У вчорашньому номері «Дня» ми повідомляли про зустріч головного редактора Лариси Івшиної з учасниками Програми сприяння парламенту України — своєрідної школи парламентаризму, мета якої — надати молодим українцям можливiсть взяти безпосередню участь у процесi законотворення. Учасники проекту — це молоді люди з усіх регіонів України, студенти або спеціалісти віком від 21 до 29 років, які вибороли право стажуватися в комітетах, секретаріатах і управліннях Верховної Ради України протягом десяти місяців. Сьогодні «День» друкує окремі фрагменти зустрічі. Мабуть, саме з таких от напівформальних, але наповнених сенсом і далеко не пустих розмов і вимальовуються більш-менш чіткі орієнтири для молоді, яка прагне розвитку.
Юлія ШУМИЛО, м. Київ, стажер секретаріату керівника апарату Верховної Ради:
— Газета «День» існує вже більше десяти років. А якою є її суспільна позиція на сьогоднішній день?
— Аудиторія газети «День» належить до меншості, але до меншості думаючої, і я сподіваюся, що ця меншість — прогресивна. Це як озоновий шар. Він дуже тонкий, але жити без нього неможливо. У наші часи змін влада повинна підтримувати впливові видання, які дають орієнтири суспільству, вибирають і висвітлюють найцінніше з інтелектуального досвіду, видання, які дають серйозні теми для роздумів, об’єднують протоеліту, ставлять інтелектуальні завдання і прокладають дорогу новим смислам. Наша газета не розважає і це мінус з точки зору масового читача, але ми не та країна, яка може просто розважатися, нам є над чим працювати і думати. Я впевнена, що це дуже правильна роль для газети, яка прагне бути впливовою.
На сайті «Телекритика» нещодавно був опублікований один матеріал, мовляв, Перший Національний «нарешті позбавився цноти». Це нас дуже засмутило, адже у повідомленні йшлося про те, що замість єдиної пристойної історико-просвітницької програми «Далі буде», яка виходила в неділю у пройм- тайм на Першому каналі будуть транслюватися «Світські хроніки з Катериною Осадчею». Нічого не маю проти здібної ведучої. Але... Це питання пріоритетів, а в нашій країні соціальна відповідальність відсутня. А ми, між іншим, говоримо про канал, який транслюється за кошти платників податків. Наприклад, на телебаченні Швейцарії дуже багато освітніх програм, передач, які розтлумачують глядачам їхні громадянські права. Це країна, погодьтеся, далеко не найбідніша у Європі, але тим не менше швейцарське телебачення транслює аукціони корів, бо це — немала частина їхньої економіки. А у нас вершина розкутості — це «гламур». І вважається, що через те, що ми позбавилися історичної програми, а ввели подорож по гей-клубах, ми стали ближчими до Європи. А комусь іще здається, що така свобода не повинна регулюватися. Вибачте, якщо люди «дрімучі», їх треба регулювати. Це вже до питання про четверту владу. Її ЗМІ повинні заробити. Не тільки шоу і розвагами, а й серйозною роботою з суспільством: аби люди краще розуміли, як захищати свої права, як здобувати освіту, як боротися з несправедливістю в судах. На жаль, в Україні все менше людей хочуть кудись втручатися. Не тому, що це їм чимось загрожує, а тому, що за це ніхто не платить. Нам потрібні серйозні журналістські школи, необхідно, щоб навіть та невелика кількість видань, які культивують принципову послідовну журналістику, були почуті. Це складно, адже зараз люди просто тонуть в інформаційному смітті, вони не можуть добратися до суті речей.
Віталій ШПАК, м. Луцьк, стажер секретаріату комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування:
— Я, будучи в стінах Верховної Ради з жовтня, не можу зрозуміти одну річ: чому політична сила, основний електорат якої знаходиться на території, яка постраждала від Голодомору найбільше, боїться визнати цю трагедію геноцидом?
