Чи потрібна українцям незалежність? На перший погляд це питання може здатися риторичним, тобто таким, що не потребує відповіді, але, насправді, це не так. Воно є чи не найголовнішим в низці українських проблем сьогоденності. Саме через недостатнє обговорення цієї проблеми нам не вистачає достовірної інформації про соціально-політичну ситуацію, що склалася в Україні. А інформація, як відомо, є чи не найважливішим чинником в процесі здійснення державної влади. Через це і напрошується висновок, що наша влада діє практично навмання. Не одержуючи достовірної інформації на вході, ми не можемо отримати необхідного результату на виході – це теж досить відома істина, яку здебільшого ігнорують наші державні службовці. Тож, давайте подумаємо, у чому причина ситуації, що склалася, а саме: чому на десятому році існування незалежної України ми ніяк не можемо згуртуватися довкола спільної мети.
З’ясувати це не так вже й важко, головне не боятися копнути глибше.
Спробуйте пригадати, коли Україна вперше втратила свою незалежність?.. Важко, бо було дуже давно. А тепер пригадайте, коли ми її здобули насправді, не на один день чи місяць?.. 1991 рік пригадати набагато легше. Виникає запитання: що ж було з українською національною ідеєю з часу занепаду Київської Русі і до сьогоднішнього дня? Так, я погоджуюсь, що вона існувала, але чи збіглася, скажімо, західноукраїнська ідея національного відродження зі східноукраїнською? Один народ постійно існував у двох різних державах, а отже, в двох різних культурних, часових, політичних вимірах. Не було постійного обміну прогресивними ідеями між Сходом і Заходом України. Національні ідеї одного і того ж народу принципово відрізнялись одна від одної через те, що одну частину оточували одні геополітичні реалії, а іншу – інші. Що й дало поштовх до поступового ідеологічного, мовного, культурного роз’єднання українського народу, утворення двох різних політичних націй.
Ситуація змінилася на краще після того, як відбулося возз’єднання Західної України, що і допомогло українцям спробувати ужитися в межах однієї держави. Так, дійсно спробувати, бо об’єднаний вже був не цілісний народ. На Сході — завдяки тотальній асиміляції з росіянами, на Заході — завдяки окатоличенню та іншим причинам, як-от операція «Вісла», коли з Галичини були вивезені сотні тисяч українців. Перед новітньою українською інтелігенцією постало надзвичайно важке завдання – знову спробувати виліпити з цієї маси один український народ, незважаючи на постійні переслідування і репресії з боку радянської влади. Тягар відновлення занедбаної національної свідомості впав на плечі насамперед не політичним, а культурним діячам: письменникам, художникам, поетам, літераторам і просто свідомим громадянам. Пік розвитку української ідеї припав на вісімдесяті роки. На той час вже багато людей усвідомлювали «хто вони є, чиї вони діти». Нарешті українська ідея набуває статусу політичної: 1988 рік – утворення Української Гельсінської спілки, вересень 1989 року — установчі збори Народного руху України, жовтень 1989 – Верховна Рада приймає закон про мови, що забезпечував українській мові статус державної, квітень 1990 року — на базі Української Гельсінської спілки утворюється Українська Республіканська партія, 16 липня 1990 року – прийняття Декларації про державний суверенітет України, жовтень цього ж року – голодування студентів на майдані Незалежності. Апогеєм процесу національного відродження став Акт проголошення незалежності України. Це був багатовистражданий крок, який вимагав консолідації всієї української нації. Тоді здавалося, що українці справді визріли, щоб бути незалежними. Проте я встиг зрозуміти, що українці здатні об’єднатися лише в критичні моменти їхнього існування. Занадто вже знівелювався рівень політичної культури за роки, коли Україна не мала своєї державності, мало хто з тих «щирих» українських патріотів, які ходили на демонстрації у вісімдесяті, задумувалися над тим, що його місія ще не закінчилась, а, навпаки, тільки почалася. Мало хто подумав про необхідність засукати рукави і працювати на благо Батьківщини, що не потрібно з будь-якого погляду, окрім географічного, ділити Україну на Східну й Західну, а українців на «західняків» і «східняків». Не треба розпалювати міжнаціональні конфлікти, бо я особисто знаю багато представників інших національностей, які набагато більше заслуговують на право бути громадянами України, аніж деякі наші псевдоукраїнці.
Консолідація заради свободи й добробуту – от що нам так необхідно зараз! Але чомусь цього не стається, тобто існують сили, які активно протидіють цьому і заручниками яких є ми з вами!
Власне звідси і випливає на перший погляд таке примарне й філософське, проте актуальне та важливе, запитання: чи потрібна українцям незалежність України?
