабанів. Діти буквально загіпнотизували залу різноманітною ритмічною палітрою.
Захоплення залу було подесятерене! Деякий час стояв незмовкаючий рев! Зрозуміло, що київській публіці допомагало в безпосередній реакції вкраплення грузинської, але відчувалося, що кияни й самi відверто приголомшені недитячою майстерністю юних артистів.
ВIЙНА I МИР
Потім з’явилася традиційна чоловіча капела. Тут, звичайно, не було таких бездоганних красенів, якими вiдзначався хореографічний ансамбль. Це були солідні, вгодовані дядьки (особливо один із вокалістів відрізнявся неосяжними габаритами і високим тембром голосу, чим нагадував Лучано Паваротті), однак також войовничо одягнуті в національні грузинські костюми. З «кишеньками» для патронів і кинджалами. Все як належить!
Керівник хору — поважний, вусатий чоловік з вольовим обличчям. Він самозабутньо диригував підопічними, які видавали легендарне чоловіче грузинське багатоголосся, з характерним «вертикальним» звучанням. I ви відразу переносилися в гори. Неначе на сцені утворювалися якісь звукові стовпи, спрямовані вгору. Поліфонічний спів нагадував звуки органу. Така музика настроює на думки про вічне, сприяє зв’язку людини з Небесами. Але тут відчувалося ще й чисте чоловіче єднання, яке грузини зробили культовим.
Однак настав кінець і «чоловічій дружбі». Під загрозливі звуки почався танець — як якась подібність військових дій. Танцівники утворили коло, в центрі якого розташувалися двоє тих, «що б’ються» шаблями. Вони настільки по хвацьки володілизброєю, що іскри від ударів сипалися не в переносному, а в самому щонайбільш прямому значенні слова. Потім вся група розпалася на «спаррингуючі» пари і всією площею сцени посипалися снопи іскор. Видовище вражало! Під час «побоїща» почав бігати прапороносець, розмахуючи національним прапором Грузії — білим у червоних хрестах.
У фіналі біля кожної пари з’явилася дівчина, яка ефектно кинула білу хустку між воїнами. Щойно хустки впали на підлогу, сутичку миттєво було припинено. Під невщухаючі овації зали.
ВIД БАЛЕТУ ДО ФIГУРНОГО КАТАННЯ
Друге відділення. Звертало на себе увагу, що чоловіки майже всі танцювальні пересування здійснюють, ставши на носки, як у балеті. Лише танцюристи, на відміну від балерунів, були не в пуантах, а в чоботях із м’якої шкіри.
Дівчата «пливли» в довгих спідницях, здійснюючи пересування короткими крочками (такого роду пересування було фірмовим знаком знаменитого російського ансамблю «Берізка»).
У той час як дівчата по-лебединому пропливали, чоловіки півняче-задерикувато стрибали поряд, всіляко намагаючись завоювати їх прихильність.
Вражали рекордні за висотою, закручені стрибки танцюристів. Здавалося, ці фігури «вищого пілотажу» були пізніше запозичені фігурним катанням. Виходило, що елементи стародавніх грузинських танців були «розібрані» різними видами сучасного танцювального мистецтва: від класичного балету до фігурного катання.
Рухи жінок зводилися до хороводів, а чоловіків — до стрибків угору. Від ефектних танцювальних трюків у публіки виникло відчуття польоту. (А в мене — ще деякі асоціації з китайською оперою — традиційною китайською виставою, де, щоправда, справа доходить і до відверто акробатичних номерів).
ЧОРНО-БIЛИЙ ХРЕСТ
Танцівниці були із загадковими, трохи поблажливими усмішками (Джоконди серійного виробництва!). У чоловіків — завзято-зосереджені обличчя. Дівчата з’явилися в білому, чоловіки — в чорному. I у тих, і у інших були довгі (так звані несправжні) рукави. Раптом дами і кавалери вишикувалися в дві лінії, які перетинаються, утворюючи гігантський хрест, який став повільно обертатися. Потім він розпався на три фрагменти: посередині продовжувала крутитися біла жіноча лінія, а по боках дві короткi чорнi — чоловічi. Не знаю вже, що в точності хотів цими фігурами сказати режисер-постановник. Ймовірно, чорно-білий хрест, що обертається, послужив символом вічного руху життя. Так чи інакше, але своєю величчю і красою ці фігури викликали в публіки трепет.
ФIЛОСОФIЯ «ЕРIСIОНI»
До фіналу шоу — напруження посилювалося! На екрані виникли лісисті гори, серед яких виблискували озера. Неначе дія перенеслася на Кавказ.
Знов підключився хор. Пішла перекличка між різними вокалістами, неначе хтось загубився в лісі. Або навпаки — люди не хочуть загубитися, позначаючи себе голосами.
Серед тих, хто співав, були чоловіки літнього віку. Виходило, що величезний колектив «Ерісіоні» (близько 90 осіб!) репрезентував усі покоління: від діток до поважних старих. Глибоко філософським було й те, що у виставі людське буття було представлене як зміна війни і миру, як череда боїв і весіль. Але на весіллі, як на наскрізному дійстві, робився головний акцент — який стверджує спадкоємність поколінь і продовження життя.
Наприкінці вистави на сцені по черзі з’явилися всі учасники. Дівчата були в розкішному візерунчастому одязі різних відтінків: рожевих, золотих, червоно-жовтих. Наречена з ляльковим личком і жених з орлиним профілем — у центрі. Чотири «юнi барабанщики» — попереду. А танцюристів замикав чоловічий хор. «Ерісіоні» являв собою мікромодель людства в грузинському варіанті.
Натхненна публіка аплодувала стоячи! Та так активно, що змусила артистів не лише неодноразово вийти на поклони, але й виконати на біс один із номерів.
Хто бачив це шоу, запам’ятають його назавжди барвистістю, органічністю, витонченістю і щирою артистичною самовіддачею. У чому — засвідчую!