— Ми живемо в одній країні, а інформаційні поля абсолютно різні. Зараз ми говоримо про Голодомор і про те, що Регіони не хочуть ставити за мету привести українців до якогось єдиного консенсусу. Тут дуже непрості історії: скільки людей залишилося жити, яким чином відбувалося заселення на тих землях ніхто точно не знає. Це колосальна травма для суспільства, це дуже болюче питання, розглядати цю частину історії треба дуже делікатно. Я пам’ятаю, як часто презирливо ставилися в радянські часи до тих, хто приїхав із сіл. Це презирство родом ще з тих часів, коли міста ще більш-менш жили, тоді як голодні люди з сіл шкреблися в вікна і валялися на залізничних коліях. Проблема «місто — село» ще ніким не виговорена, її ніхто ще не торкався. І ми не можемо сприймати цю катастрофу просто. Ще пройшло не так багато часу. Треба допомагати народу лікуватися і позбавлятися тих страшних виразок.
Нещодавно я мала розмову з одним росіянином. Він мене запитав: «Как так может быть: на Западной Украине голода не было, а вы больше всех об этом говорите?» Я йому відповіла: «А хіба ви не вірите у те, що є людське співчуття?» Як на мене, Партія регіонів зробила одну з найприкріших помилок, не проголосувавши за визнання Голодомору геноцидом. Я великі надії покладаю на те, що ця сила буде еволюціонувати, іншого шансу для них я не бачу. Бути проросійською партією далі вони не можуть. Якщо хочуть були загальнонаціональною силою, вони приречені стати проукраїнськими. Регіонам потрібно йти до розуміння свого народу, інакше вони назавжди залишаться регіональною силою.
— А яка, на вашу думку, роль університетів у сучасному житті? Мене це питання дуже хвилює і, зрештою, я не вірю і ніхто мене не може переконати у тому, що студенти самі можуть змінити щось в університеті, якщо не буде сприяння з боку викладачів. Тож, як ви оцінюєте роль викладачів у сучасних університетах?
— Ми спеціально колись цікавилися, що відбулося в Німеччині після падіння Берлінської стіни. Це була дуже цікава розмова, у тому числі про те, що і як змінилося у системі освіти. Ми нічого з цього не здійснили. Тому залишки старої системи у нас будуть дуже довго «вигорати» і «тліти», замість того, щоб змінити систему освіти «хірургічним втручанням»: перенавчання, атестація, «високі» пенсії — для тих, хто не хоче перенавчатися.
Ігор НАЗАРЕНКО, м. Київ, практикант комітету у закордонних справах:
— Сьогодні буквально на наших очах намагаються розформувати Інститут міжнародних відносин Київського національного університету. На жаль чи на щастя, можна констатувати, що студенти ніяк не можуть уплинути на це. Якщо ми говоримо про обов’язок студентів брати на себе відповідальність, то не слід забувати, що відповідальність з’являється тільки тоді, коли є право, а на сьогодні студенти фактично не мають ніяких прав, окрім паперових. Як ви до цього ставитесь?
— Київський університет, який закінчувала я, був абсолютно іншим. Попри появу все більшої кількості так званих університетів, він і сьогодні мав би залишатися провідним і найавторитетнішим в Україні. Думаю, ви розумієте, що ця ситуація багато в чому пов’язана з законсервованими кадровими процесами. В Києві завжди так, тут багато номенклатури, де кожен тримає один одного до останнього подиху, що, звичайно, не сприяє вільному інтелектуальному обміну і кровотоку. Через це ми всюди бачимо, що тим, хто може працювати, робити цього не дають, а тих, хто не може — тримають. Від того і всі проблеми. Дуже багато академій, університетів, а девальвація якості викладання і освіти очевидна. Але міністр освіти за самоуправління надто активно виступати не буде. Людям згори не вигідно, коли хтось знизу має більші права. Це ваше завдання, усе залежить від того, чи ви самі готові зробити крок.
