Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

МIЙ КИЇВ: прогулянка із задоволенням і не без моралі

4 жовтня, 2002 - 00:00

Наприкінці літа приймала гостей із Росії та Австрії. Після автобусної екскурсії по місту і відвідування Києво-Печерської лаври хотілося показати їм центр міста пішки. Вийшли на станції метро «Університет» iз бажанням зайти до Ботанічного саду. Але центральний вхід закрито (вже який рік!). Немає й кафе на ротонді, де ми колись ласували морозивом із дітьми. І лавок, і квітів там було більше.

Потім зайшли у Володимирський собор. Від справленого на гостей враження потеплішало на душі. На вулиці Богдана Хмельницького зайшли в художній салон, який уже переповнений імпортом. Потім зупинилися навпроти Оперного театру — гордості нашого міста. Шкодувала, що він був ще закритий. Австрійці запитали: навіщо така велика голова в нефі театру? Будівлю опери це не прикрасило і слави Шевченкові не додало. Навряд чи кому-небудь в Австрії стало б на думку «прикрасити» Віденський оперний подібним чином.

До Золотих воріт не пішли. Чудовий скверик із старовинним фонтаном зіпсували бар-пивом, перерізавши струмінь фонтану навісом.

Далі — магазин «Українські ласощі». За асортимент не соромно, а ось приміщення тісне. Кондитерську на колишній К. Маркса давно продано і перепродано. Ще нижче була книгарня і художній салон. Тепер там «Сендвіч-бар» (не всім по кишені). На розі Пушкінської був дуже відвідуваний магазин «Поезія», в якому я зустрічала С. Лемешева, що співав у той час у нашій опері в «Травіаті» та «Євгенії Онєгіні».

Потім пішли в художній салон на площі Л. Толстого, де є багато вишивки та інших виробів українських майстрів. Поряд магазин імпортного одягу, де раніше було також гарне кафе «Морозиво». Студенти університету часто там бували, як і в кафе-підвальчику навпроти Бессарабки. Тепер воно малопривабливе. Далі було кафе «Гаряче молоко» (з бубликами). Потім ще маленьке затишне кафе. А потім уже починалося царство українських вареників — «Варенична» на Хрещатику була «магнітом» для всіх приїжджих.

Перейшли на другий бік до фонтану й пішли до Пасажу. Перед взуттєвим магазином улюблене студентством кафе «Чай» із величезним самоваром на прилавку. Скільки там було говорено, а поговорити було про що. Адже читали літературні журнали: «Нева», «Новый мир», «Всесвіт» та ін. При вході в Пасаж були два прекраснi кафе «Морозиво» на відкритих верандах. Хто ж дозволив засклити їх, порушуючи проект архітектора?

Потім поїхали помилуватися Дніпром. Я ж із ностальгією пригадала, як ми їздили на річкових трамвайчиках вниз по Дніпру до Нижніх садів і назад. Приїжджi були вiд нього в захватi. Одного разу ми поверталися останнім рейсом, коли в місті почався салют — видовище незабутнє. Хто ж нас позбавив цього чуда? І взагалі хочеться запитати: хто у Києві хазяїн?

З роками зникає неповторний вигляд найкращого міста на Землі. Так що ностальгія не за дешевою ковбасою.

Галина РУДЕНКО, Київ. Фото Анатолія МЕДЗИКА, «День»
Газета: 
Рубрика: