Тихо згасав один з останніх квітневих днів. Утомлений турботами про картоплю на городі, про худобу у хлівi 81-літній Василь Матіяш присів на лавочці під своєю хатою. Побитий, як сніп, та обмундирований у сучасні строї двох армій, української і російської, справляв враження бравого вояка. «То діти та онуки так діда екіпірували», — пояснила Ніна Іванівна, його дружина.
Матіяшева хатина стоїть на узвишші. Звідси видно протилежний берег річки Ушки, що розділяє Андріївку на дві половини. На тому березі — зажурені хати Івана Капелюха і Антона Макогончука, які вже не садили цієї весни картоплі на своїх городах.
— Іван уже й не підводиться, — згадав Василь Андрійович про Капелюха.
— Осколок у легенях зрушився. Бач, зачаївся ще з війни, то й зрушився... Зустрічала й Макогончучку, теж журилася, що вже й за хвіртку її Антон не виходить через оте ранєніє, — сумно погодилася з чоловіком Ніна Іванівна.
— З ким же піду до Тарасівки на Побєду? — чи то спитав у дружини, чи то лише думав старий Матіяш.
У сусідній Тарасівці — сільрада, якій підпорядковано й Андріївку. Туди на 9 Травня запрошують з двох сіл переможців, аби вшанувати їхній бойовий подвиг, подякувати за весну визволення. Минулого разу Андріївка була представлена у Тарасівці сімома учасниками бойових дій. Перезимували тільки троє з них — Іван Капелюх, Антон Макогончук і він, Василь Матіяш. Та лише один з трьох, Матіяш, посадив картоплю і тепер чекає, коли ж вона зійде, просить у природи дощу.
— А сам не підеш до Тарасівки. Хіба мало я напереживалася минулої Побєди, поки дочекалася назад? — не забула Ніна Іванівна, що її тверезий у будні чоловік повернувся додому п’яненький від отих ста (не більше!) грамів.
Як один з отих в Андріївці, які воювали від першого до останнього дня війни, Василь Матіяш уже й словом не згадав би Макогончукові, що той пішов на фронт аж у сорок четвертому (бо ж молодший від Матіяша), аби лише той зміг скласти йому компанію у поході до Тарасівки. Та вже не складе. Хоч би йому й Героя дали за участь у цьому поході...
Отож у Тарасівці, де залишилося двоє «своїх» немічних учасників бойових дій, не мають можливості організувати святкування 57-ї річниці Великої Перемоги за традиційним сценарієм. Як ще торік було?.. Фронтовики дали урок Пам’яті у місцевій школі, потім їли кашу з польової кухні і знову згадували про той гармидер... А як же на цей раз буде? Довелося сільській владі через нові сумні-пресумні обставини «на марші» сценарій переробляти. «П’ять хат на два села, де живуть наші фронтовики, об’їдемо», — говорить депутат сільської ради Анатолій Посвистак.
Минуло-пройшло багато подій на двох берегах річки Ушки. Минає безповоротно епоха, одним з найостанніших символів якої залишається в Андріївці Василь Матіяш. Осі він і вона, його дружина, сидять на лавочці під своєю старою хатою.
— Мала наша Андріївка. Півтори сотні дворів до війни було. Тридцять сім андріївських не повернулися з фронту. Їхні прізвища на обеліску в Тарасівці викарбувано, — тихо мовить Ніна Іванівна.
— Ціла рота полягла. А ті, які повернулися, то вже пішли он туди, за ясени, — показує рукою Василь Андрійович.
Там, за високими ясенами, андріївський цвинтар.
Називають поіменно всіх, які вже відвоювали: «Ну, ось з оцього берега пішли Яковишин Антон, Сухориба Максим, Макогончук Серафим, Федишин Павло, сват наш Балагур Іван, сусід наш Василь Макогончук... З отого берега — Макогончук Марко, Осадчук Василь, Макогончук Никифір, Макогончук Дем’ян, Петро і Андрій, Балагур Прокіп, Сухориба Сергій, Муравлюк Володимир...»
Відтак говорять про фронтовиків, які тут, в Андріївці, одружилися «в трудний повоєнний період»: «З усього району прибували. Бо наші андріївські дівчата вродою славилися. Одну Герой Радянського Союзу Баранов Володимир засватав. З села Сутківці сюди переїхав. І він пішов туди, за ясени. Он там, на горі, хата під цинковою бляхою, яку іржа взяла. В отій хаті — Баранова Віра, вдова Героя...»
Не кожній судилося зустріти свого, єдиного.
— До війни вечорничали, а по війні побралися, — радіє за своє подружнє життя Ніна Іванівна. — Мене якось онук запитував, чому я, коли дівкою була, за офіцера-орденоносця не пішла. Не знала, що й відповідати.
Рядовий війни Василь Матіяш ніколи не хвалився своїми подвигами. Бо його подвиг у тому, що вижив: «Я ж мінером був. А мінер, як весь світ знає, помиляється тільки раз. На власні очі бачив, як помилялися. Нічого від людини не залишається. Наступали першими, відступали останніми. Хто на мене тут, в Андріївці чекав? Тільки вона, Ніна. Я ж сиротою виростав. Мама рано померла, тато одружився та й помер. Йшов тільки до неї. Медаль «За відвагу» дали. За що дали? Не знаю. Перед строєм вручили. Я — «служу Радянському Союзу!»
Накульгує на ногу. «Поранило мене, коли у караулі стояв. У місті Двінськ. Вони з будинків стріляли. Вистрелив. Я від болю — у криницю... Чую, що наші гукають: Матіяш! Матіяш!.. Підняли мене з криниці. Ну, ми неприятеля у полон не брали. А навіщо з вікон стріляв...»
Тому на уроках Пам’яті, які у попередні роки давав для підростаючого покоління, про інше згадував: «Готувалися до наступу. Відправили групу, щоб розмінувала ділянку під носом у німця. Був серед нас один, такий самий мінер- відмінник, як і я. Та не такий, як виявилося. «Йду до німців», — каже. Й пішов прямо до них. Невдовзі повертається. Не сам. Фріца попереду себе веде. Виявилося, що гіпнозом володіє. Його на другий день до Москви викликали. Для виконання особливо важливого завдання. Не знаю, як потім його доля склалася. А то якось розміновували. Дивлюсь: одна міна з вибухівником, друга — без... Ніхто не знає, що то за міна така, що без вибухівника. Я тут- таки второпав, що це комбіноване замінування. Взяв сокиру, вдарив — «міна» на тріски розлетілася. Кажу, що всього потроху на війні було».
Привіз з війни трофейного баяна. На цьому музичному інструменті грав для публіки лише раз на рік: «На святі обжинків. Я ж комбайнером був, хліб у колгоспі збирав. А колгосп, до речі, займав перше місце у районному змаганні». Коли ж їх, учасників бойових дій, залишилося в Андріївці тільки троє, віддав баяна одному з онуків: хай має сімейну реліквію.
Разом з Ніною Іванівною народили і, як кажуть, у люди вивели двох синів і дочку: «Сини — полковники, зять — прапорщик. Онуки: майор, два капітани, лейтенант, курсант і цивільна Світлана». Вони приїжджають до Матіяшів в Андріївку з Москви, Санкт-Петербурга, Хмельницького. Звідси — строї двох армій, в які екіпірований Василь Андрійович: «А за війну зносив три пари чобіт. Ось, бачите, записано в солдатській книжці. Зносив би й чотири пари, та дев’ять місяців у шпиталі лікував поранену ногу».
Літнє подружжя не знає, чому так склалося, що «всі пішли по воєнній лінії». Не бідкається, що діти, онуки опинилися «по дві сторони кордону Батьківщини». Та земельні паї, одержані Василем Андрійовичем і Ніною Іванівною за Андріївкою, присадибну ділянку передбачливо заповіли «у трьох рівних частках» усім трьом своїм дітям, громадянам України і Росії.
Як повідомили у головному управлінні праці та соціального захисту населення Хмельницької облдержадміністрації, у Ярмолинецькому районі, якому підпорядкована територіально Андріївка, залишилося 299 фронтовиків. На 1.04.2002 року у краї залишилося 12166 учасників бойових дій, на 1345 менше, ніж було на 1.04.2001 року. Йде за калиновий міст покоління переможців, несе із собою епоху, залишає на цьому білому світі пам’ять...