Олена МЕЛЬНИЧЕНКО, м. Черкаси, стажер секретаріату комітету з питань культури і духовності:
— Ваша фраза «Кожен українець хоча б раз має побувати в Чигирині» дуже часто цитується в стінах мого університету. З огляду на це, чи варто, на вашу думку, садибу Богдана Хмельницького перетворювати на чергову літню резиденцію Президента?
— У нашого Президента і так вже всі права позабирали, а ви хочете ще й резиденцію... А якщо серйозно, то і Чигирин, і Суботів потребують серйозної уваги держави. Коли я кажу про те, що кожен українець має хоч раз побувати в Чигирині, то, маю на увазі, перш за все, ідею внутрішньоукраїнської інтеграції. У нас дуже мало людей їздить по Україні, знає її, бачить визначні місця, розуміє свою історію врешті-решт. Більшість народу до історичної спадщини ставиться так, ніби до їхнього народження нічого й не відбувалося. Я була в Чигирині й щаслива цим. Я відчуваю природну потребу побувати в таких місцях, тоді інакше читаєш історію, інакше її сприймаєш. Переоцінюєш події, вчинки, вирішуєш, до чого і як поставитись.
— У нас існує державна програма «Золота підкова Черкащини». Згідно з нею, на Чигирин виділено, якщо я не помиляюся, 15 млн. грн. Проблема тільки в тому, куди поділися гроші, навіть дороги не поремонтовані...
— Це дійсно проблема. Навіть питання про те, де, власне, похований Богдан, досі не вирішене. Необхідно вивчати архіви Польщі, Швеції. На ці наукові роботи теж потрібні кошти. Але мова йде про журналістику. Хто про це повинен говорити? Де про ці проблеми написано чи сказано? Чи бачите ви, щоб ця проблема висвітлювалася на загальнонаціональних каналах? Такі речі в нашій країні, як правило, обговорюють у форматі ток-шоу. Загальнонаціональні ЗМІ не зорієнтовані на ці теми, вони їх вважають маргінальними.
Дмитро ЛИТОВЧЕНКО, м. Полтава, стажер секретаріату комітету з питань фінансів і банківської діяльності:
— У нас у державі існує така викривлена позиція: щоб бути успішним, треба дійти до політики і там себе проявити. У той самий час, як у західних суспільствах акцент стоїть на суспільстві, на його розвитку. Найкращі менеджери мають бути саме там, а вже влада повинна бути механізмом протекції — допомагати незахищеним або тим, хто «випадає» з цього суспільства. Якою ви бачите можливість порятунку України від центризму «гаверменту»?
— З боку політиків постійно звучать заклики до народу знову вийти на Майдан, покинути свої робочі місця і займатися політикою і урядовими справами. Виникає ось яке запитання: чого варті політики, які можуть робити якісь кроки тільки тоді, коли на вулиці стоїть мільйон народу? Без цього мільйону вони фактично нічого не можуть. Нам що, потрібно приставити до них постійно діючий мільйон, і тільки після цього вони будуть приймати правильні рішення? Як би нам дійти до того етапу суспільного розвитку, коли б суспільство робило вибір раціонально? Зараз в країні ми, на мій погляд, робимо те, що нам протипоказано. Росії, наприклад, протипоказана суперконцентрація влади, суспільство потрібно трохи «відпустити», а в Україні навпаки — суцільний хаос. Нам просто необхідна розумна лінія центру.
— Які видання ви б радили українському читачеві, окрім газети «День»?
— Останніми роками в Україні з’явилися непогані тижневики — і «Експерт», і «Профіль»... Колись Оксана Забужко сказала, що в Україні немає такої газети, як «Виборча» в Польщі. Справді немає, бо нам постійно доводиться повертатися до одних і тих самих питань. Полякам їхню історію розповідати не потрібно, вони її і так знають. В Україні ж одна половина має один історичний досвід, друга — інший, тому для наших газет найважливіша політика — це історія. Так мало б бути.
