Харківській дерматовенерологічній службі — 80 років. Власне, офіційно цю дату відсвяткували ще торік. Але нещодавно медична громадськість усієї України відзначила її конкретною справою. На честь цієї дати відбулася міжнародна науково-практична конференція, присвячена актуальним питанням діагностики, лікування та профілактики шкірних і венеричних захворювань та проблемам косметології. Слово привітання людям у білих халатах сказали також консул Росії в м. Харкові А.І. Яковлєв та консули республіки Польща в м. Харкові Анджей Багдзюн та Лех Вдовські.
Історики медицини встановили, що аж до кінця ХIХ століття Росія була майже повністю позбавлена спеціалізованої допомоги венеричним хворим, що користувалися послугами головним чином знахарів та бабок. Лише незначна частина отримувала платне лікування в сільських та міських лікарнях, де хворі у палатах розміщувалися усі разом. Для Харківщини ця проблема була особливо актуальною. Тут сифіліс поширився настільки, що населення окремих сіл хворіло на нього майже повністю. Розповсюдниками таких захворювань були люди, які мали безладні статеві зв’язки і, зокрема, повії.
Знаменитий адвокат Коні у 1901 році навіть використав цей приклад у своїй лекції, де обґрунтував встановлення покарання за звідництво. Головними ринками цього ганебного явища він тоді називав Харків, Одесу, Миколаїв та Бєлосток (Польща).
І справді, за даними губернського архіву наприкінці ХIХ століття у Харкові щорічно реєструвалися близько 25 будинків розпусти, де утримувалися до 300 повій. Окрім того щомісяця поліція затримувала «за підозрою у таємній розпусті» від 300 до 700 жінок, що страждали на венеричні захворювання. Слід зауважити, що населення міста тоді було увосьмеро менше ніж сьогодні — 187 тисяч мешканців.
Чи могла врятувати таке становище клініка на 20 місць, відкрита «професіоналами секс-бізнесу» на власні кошти у 1883 році? Звичайно ж, ні. Проблема потребувала комплексного підходу. Ось чому 14 березня 1900 року у Харкові вперше в Росії було організовано товариство дерматовенерологів. Зроблено це було з метою об’єднання зусиль та вироблення законодавчого підходу до оздоровлення суспільства. Очолив товариство вчений зі світовим ім’ям І.Ф Зеленєв. Того ж року професор Зеленєв заснував перший у Росії «Русский журнал кожных и венерических болезней». А в 1914 році він же став першим головою «Русского союза борьбы с половыми болезнями», штаб-квартира якого також містилася у Харкові.
...Радянська влада взялася вирішувати згадану проблему з усією революційною рішучістю. Тому 1923 року в Харкові та в інших губернських містах почалося відкриття відповідних диспансерів. Разом з тим у першій столиці радянської України були організовані спеціальні підрозділи НКВС для боротьби з проституцією та поширенням вензахворювань, налагоджено єдину систему їх обліку. Ця система майже в незмінному вигляді проіснувала аж до розпаду СРСР.
Роком пізніше у тодішній столиці було організовано науково-дослідний інститут дерматовенерології. Разом з цим у повному обсязі було відновлено роботу товариства дерматовенерологів. Слід визнати, що такі цілеспрямовані комплексні зусилля держави ще до війни дали дуже значні результати.
За роки незалежності України Харківська шкірновенерологічна служба почала реформуватися з метою наближення до світових стандартів. Уперше в Україні нею було розроблено ряд нових програм та форм профілактичної діагностичної і лікувальної роботи. Цікаво відзначити, що за ініціативою П.П. Рижка у 1991 році в Харкові вперше на території колишнього СРСР при обласному управлінні внутрішніх справ (очолюваний тоді нинішнім народним депутатом Бандуркою) було організовано новий спецпідрозділ. Його назва — «міліція моралі».
Сьогодні авторитет служби є загальновизнаним. Співробітники обласного диспансеру регулярно отримують запрошення і беруть участь у міжнародних конгресах та симпозіумах. А її голова професор П. Рижко є дійсним членом Європейської академії дерматології та венерології, ряду українських академій.
