Кожне місто має не тільки власну історію, а й притаманну йому психологію і ментальність. Раціоналізм Нью-Йорка — в назвах його вулиць: дванадцять авеню уздовж Мангеттена і більше двохсот номерних вулиць упоперек. У тих, хто закладав і планував Мангеттен — центральний район мегаполісу, — домінували цифри, розрахунки доцільності. Звичайно, є вулиці й «не цифрові»: Бродвей, Амстердам, Ріверсайд, Морнінгсайд, Мангеттен. Та навіть назва вулиці «Колумбус» та Колумбійський університет жодного стосунку до іспанського конкістадора не мають. Людські імена залишаються хіба що на стінах будинків: «Андерсен-холл», «Томпсон-коледж» і тому подібне. Навіть опера і музей, які є гордістю міста, названі словом «Метрополітен», що з англійської перекладається як «столичний».
Українські традиції, принаймні, в топографічних назвах — людиноцентричні. Та й не дивно: часові виміри історичних і культурних традицій українських міст величезні — і навіть річка, що протікає через Київ і впадає у Дніпро, носить дівоче ім’я Либідь. Вулиця Хорива, гора Щекавиця також несуть у собі нашу прадавню історію. Кияни живуть на глибоких і насичених археологічних шарах: місце на Дніпрових кручах із широченною і прекрасною панорамою приваблювало людей впродовж тисячоліть. Не тільки тому, що і в глибоку давнину людей не зраджувало естетичне чуття, а й тому, що, на відміну від того ж Нью-Йорка, клімат і природа міста над Дніпром значно сприятливіші для людини. А назви вулиць промовляють іменами людей, які уславили свою націю та й людство — творчістю чи звитягою.
ОЛЕКСАНДР АРХИПЕНКО
Олександр Архипенко (1887—1964) народився в Києві, в родині інженера-винахідника, співробітника Київського університету, його дід був іконописцем. Навчався в Київському художньому училищі. У віці 20 років залишив Київ, продовжував освіту в приватних студіях Москви. 1908 року їде до Парижа, де поселяється в колонії художників і вливається в середовище молодих геніїв образотворчого мистецтва. Його називають зачинателем кубізму в скульптурі.
Відомо, що перші свої твори Архипенко зробив із випаленої глини — шамоту; з дитинства він запам’ятав роботу народних гончарів, а з юності його зачарували археологічні знахідки трипільської культури, скіфські баби. На думку дослідників, від тих вражень у нього прокинувся особливий дар — бачити суть речі, узагальнювати форму. Архипенко все життя цікавився давньою культурою народів світу, і в Луврі саме зали з такими творами привертали його увагу найбільше. 1914 року чутливий на таланти Гійом Аполінер писав: «Насамперед Архипенко шукає чистоту у формі. Він вихований на кращих традиціях. Чари його творів у внутрішній гармонії. В духовності його мистецтва відчуваються релігійні віяння, які сформували його темперамент, церковні і наївні твори, без сумніву, зачарували його в дитинстві». Архипенко був новатором — одним із перших використав експресивні можливості наскрізної форми, «негативного простору». Сам писав про своє відкриття: «Порожнини сприймаються як символ відсутності форми і стають підставою для породження асоціацій та виникнення відчуття відносності».
Архипенко не тільки творив, а й засновував свої школи в різних країнах. 1923 року після виставкового туру містами Європи він переїздить до США. Там він експериментує, прагнучи поєднати живопис із часом і простором. 1924 року винаходить специфічний вид мистецтва, назвавши його «архипентурою»: за допомогою складного механізму вузькі кольорові смуги рухалися, творячі певні композиції — своєрідний механічний дисплей. Це було передбачення кінетичного мистецтва другої половини ХХ століття. Твори Архипенка зберігаються у найпрестижніших музеях та галереях світу.
Інтерес до постаті скульптора серед киян немалий — існує навіть Товариство шанувальників Архипенка. А до його 110-річчя на вулиці Пушкінській, 42, встановлено пам’ятник йому під назвою «Пробудження» роботи скульптора Валієва. Кілька років тому в Музеї українського мистецтва відбулася його виставка — вперше в Україні.
Андрій Пащук — голова Дорадчої ради директорів Українського інституту Америки ще з 1991 року років клопочеться, аби одна з київських вулиць носила ім’я всесвітньо відомого скульптора Олександра Архипенка. Скульптор охоче спілкувався зі своїми земляками. Якось у його майстерні Андрій Пащук сфотографував митця за роботою. Архипенку це фото сподобалося, він сказав: «Будеш моїм фотографом!». На жаль, невдовзі скульптора не стало. Журнал «Образотворче мистецтво» (2006, № 2) опублікував статтю «Архипенко і Грищенко на світлинах Андрія Пащука», додавши це фото.
Листи з пропозицією назвати одну із вулиць столиці України ім’ям Архипенка Андрій Пащук надсилав до Київської держадміністрації. На свої звернення одержував відповіді: 1998 року від начальника управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища Р. Кухаренка про те, що ім’я Архипенка занесено в резервний список найменувань. Були і від мерів міста О. Омельченка та Л. Черновецького. Відповіді позитивні, зокрема, 2006 року Л.Черновецький запевнив, що «це питання буде обов’язково розглянуто в першочерговому порядку, про що Вас буде додатково поінформовано». Тоді таке рішення було на часі ще й тому, що 2007-го виповнювалося 120 років з дня народження Архипенка. Проте минуло чотири роки, але результату немає. Можливо, через брак знань, що у світовому рейтингу митців Олександр Архипенко входить до числа найвідоміших.