Тетяна ЧЕРНИШЕНКО, м. Полтава, комітет з питань науки та освіти:
— Об’єктивної інформації про історію України дуже бракує. Викладачі у вишах залишилися ті самі, погляди і методи викладання — також. Чи робите ви якісь кроки, аби видання «Бібліотеки «Дня» потрапляли у бібліотеки шкіл та університетів?
— Наші книги є вже в дуже багатьох бібліотеках. Справді, я спілкувалася з багатьма викладачами в багатьох університетах і помітила дуже нерівномірну підготовленість серед них. Шкода, що студенти опиняються в різних умовах. Часто вони навіть не мають вибору, їм просто доводиться слухати щось застаріле. На щастя, є і унікальні викладачі. Одного разу я запросила такого викладача прочитати леції в іншому університеті, де він був дуже затребуваний. Він повернувся звідти ледь не національним героєм, його по особливому почали поважати і у своєму університеті.
ВРАЖЕННЯ
Вікторія ХАМУЛА, м. Київ, стажер секретаріату заступника голови Верховної Ради України:
— Мені було дуже цікаво вислухати думку головного редактора газети «День» з приводу актуальних на сьогодні для України питань, тим більше, що в моєму оточенні вони так само активно обговорюються. Найцікавішими мені видалися думки про українську державність, про те, як наш народ сприймає самого себе. Особисто моє сприйняття в цьому сенсі однозначне, я — стовідсоткова українка!
Олександра СОРОКОПУД, м. Львів, стажер комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин:
— Найбільш актуальними з обговорюваних питань мені видалися питання становища України в контексті міжнародної інтеграції і внутрішнього розвитку. Внутрішньо Україна перебуває в доволі суперечливому становищі, вона є дуже різною — десь збереглись феодальні відносини, а десь уже є інформаційне суспільство, і все це в одних географічних межах. До того ж, сам план внутрішнього розвитку країни є дуже суперечливим, він хаотичний, а тому вимагає більш творчого і глибшого розуміння того, якою є Україна. Щодо зовнішньої сторони розвитку, то глобалізація накладає на нас певні зовнішні вимоги для подальшої успішної еволюції. Наприклад, кожна європейська країна має свою агенцію з міжнародного розвитку, яка проводить ряд гуманітарних програм. Ці програми сприяють обміну досвідом між цією країною і багатьма іншими. В Україні такої асоціації немає, хоча це дуже важливо.
Руслан ПЕЙТЕР, м. Ужгород, стажер комітету у закордонних справах:
— Мене турбує те, що в Україні є політичні сили, які не проголосували за визнання Голодомору геноцидом. Це негативно не тільки з точки зору людської, а й позицій політичного іміджу. Це наклало на них клеймо. Такі теми необхідно постійно обговорювати, при чому до цього дискурсу потрібно залучати якомога більше молодих людей — з цікавими ідеями, незаангажованими позиціями, і способом мислення, який не залежить ні від партійних, ні від комерційних інтересів і амбіцій.
Сергій ГЕРАСИМЧУК, м. Дніпропетровськ, стажер комітету з питань правової політики:
— Україна як суверенна держава вже має ціле покоління своїх громадян, що зросло за період її незалежності. Цьому новому поколінню незалежної України необхідно продовжувати розбудову розвиненого демократичного українського суспільства та утвердження принципів верховенства права. У Конституції Україна визначається як правова, демократична, соціальна держава. Правам та свободам людини присвячений окремий розділ Конституції України. Наша держава приєдналась до ряду міжнародних угод, що встановлюють загальновизнані міжнародні стандарти у сфері прав і свобод людини і громадянина. Умовою успішного втілення в життя закладених у цих документах принципів і норм є правова освіченість молодих громадян України, що включає відповідні знання і правильне розуміння права; вміння використовувати ці знання на практиці та застосовувати правові засоби захисту порушених прав та законних інтересів. Займаючи активну громадську позицію у Дніпропетровську, ми активно займаємося вихованням молоді Дніпропетровського регіону. Молодь України повинна розумітися на політичній системі суспільства, і саме вона повинна брати активну участь у формуванні українського демократичного суспільства.