Коли Андрій Пащук розповів про ідею з назвою вулиці Дмитру Павличку, той гаряче підтримав її і подарував сонет, присвячений Архипенку, де є слова:
І різьбить він жінок
не з бронзи, а з печалі,
З ніщоти постаті
формує досконалі,
Що відкриваються
від дотику ума.
Вулиці з пам’яттю про уславленого киянина досі немає. Пащук пояснює це тим, що молода держава ще остаточно не вибудувала багатьох механізмів власного функціонування, особливо в галузях науки й культури, не кажучи про механізм позиціонування себе і своїх досягнень у світі. А українці, розсіяні по світу, її й далі цікавлять лише як спонсор, а не як важлива ланка у створенні позитивного іміджу України у світі.
«Ім’я Олександра Архипенка, яке з остервенінням викорінювалося з пам’яті українців, сьогодні стало важливим приводом для каяття нашої культури. Данина поваги до цього громадянина світу стала підтвердженням наших творчих сил, підставою для самоповаги. Адже культура, яка не претендує і не виховує себе у прагненні до всесвітніх масштабів, приречена стати провінційною». Солідарна з цими словами Андрія Шестакова, автора статті «Олександр Архипенко — геній серед скульпторів ХХ століття».
ІГОР СІКОРСЬКИЙ
У селі Антонівка на Сквирщині в родині українського православного священика Олексія Сікорського народився Іван Сікорський, видатний вчений, медик, професор, автор більше сотні праць, одна з яких — про виховання дітей — неодноразово видавалися як підручник для студентів. Очевидно, жагу пізнання і творчі здібності син Ігор успадкував від батька. Вищу освіту Ігор Іванович здобув у Київському політехнічному інституті, хоча перед тим навчався у Морському кадетському корпусі в Петербурзі та в технічній школі у Франції. У Києві відбулося його становлення як авіаконструктора: на Куренівському аеродромі 3 червня 1910 року Ігор Сікорський здійснив свій перший політ на аероплані власної конструкції. Через кілька років він встановив перші світові рекорди у швидкості польоту, а 14 березня 1912 року здійснив рекордний політ з чотирма пасажирами зі швидкістю 106 км/год. Того року він переїхав до Петербурга, де на Російсько-Балтійському вагонному заводі було відкрито авіаційне відділення і де створювали нові машини за його кресленнями: багатомоторний літак «Російський витязь», чотиримоторний літак «Ілля Муромець», на якому Ігор Сікорський 1914 року перелетів із Петербурга до Києва, чим започаткував еру світової транспортної авіації. 1918 року випуск літаків на цьому заводі було закрито, Ігор Сікорський через Фінляндію, Англію та Францію дістався до США і 1923 року створив там свою власну авіакомпанію «Сікорський ейркрафт корпорейшн». 1937 року Сікорський спроектував і збудував гігантський літак-амфібію, яким було здійснено перші у світі пасажирські перевезення через Тихий та Атлантичний океани. 1939 року з’явився його перший гелікоптер, після чого Сікорському вдалося створити цілу індустрію гелікоптеробудування. Результати його роботи в США: 15 типів літаків і 18 типів гелікоптерів. У наш час справу Ігоря Сікорського продовжують його сини.
Але слід підкреслити, що головні ідеї та перші спроби геніальний винахідник здійснив у Києві на початку ХХ століття. Його слава і загальносвітове визнання як геніального авіаконструктора незаперечні. Але, на жаль, мало хто в світі знає, що Сікорський був українцем і витоки його генія — в Україні. 1933 року він писав Василю Галичу: «Мій рід, який походить з села на Київщині, де мій дід і прадід були священиками, є чисто українського походження».
Надати ім’я всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського (1889-1972) аеропорту «Бориспіль» — з такою пропозицією Андрій Пащук (знову-таки як голова Дорадчої ради директорів Українського інституту Америки) звернувся 15 квітня до голови КМДА Л.Черновецького. Аналогічний лист 26 квітня минулого року пішов на адресу Надзвичайного і Повноважного посла України у США О.В. Шамшура. У ньому автор листа писав: «Знаменитий винахідник і конструктор вертольотів Ігор Сікорський народився в Києві й там зробив перші кроки до створення повітряного транспорту. Його геніальність була ще й у тому, що за короткий час цей його твір став необхідний у повітряній транспортації цілого світу. Ім’я Сікорського треба повернути Києву, і найбільш природним було б назвати аеропорт Бориспіль його ім’ям. Так місто віддасть шану великому землякові. Це має аспект не тільки моральний, а й економічний. Це покаже світу, що Україна мала й має великий потенціал, мала й має людей, які це доказали».
Пропозицію сприйняли схвально. В Україні на той час уже вирішувалося питання про створення будинку-музею Сікорського, а в травні 2008 року на території Київського політехнічного було відкрито йому пам’ятник.
Саме тепер питання на часі: триває реконструкція аеропорту — і оновлений «Бориспіль» прикрасило б ім’я великого авіаконструктора, знаного у світі.
